Київ – Колишній політв’язень Кремля Юрій Яценко видав книжку про своє життя за ґратами «Політ в’язня» у співавторстві з письменницею Веронікою Міроновою. Робота над текстом тривала близько двох років. Яценко каже: одну із презентацій планує провести у Верховній Раді України. Радіо Свобода поспілкувалося з автором про те, чому ця історія має побачити світ саме зараз, через чотири роки після його звільнення, а також про способи виживання у тюрмі та захист тих політв’язнів, що повернулись додому. Подаємо прямою мовою.
Спочатку планувалося дуже швидко видати цю книжку – до минулорічного «Книжкового Арсеналу». Але нас ніхто не підганяв, і робота завершилася цієї весни. В процесі, щоправда, у мене назбиралося багато спогадів і роздумів, тому я думаю, що буде ще одна книга.
Разом зі співавторкою ми або записували інтерв’ю, і я розповідав під запис, що зі мною відбувалося, або я передавав їй свої нотатки, або їх їй зачитував – і ми це обговорювали. Виявилося, що багато з того, що для мене здається звичним після всіх цих подій, в інших людей викликає зовсім іншу реакцію. І коли інша людина слухає мене, якось рефлексує, то це допомагає зрозуміти, що саме було б цікаво читачу.
Я не думаю, що став іншою людиною після того, як вийшов на волю. Я став жити, як всі нормальні люди, займатися справами, роботою, і вся моя свідомість була спрямована на реальне життя, а не на спогади. Коли я давав інтерв’ю, а невдовзі після звільнення це відбувалося майже кожного дня, я фактично повторював те саме журналістам, відповідаючи на одні і ті ж запитання. А коли пишеш книжку, то потрібно передати набагато більше інформації, більше відчуттів.
Я собі повторював: живи тією реальністю, в яку ти потрапив
У тюрмі найголовніше правило – не розраховувати, що ти вийдеш найближчим часом, бо шанси на це надто маленькі. Віра і надія на звільнення, звичайно, завжди були, але я собі повторював: живи тією реальністю, в яку ти потрапив. Тому тюрма не стала для мене суцільним пеклом щодня. Це була щоденна битва, але то було моє життя. То був мій спосіб виживання: якщо допустити депресію, то дуже швидко зламаєшся.
Деякі нотатки до книги я робив у монастирі в Уневі (на Львівщині – ред.). Настоятель мені запропонував пожити там, і я кілька тижнів жив із ченцями. Монахи виходили з келій у своїх справах, а я там закривався і намагався зосередитись, все пригадати і заново відчути.
Це важливо для мене, бо коли я сидів, тюремна камера нагадувала мені чернечу келію, я там багато молився, особливо в «одиночках». Я – практикуючий християнин, спочатку мої молитви були короткими, по 10-15 хвилин, але потім – особливо, коли три місяці я провів в одиночних камерах – я міг молитись і п’ять разів на день по 40 хвилин або годині. Це були глибокі медитативні роздуми, і там у мене було якесь поглиблене відчуття Бога.
Я бачив, як після кількох карцерів мої співкамерники вже були неадекватними
Я знаю, що в умовах одиночної камери і, особливо, в карцерах можна збожеволіти. Я бачив, як після кількох карцерів мої співкамерники вже були неадекватними, а в карцері опинялися або так звані «злісні порушники режиму», хто трощив, скажімо, щось у камері, бив вікна або плював у наглядачів, або ті, хто організовував антирежимний спротив. У другому випадку це були звичайні засуджені, які намагалися налагодити зв’язок між собою записками – так звані «дороги», «коні», коли щось передавали по шнурах спеціальних, або через труби, коли відкручується труба від умивальника: і ти в ту трубу говориш – і тебе чують всі поверхи, або через каналізацію. Ось за такі порушення мене і садили у карцери. Але я це робив, бо це єдиний був спосіб зв’язку із зовнішнім світом, коли не було адвоката: той приходив кілька разів на місяць, і якби мене катували, я міг тільки через інших ув’язнених повідомити про це на волю. Можна сказати, що бандити мене підтримували. А підтримували мене тому, що ми всі боролись з режимом і відтак мали спільного ворога.
Я знаю, що від мого імені подали позов до Європейського суду з прав людини щодо незаконного утримання і катування, але із неповною інформацією, тому що адвокат після мого звільнення видалив файли з матеріалами справи, які фотографував, а на те, щоб зробити копії документів повторно, не було ресурсу. Я врешті потім ці документи дістав, але вже спливли терміни повторної подачі скарги.
Також я знаю, що українська військова прокуратура почала провадження щодо мого затримання у Росії. Я зустрічався зі слідчими, передав їм документи, вони опитували мене, моїх родичів, людей, що контактували зі мною.
Вже чотири роки майже тягнеться історія із розробкою закону про статус «бранців Кремля». Ми можемо їх називати політв’язнями чи як завгодно, але юридично це нічим не підкріплено. І, наприклад, людина може не сплачувати кредит у банку, бо вона сидить у тюрмі в Росії з політичних мотивів, а українські банки нараховуватимуть їй пеню. «У ручному режимі» надавалася допомога родинам, попередній президент Петро Порошенко присудив деяким із в'язнів стипендію імені Левка Лук’яненка, потім такий указ підписував і теперішній президент Володимир Зеленський, але в обох випадках ці стипендії отримали далеко не всі політв’язні. І це не є соціальним забезпеченням, це відзнака за заслуги перед державою. Два тижні тому ми зустрічалися із міністром у справах ветеранів Оксаною Колядою і обговорювали, серед інших, це питання. Сподіваюсь, що будуть якісь напрацювання.
