80 років тому, влітку-восени 1941 року, більше ніж два мільйони радянських військових потрапили у німецький полон. Зокрема, у вересні 1941 року, в ході оточення і розгрому Південно-Західного фронту, німці захопили понад 600 тисяч полонених. Невдовзі під Вязьмою і Брянськом взяли ще близько 600 тисяч полонених. Дуже багато хто з них не пережив зими 1941–1942 років.

Більше про трагедію полону першого року німецько-радянської війни «Історичній свободі» розповіла дослідниця цієї теми, історик Тетяна Пастушенко.

– Попервах хотів би зрозуміти сам феномен такої величезної кількості полонених червоноармійців у 1941 році. Є дві поширені тези: перша – велику кількість полонених пояснює тим, що Червона армія зазнала поразки, а відтак полонені – це наслідок військових прорахунків; друга – стільки полонених, бо мобілізовані радянські громадяни, здебільшого селяни, яких силою позаганяли у колгоспи, не хотіли воювати за більшовицький режим. У таких складних явищах, зазвичай, немає одного пояснення, а йдеться про комплекс причин. На вашу думку, мільйони полонених в 1941 році – в якій мірі наслідок прорахунків радянського командування, а в якій – небажання воювати за більшовицький режим?

– Ви самі, власне, і відповіли на це питання. Тому що не можна казати про одну причину. Це комплекс різних причин.

Попервах у 1941 році з Вермахтом воювали мобілізовані ще в 1939–1940 роках. Адже йшла прихована мобілізація, і радянська армія налічувала 5 мільйонів військовослужбовців перед 22 червня 1941 року. Сталін готувався до наступальної війни. Не можна сказати, що всі полонені були непідготовлені люди, які щойно взяли зброю до рук. Чимало хто служив в армії рік, а то і більше.

Великою мірою зашкодила саме стратегія наступальної війни. Тобто намагалися весь час переходити у контрнаступ, а не будувати глибокоешелоновану оборону. Це теж стало причиною полону багатьох червоноармійців. Зрештою, мені здається, тоді мало яка армія могла ефективно протистояти наступу німецьких танкових клинів. Хоча щодо кількості солдат і техніки Червона армія переважала.

Ну і, звісно, моральний дух солдат і командирів. Страх опинитися в оточенні переважав потребу чинити опір. Тому тут треба говорити про комплекс причин.

– А яка причина головна?

– Думаю, що головна – це прорахунки командування. Моральний стан бійців і командирів уже випливав із цих прорахунків. Стратегія на наступальну війну не спрацювала проти Вермахту. Потрібно було готуватися до серйозної оборони, а не думати, що на контрнаступі можна перехопити ініціативу і продовжити війну на території Європи.

– Німецьке командування планувало проти СРСР переможну короткочасну війну – бліцкриг впродовж 2 місяців. А чи німецьке командування розраховувало, що в ході цього бліцкригу вони захоплять так багато військовополонених? Вони це планували чи готувалися тільки до розгрому, а питання полонених в їхньому плануванні було відсутнє?

– До захоплення полонених червоноармійців німецьке командування дуже серйозно готувалося. Це полягало в розробці низки документів, які визначали статус цих полонених. Він відрізнявся від статусу полонених інших європейських країн, зокрема наказ про комісарів.

Була ухвалена низка рішень про спеціальні «табори для росіян», які за своєю структурою відрізнялися від таборів для інших військовополонених. Ці табори розраховані на десятки тисяч ув’язнених, а не на тисячі, мали значно примітивніші побутові умови. Планували побудувати декілька десятків таких таборів на території Німеччини, які мали знаходитися далеко від населених пунктів. Але їх не встигли побудувати, коли Німеччина напала на СРСР. Тому полонені, які доїхали до території Рейху, мусили самі будувати ці табори, живучі в імпровізованих землянках у дощ, сніг і холод. Жахливі були умови, в яких опинилися полонені-червоноармійці в цих перших таборах, оскільки ті були абсолютно не пристосовані до життя людини.

Отже, готувалися, але не встигли все зробити. До того ж, планували, що полонених має бути близько мільйона. Але, схоже, мало хто з німецьких посадовців взагалі уявляв, що з цим мільйоном робити. Відтак дуже багато полонених гинули у перші місяці війни банально від голоду, від антисанітарії, від того, що не надали допомоги пораненим.

Навіть елементарної води не завжди могли забезпечити на таку кількість полонених! Як, наприклад, розказують німецькі документи про ситуацію, яка була в «Уманській ямі»...

– «Уманська яма» – один із найбільших таборів військовополонених на Правобережжі.

– Коли 6-а і 12-а армії в районі Умані потрапили в оточення, там опинилося понад 50 тисяч людей. Там був пересильний табір організований, куди, не змовляючись, привели всі дивізійні й армійські табори для полонених.

А табір – що це таке? Це не тільки охорона, а ще й кухня, яка розрахована на приготування їжі для певної кількості людей і так далі. Так от у цей збірно-пересильний пункт, розрахований на декілька тисяч полонених, зігнали 50 тисяч. І три дні люди були просто без води. І там почався бунт – люди просто проривалися через охорону, через огорожу. Їх просто розстрілювали, щоб приборкати. І вже після того команда пересильного табору отримала більше обладнання і почала варити якийсь суп, привозити воду.

Одна справа – взяти в полон, інша справа – відповідати за життя цих людей. З одного боку, дуже складно було дати раду цьому, з іншого – ставлення до цих полонених, яке проглядається майже в кожному рядку звітів і наказів. Навіть з точки зору економічної вигоди не поспішали вирішити це питання. Є, наприклад, документи командувача Вермахту в Україні. Він щомісяця писав звіти, і розділ про військовополонених свідчить про катастрофічну ситуацію в таборах.

У листопаді 1941 року в таборах на території райхскомісаріату «Україна» перебувало 445 тисяч полонених, а через місяць їх стало 320 тисяч. Це при тому, що їх нікуди не вивозили. Тобто за місяць померло 125 тисяч осіб. Німці не змогли організувати харчування. Відповідальні за це служби приходили і бачили, що їжу забрав собі Вермахт. І, звісно, пріоритет надається Вермахту, а не полоненим. Фактично, це була злочинна діяльність і гуманітарна катастрофа.

– У липні-листопаді того ж 1941 року німці звільнили близько 300 тисяч полонених.

– Відпускали відповідно до наказу від 17 липня, в якому говорилося, як сортувати і перевіряти військовополонених: євреїв знищувати чи ізолювали, політкомісарів теж, а от представників деяких національностей, не росіян, якщо це люди лояльні і можуть добратися додому, можна було відпускати. Була можливість вийти з полону в тих, у кого були докази, що вони місцеві жителі.

І цей наказ діяв до листопада 1941 року. А потім Гітлер і Геринг ухвалили рішення, щоб усіх на роботу до Німеччини. Бліцкригу не сталося, війна затягувалася і стало зрозуміло, що німецькі солдати не повернуться на свої робочі місця. Тож відпускати з полону припинили.

Відпуск із полону – дуже цікава тема. Подекуди його розуміють прямолінійно, мовляв, раз відпускали українців, значить, всі українці повернулися додому. Насправді це не так, бо тих, хто опинився в полоні на території Росії, Білорусі чи Балтійських країн, додому не відпускали, оскільки вони не були місцевими.

Натомість шансом вийти з полону як «українець» скористалося чимало інших військовополонених. Адже був цілий рух, коли родичі чи старости сіл приходили в табір у пошуках своїх і, якщо своїх не знаходили, часто забирали чужих полонених ніби як своїх. Всього за 1941 рік звільнили 275–277 тисяч полонених. Порівняно з мільйонами, які потрапили в полон – це не так вже й багато.

– А наскільки складно пересічному мобілізованому українцю було вирватися з полону в липні-листопаді 1941 року?

– Ситуації виникали найрізноманітніші. Тут складно визначити якусь закономірність, бо судячи зі спогадів, тут все було по-різному. Я детально досліджувала долі тих киян, які потрапили в київський котел. Якщо вони показували паспорт, що вони – кияни, то їх могли відпустити. Або передавали записки, щоб прийшли родичі і забрали цих полонених.

Ми робили виставку у Вінниці. І там бельгійський дослідник Мартін Богарт нам подарував цілу серію фотографій, як відпускали полонених з вінницького табору. Це була ціла церемонія, їм видавали спеціальний документ. І також на тих фотографіях є фото жінок, які приходили до табору і чекали нагоди, щоб забрати свого чоловіка, брата, сина з табору військовополонених.

В архівах українських зберігається дуже багато дозвільних документів, в яких йдеться, що така чи такий житель села їде з цього населеного пункту в іншу область, щоб у таборі полонених забрати свого рідного. Адже тоді невільно було пересуватися територією України. І ось ці дозвільні документи свідчать, наскільки великим був рух родичів, які намагалися витягти своїх рідних із полону.

Можна сказати, тоді в Україні працювала «народна пошта». Адже як міг вісточку відправити цей полонений? Тільки перекинути записку або передати з кимось, що у тому-то селі мої рідні, дайте їм знати, де я. І ці записки доходили. Феномен відпуску з полону– це не лише активність полоненого, а цілий громадський рух взаємодопомоги, коли намагалися врятувати своїх.

– У київському котлі німці захопили понад 600 тисяч полонених. Таку велику кількість людей було складно охороняти. З бойових частин мусили виділяти спеціальні батальйони чи роти. Відносно невеликі були конвойні команди, як на величезну кількість полонених. Адже бойові дії тривали, і німецькі командири не хотіли виділяти для конвоювання аж надто багато солдатів. За цих умов наскільки просто чи складно було втекти з полону?

– Коли ми розглядаємо такі гіпотетичні питання, то мислимо знаннями, які маємо: що війна тривала стільки-то, що окупація була така-то. Поставте себе на місце людини, яка не знає, чим це закінчиться і що буде далі, в якому становищі вона опинилася. Втекти, звичайно, була можливість. І таких розповідей можна знайти дуже багато, як люди, ризикуючи життям, тікали з полону. Але ці люди здебільшого знали, куди йти.

Для мене стала таким відкриттям історія відомого партизана генерала Наумова. Він потрапив в оточення на кордоні у Львівській області і пройшов пішки майже через всю Україну. А чому він пройшов пішки? Тому що його дружина була з Шостки Сумської області. Тобто він не просто гіпотетично виходив на лінію фронту, а знав, куди йде, що у нього є рідні в Шостці, і вони йому допоможуть перебратися чи до партизанів, чи за лінію фронту. Тобто ця людина мала план і знала, куди йти.

А уявіть собі простого червоноармійця. Люди були дезорієнтовані, подекуди не знали, де саме перебувають. А люди, які не з України, куди вони будуть тікати?.. Тим більше, що скрізь охоронні підрозділи. Тому дочекатися можливості легального виходу, щоб спокійно добратися додому, з точки зору виживання, видавалося більш виправданим, ніж ризикувати життям і тікати. Ми з вами знаємо, яка трагічна доля полонених чекала попереду, а полонені попервах не могли про це знати.