Зараз мені не вистачає Зеленського у «Кварталі-95» – Наталія Сумська

Як вона тепер ставиться до своєї участі у серіалі «Слуга народу» і виконання ролі мами головного героя, зіграного Володимиром Зеленським? Її думка не про кіношного президента України Голобородька, а справжнього, який зараз очолює державу? Вистава «Незрівнянна» і вихід на сцену усією родиною – з чоловіком і сином – як це оцінити? Чи тільки російськомовні шоу стають рейтинговими на українському ТБ, як стверджують деякі телеменеджери? Чому телеканали все менше згадують про тих, хто воює на Донбасі? Народна артистка України Наталія Сумська відповіла на запитання Радіо Свобода.​

Олександр Лащенко: Пані Сумська, у травні на вашому місці сидів відомий музикант, дуже відомий Олег Скрипка і сказав, що шоу-бізнес ледь не завалився під час цього карантину. А що з театрами? Репетиції, звісно, проводили. Ви про це самі казали, не раз визнавали. Репетиції репетиціями. А вистави? Липень місяць.

– Мабуть, там, де необхідна присутність живої публіки, тут ця галузь страждає поки що. І взагалі невідомо нам, чим це все може завершитися. Тому що без присутності глядача в залі – це мистецтво майже неможливе. Театр і шоубіз, як вище говорилося. Єдине, що кіно можливе, як виявляється. Тому що тривають зйомки, кінопроби. Я теж беру участь у цьому.

– Давайте почнемо з кіна, як то кажуть. До театру потім, звісно, обов’язково вернемо. Де знімаєтеся, незважаючи ні на що, на всі ці карантини?

– Тривають кінопроби. Але знялася зараз у невеликій ролі у режисера Сергія Маслобойщикова. Кінострічка має бути названа, очевидно, так і буде, «Яса». Там події про революцію, про тих жінок, які брали в ній участь, яка їхня доля. Революція саме тепер. Майдан. Кривавий Майдан. І у що потім виливається їхні судження, їхні міркування, їхня життєва позиція, чим завершується. Тобто не лише позитив був з цього, але й ті підводні течії, які відбувалися з людьми, у що перетворюються і так далі.

І, звичайно, головна дійова особа у цій кінокартині – це дівчина, яка загубила свого коханого ще на Майдані. А потім нею опікується мати цього хлопчини. І от про це, власне, коротко. А я – одна з тих... Така не зовсім позитивна роль, але цікаво себе побачити у різних іпостасях.

– Актор, з яким ви грали. Маму його грали.

– Ага! Он куди!

– А він не в кіно, а в житті став президентом України. «Слуга народу», пан Голобородько. Не плутати з відомим поетом, який недавно ювілей відзначав. А йдеться про роль Володимира Зеленського. Ви його маму грали в «Слузі народу» знову ж таки. Я розумію, що до вас постійно це запитання адресують...

– Не так і часто.

– Не так часто? Тим більше, є про що поговорити. Ви спілкуєтеся зараз вже з президентом Володимиром Зеленським?

– Ні. Був час, коли я клопоталася про програму (тоді ще вона тривала) «Ключовий момент». І Володимир Зеленський тоді був...

– Тоді і «Квартал» був на телеканалі «Інтер». Так?

– Так, і пан Володимир був генеральним директором «Інтера». Ключовим. Там кілька посад є. Ну, самим, най, най, най. І я перший раз зателефонувала, аби якось... А другий раз вже трубка не береться. Це зазвичай так і робиться. І тому це було єдине. Все, більше я тим телефоном не користувалася, щоб якось узгодити.

Ну, і потім ми давно розуміємо, що клопотання щодо не себе, а тієї справи, якою опікуєшся або... Раніше взагалі була тенденція – якісь президенти, не всі, що були, але, принаймні, представництво від театру кличуть (скажімо, день відзнаки Голодомору була), щоб побути. Але там всі представники, усіх верств України. То це не означає, що я в якихось стосунках перебуваю. Для цього існує (хто зловживає цим) фейсбук. І от хтось або тримає на руках у нього, або хто в обіймах. Я цим не хибую. Для мене це не суть важливо. Справа та, яка мала місце, та кінострічка...

– Під час самих зйомок спілкувалися ж, готувалися ж. Розкажіть. Цікаво. Який як актор Володимир Зеленський? Підготовка до зйомок? Процес цей? До, після, під час?

– Мені шкода, що та роль моя була не досить такою широкою і цікавою. Вона обмежувалася лише побутовою якоюсь місією.

А в кадрі? Звісно, приходить зірка підготовлена. Заради неї все фактично крутиться. Він був дуже позитивний на сцені. Взагалі його така приємність і людська харизма, звісно, вражає. Тоді. А зараз людина міняється. Це чиновник високого рангу. І тут, мабуть, зовсім все... Взагалі це ж відома істина, що людина, коли отримує владу, то це вже трохи інакша. Це у всіх драматургічних сюжетах описано. Зокрема та вистава, яка у нас йшла 20 років поспіль на сцені Національного драматичного театру «Кін ІV». Актор і влада – тут якраз цей перебіг досліджувався.

– Під час зйомок – зрозуміло, це ж кілька років тому перші серії з’явилися «Слуги народу». Це тривалий процес, серіал, багато серій. Було усвідомлення, що Зеленський може бути не лише в кіно президентом? Чи вже тоді...

– Ні. Це, мабуть, приховувалася. І, як згодом з’ясувалося, це такий жарт, як висловився той режисер, який знімав цю стрічку. Він, власне, і зізнався у цьому. І це вже було несподіванкою і тепер стало. А тоді? Ні-ні!

Звісно, публіка, народ – він наївний же ж. І тоді ми вірили, що справді ось така казка має право на існування, що такий Голобородько, вчитель. Ба, ми навіть мріяли про такого. Чому ж це мало місце свого часу? А хто ж не мріє про такого демократа, про такого людяного, близького?

– На велосипеді їздить на роботу як президент.

– Це взагалі було би чимось таким планетарним!

– Але це все розглядалося тоді, коли ці зйомки почали знімати, у 2017 році почали знімати, якщо я не помиляюся, може, й раніше, як якась казочка, утопія красива, дотепна. Але всерйоз – ні. Так?

– Усі ж розуміють, що за цією казкою зовсім інший перебіг подій. Але люди вірять. Це властиво глядачеві, людям властиво.

– Ви маєте на увазі режисера Олексія Кирющенка, так?

– Так.

– До речі, за деякими даними, він ледь не Держкіно ледь не очолив при вже президентові Зеленському. Це окрема тема. Ми про це поговоримо, про Держкіно. А взагалі як була атмосфера на знімальному майданчику? Відомі ж актори. І той же ж пан Горянський, Стас Боклан, пані Кістень і так далі. Як це все відбулося? Звісно, Зеленський – було зрозуміло, що під нього все писалося, під нього все готувалося. Він був №1. Але все ж таки? Актори з «Кварталу 95», що цікаво. Пані Кравець, пан Кошовий.

– Атмосфера дуже жартівлива. Люди дуже позитивні. Тоді ніщо не віщувало якихось реакцій, таких, які зараз виникають. Потім дуже приязно нас всіх запросили на фуршет з нагоди прем’єри. І це було дуже по-людському якось. Ми співали, жартували. Багатьох акторів не було, тому що вони брали участь, як зазвичай, ввечері актори на сцені. І фактично я одна, дві, три. Ще дівчинка, яка грала ту симпатію, музу, яка зустрілася «президенту Голобородьку» тоді в ліфті. І ця Галина виїхала потім до Москви. Вона співала тоді. Режисер просив. І сам Володимир тоді жартував: «Наталю, Наталю, заспівайте що-небудь». Десь він, мабуть, чув. Усі актори люблять співати. А тоді була така атмосфера, що й справді. Бо, крім куштування смачного, можна було посвяткувати якось в акторський спосіб. Олена дуже приязна.

– Пані Кравець?

– Так-так. І вона сама цікавилася тим, що коли можна відвідати театр. Я думаю, що найперше має бути бажання від глядача, який хоче відвідати театр. Хоча на наші аншлаги? Ну, завжди знайдеться місце для людини, яка...

– Приходила на вистави, зрештою, у Франка?

– Не певна я. Мабуть, все-таки не має коли.

– А Зеленський не був? Ні?

– Я думаю, що, як я вже повторююся, має бути посил від людини, яка цього хоче.

– Вони в принципі всі є відомі шоумени: Кравець, Кошовий, сам Зеленський. Але вони не є актори, які на сцені, зі сцени прийшли у шоубізнес. Ні, вони з самого початку з КВК і так далі. І ви – професійні актори. Пан Боклан, ви і так далі. Вертинський теж зіграв таку дуже яскраву роль. Ви – професійні актори. Вони теж, звісно, професіонали. Якусь відмінність ви відчували під час роботи? Чи зараз, вже у 21 столітті, тут немає такої межі: професійні актори з великим досвідом сценічного мистецтва і такі? Знову ж таки ніяких образ. Не було такої грані?

– Я взагалі стверджую, немає посилу на якісь засади, що треба навчитися, а потім стати актором. У жодному разі. Мені здається, що взагалі ніяких систем не існує. Це людська харизма.

– Система Станіславського?

– Ні-ні-ні. Це дуже далеке. Ми посилаємося на якогось бізнесмена на початку того століття...

– Станіславський, Немирович-Данченко...

– Абсолютно вірно. Так само і зараз. У людей з’являються гроші – вони утворюють бізнес театральний чи кінобізнес. І працюють. І якщо людина виявляється неповторною, якоюсь особливою, виразною (ще багато тут можна епітетів тут додавати), вона і є актором, яка запевнює, забирає в полон. Це властиво було якраз персонажу, про який ми говоримо.

– Зеленський, який грав Голобородька?

– Так. Мені його зараз якраз і не вистачає в тій бізнес-холдинг-організації, яку він полишив.

– «Квартал 95»?

– Так. Він був надпотужним. Він був локомотивом. Це відомо.

– Під час роботи Володимир давав знати оточуючим («Квартал 95» – добре, він з ними вже не один рік працює), при всій повазі, але я тут перший знову ж таки?

– От цього не було. У жодному разі. І це залишилося у мене у пам’яті. І у мене створилася така картинка, що справді, людина от саме така. Можливо, воно так і є. Хтозна? Тоді я посил свій відсилала до цього актора, як мати до сина. Так і треба було.

– Критики цього серіалу... Звісно, як і будь-якого фільму, серіалу, є чимало прихильників. Рейтинги високі, достатньо зайти в ютуб і подивитися, які рейтинги в серіалу «Слуга народу». (Йдеться не про партію, хоча партія, незважаючи на падіння певне популярності політичної, теж на високому рівні тримається). Але і багато критиків було. І, зокрема, закидали: російською мовою. Президент України – він там буквально кілька фраз. Присягу складає українською, ще кілька моментів.

До речі, там є цікавий момент. Я, звісно, дивився дуже уважно. Режисер цього серіалу Кирющенко там і роль зіграв. Він грає президента-«папєрєдніка» Голобородька, якого грає Зеленський. І коли він йому здає, так би мовити, свою роботу президента, каже: я навіть українську мову змушений був вивчити. Ніби з таким, зрозуміло, сарказмом.

– Шкода. Звичайно, шкода, що тоді не було використане найголовніше. Хоча б присяга президента мала лунати українською мовою, рідною мовою.

– Там було кілька моментів, де він все-таки говорив, Зеленський як актор.

– Це дуже обмежене. І тому воно все якось не по-нашому.

– Це вас трошки зачіпало, скажімо так?

– Це мене більш, ніж зачіпало. Але від мене нічого не залежало. Що ж, сльози матері про те, що син промовляє промову президента не рідною мовою, нічого не важили. На жаль.

– І на знімальному майданчику тоді Володимир російською спілкувався, так?

– Фактично так. Як же ж йому не спілкуватися, коли в ролі він то російською говорить?

– А зараз він як президент – вже куди подітися? Звісно, українською. Як, до речі, оціните?

– Непогано, як на початках. Але треба ширше, треба, щоб взагалі не виникало бажань у представників влади, в будівлі Верховної Ради навіть не виникало бажань щось сікатися до засад української мови. І це прикро. Це зараз найголовніше. І хотілося б, щоб все-таки президент присікав ці ініціативи.

– Також закидали цьому серіалу, що... Він, звісно, вже тривав у розпал війни, яка триває, розв’язана з боку Росії. І цей момент там зовсім відсутній. Олігархи. Той же пан Боклан грає прем’єр-міністра. І так далі. Усі ці моменти показані сьогодення українського. До речі, він і зараз як президент, Зеленський, мусить, принаймні, долати цей олігархічний вплив на нього як на главу держави. У фільмі це є. Крім... Війни російсько-української немає!

– Це ми ж закидаємо фактично сценаристам. Що там взагалі йде розділення на шматки тієї карти. Цей такий жахливий посил. Шкода, що такий сарказм сягав аж таких глибин. Дуже прикро! Але знову ж таки від людей не залежить. Кіно то все одно вийде і матиме свого споживача.

– Ви зараз не шкодуєте, що взяли участь у цьому проєкті?

– Це роль. Що ж тут шкодувати? Моя справа бути... Я шкодую лише про те, що моя роль обмежується такими вузькими рамками. Що можна було все-таки, що от, скажімо, мати протестувала, або мати була проти якихось... У жодному разі цього не виникло у сценарних таких моментах. Ну, що ж...

– Під час зйомок у Зеленського як у фронтмена, скажімо, цього проєкту були можливості щось вносити, корегування, чи він теж жорстко за написаним сценарієм, те, що йому казав той же ж режисер Кирющенко, знімався?

– Так воно ж у них обмовлювалося ще задовго до втілення і в процесі кінозйомок. А от шкода! Могли би бути, навпаки, дебати з матір’ю. Мати взагалі могла би бути в опозиції і таке інше. Це можна було би розглядати. І це, до речі, внесло би таку цікавинку в серіал. Ну, на жаль.

– А що позитивного ви вбачаєте? Вже кілька років минуло.

– Тільки, як персонаж. Що він – вчитель, що він з народу. Ми і залишаємося зараз на тих засадах, ми мріємо про такого, щоб з’явився отакий молодик, який попри все зміг посісти і внести свою кандидатуру на посаду президента. Ми залишаємося тими наївними. Але людям це властиво. Ми віримо в те, що прийде такий. Так, він має мати в себе той мільйон, з яким він зайде і запропонує себе на посаду президента. І так триватиме ще багато десятків років.

– Закидають Зеленському, вже переходило від Голобородька до справжнього, не кіношного, так би мовити, глави української держави, що він не мав жодного дня досвіду державного управління, він – митець і так далі, шоумен і от зразу в президенти. Чи ви вважаєте це якраз нормально?

– Я якраз залишаюся тією мрійницею, яка все-таки вірить в те, що прийде той політолог-економіст...

– Все-таки має бути профільний?

– Так. Обов’язково!

– Бо коли Рейгана згадують – некоректно, бо він був губернатором Каліфорнії, після акторства, перед президентством.

– А вони за шлейфом можуть не просідати. В Америці так якось. Там діють засади інші, якісь структури працюють. І це підтримує, хто не був би на посаді президента. Існує якась така традиція, якісь такі можливості в державі, що вони утримують баланс і життя взагалі країни. А у нас воно просідає за присутністю все нового та й нового представника.

– Дуже багато залежить від того, хто перший.

– Так. Тому я залишаюся разом з людьми. Я вірю в те, що колись прийде молода людина, харизматична, але найперше – вона має бути фаховою.

– До Зеленського все-таки ви, при всій повазі як до свого колеги по фільму, зараз не відносите?

– Він на наших очах набуває цього досвіду. Якщо це станеться впродовж цих років, то буде непогано.

– Розкажіть, отакий досвід – утрьох на сцені, вся родина. «Незрівнянна». Переходимо вже до цієї вашої культової, можна сказати, вистави.

– У цій виставі бере участь, крім В’ячеслава, і ще двоє акторів, потужних акторів. Один із них – це Денис Мартинов, актор театру на Печерську, досвідчений молодий актор. І ще один представник династії київських людей від мистецтва Олександр Бегма. Тобто у нас троє виконавців цієї ролі, щоб у молодих людей була можливість проявити себе.

Один з акторів взагалі закінчив консерваторію, а потім другу освіту акторську. І це прекрасно, коли люди володіють і вокалом, і можуть зіграти на інструменті. Це тільки збагачує актора.

І для нас ця вистава дуже важлива, тому що вона дає посил віри в себе, акторської віри за будь-яких обставин. І там є посилання на війну, але не на нашу.

– Рівно 100 років тому.

– Так. Щоб люди усвідомлювали, що це може тривати через 100 років, знову через 100. Тобто дається цей екскурс у минуле для того, щоб люди усвідомлювали, що навіть за присутності війни на планеті люди мають вірити в себе і проявляти свої мистецькі здібності. І ось ця віра – це найголовніше. Люди це і виносять. Багато людей приходило до нас з подякою за те, за ту емоцію, яку ми посилаємо в зал, від цієї вистави.

– Флоренс Фостер Дженкінс. Це героїня, яку ви граєте.

– Американська самоактриса, так би назвати.

– Важко, напевне, актору, коли зіграно десятки ролей в театрі і в кіно, виділити одну. Але виходить, що ледь не така ваша роль, принаймні, на сьогодні точно №1. Можна так сказати?

– Так. Вона дуже харизматична, ця історична особистість, яку я трансформую вже по-своєму на українській сцені завдяки тому, що Анатолій Хостікоєв зробив такий посил. Ми йшли не за біографією суто, як це в кінострічці, скажімо, американській з актрисою Меріл Стріп, яку я дуже шаную. Ми майже одночасно зробили прем’єру. Люди, які творили кінострічку, йшли за сюжетом її біографії. А ми даємо таку...

– Це 2005 рік.

– Так-так. Навіть 2006-й.

Ми пішли такою узагальнюючою стежкою, щоб людям дати. Тому що у нас жива, на жаль, рвуться бомби у нас зараз. У них цього немає. Вони пішли іншим шляхом. А ми, розповідаючи глядачам, які часом схлипують у залі, ми чуємо це, які, ми бачимо, ми ж вище говорили, все-таки піднімають руку, аби витерти сльозу. Тому що люди усвідомлюють: там війна була 100 років. І американці допомагали нам. Спасибі їм за ті великі жертви, які вони тоді поклали своїх синів, аби все-таки задушити ту гідру, яка тоді була на Європейському континенті. І ця підтримка дуже важлива багато для нас того часу. А зараз знову ця сама підтримка американців. І ми безмежно вдячні, що все-таки ми не самі в цій війні, що хтось ще думає про нас. І фактично хай там трохи чи багато, чим мало, але люди допомагають.

Тому що, коли дивляться в «Незрівнянній» про американців, таких самих красенів-хлопців, мужніх, красивих мужчин, які поклали своє життя, і зараз, то виникає абсолютно та асоціація. І вона пече ось тут вогнем про найкращих синів України, які вже не з нами, а які ті, найзолотіші, як один поет назвав їх, тому що вони своїм сяйвом виблискують. І це сяйво, на жаль, приваблює тих стрілків, які поціляють наших найзолотіших, наших ангелів, на жаль.

– Коли ви востаннє спілкувалися, можливо, їздили на схід України?

– На жаль, я не можу спілкуватися з усіма. А мої обійми я посилаю до кожного воїна, який зараз на передовій. Фактично зараз це найголовніші люди, взагалі про яких я думаю. Адже вони несуть ту варту. І ми з вами говоримо, ми діємо, ми граємо на сцені все-таки завдяки тим.

Мав би бути в державі посил більш вагомий. Взагалі про них частіше говорили би всі канали, які, на жаль, говорять тільки про себе, власники каналів говорять лише про свої здобутки і про якесь ефемерне майбутнє, яке вони собі вимальовують.

– Та, власне, телеканали поділені між олігархами і виконують ту політичну роль, яка їм призначається.

– Абсолютно! А вони мали би закидати новою зброєю, новою підтримкою, новою амуніцією.

– Така обслуга олігархічна. Та й все. Називаючи речі своїми іменами.

– Так. Абсолютно! І тому мені дуже прикро від цього. Ті поодинокі посили, які говорять: ніби немає війни. Так ведуть себе канали і медіа всі, що ніби цього не існує. Це велика прикрість! Але що ж, хто може, той висловлює свої позицію, той подає свою підтримку. І це має бути більше.

– Не ведете телепроєктів? Ми переходимо до того ж «Ключового моменту».

– Ні. Я взагалі ні про що у житті ніколи не шкодую. Життя наповнене...

– Це було україномовне популярне шоу.

– Так. Це єдине, що зараз таким посилом закидаємо тим багатьом, які на інших каналах російськомовні. Хоча, на щастя, багато ведучих переходять рідною. І на каналах, які можна називати чи не можна...

– Ну, називайте. Звичайно.

– І СТБ...

– «Ключовий момент» на «Інтері» виходив, звісно.

– Так. На «Інтері» ми тоді були. Зараз є, слава Богу, на тому ж «Інтері» україномовний проєкт, схожий трохи, людяний, реаліті-шоу. І ще багато. Тобто не все так погано у нашому домі.

– Тобто усі ці балачки, які лунають вже не один рік, давно, вже десятиліттями, можна сказати, що російськомовне шоу може бути на українському телебаченні рейтинговим, не відповідає дійсності?

– Ні, не відповідає. Тому що багато... Не дай Боже, щоб це помінялося. Бо все може бути.

– Але тренд бачите позитивний?

– Так, позитивний.

– Ви були у нас в студії наприкінці 2016 року. Я тоді вам ставив це запитання. Прекрасна роль, відома вашого чоловіка Анатолія Хостікоєва (звісно, теж театр імені Франка) Воланда. Така роль – ох, і непроста! Можливо, не кожен актор взявся би за неї. Як і не кожен грає якісь такі подібні ролі. Така містична. Сатану фактично грав. І ви казали: умовно кажучи, коли ми на кухні стоїмо, ми ж не говоримо про це, не надаємо значення цьому, сцена – то сцена, а життя отаке повсякденне – це інше. Це правда, так? Можна так абстрагуватися, поділити?

– Головне – все-таки той персонаж, якого зображаєш. Ми ж живемо цим. Для нас неважливо, що ми робимо вранці, вдень. Нам цікаво, коли ми вступаємо в рамки ролі і діємо. Оце дуже цікаво. Фактично ми це і згадуємо потім, через багато років. Актори цим живуть. І, як казав Воланд, який, власне, і пролітав отут, років через 300 це пройде. Утішав він. Усілякі катаклізми, які відбуваються. Нам аби трохи швидше припинилися ці катаклізми, які зараз в Україні, щоб вже все-таки завершувалася ця війна. Але у якнайвигідніший спосіб для нас.

– Але можна абстрагуватися, так? Така роль...

– Так, можна. Власне, ми й абстрагуємося на сцені, коли граємо певні сюжети. І цікавіше навіть, коли ми не діємо сьогоднішнім днем, а ми абстрагуємося навіть як 500 років тому. І тоді постають події, які зараз є у нас, більш випуклими, більш нагальними. І про них можна інакше міркувати, про ці події. Цим і відрізняється театр.

– А коли роль граєш вже стільки разів – це більше вже на автоматі, на професійності граєш? Чи кожен раз все рівно по-новому переживаєш, виходячи на сцену в даній конкретній виставі?

– Абсолютно вірно. Абсолютно це в кожному разі хвилююче тільки сьогодні, саме сьогодні.

– Я вам бажаю, щоб все-таки повноцінно, щоб глядачі сиділи в залі не через 5 місць, без масок, насолоджувалися вашими виставами, «Незрівнянною» і не лише, всіма, творчістю вашою, вашого чоловіка Анатолія Хостікоєва, В’ячеслава Хостікоєва, і щоб ви могли повністю відновити те, що завжди йшло у театрі Франка і на століття, і далі, далі і знімалися успішно в кіно!

– Спасибі!

ПОВНІСТЮ ІНТЕРВ’Ю З НАТАЛЕЮ СУМСЬКОЮ – У ВІДЕОВАРІАНТІ РОЗМОВИ