ЛЬВІВ – Минають чергові роковини від дня смерті митрополита Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Андрея Шептицького, який помер 1 листопада 1944 року. Поховання відбулося під пильним контролем радянських органів. Але це не налякало тисячі людей, які прийшли на прощання з видатною людиною. Сотні імен та прізвищ люди залишили у «Книзі співчуття».

Архівні документи про смерть митрополита Української греко-католицької церкви зберігаються у Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника.

Це свідоцтво про смерть, тексти телеграм, листок із біографічними даними Андрея Шептицького (1865–1944), чотири посмертні світлини, план розташування домовини у Святоюрському соборі, списки впорядників чину поховання, листи зі співчуттями, листи до тодішньої радянської влади, яка контролювала кожен рух, який відбувався у соборі.

«1 листопада 1944 р. о годині три чверти на другу з полудня», тобто у середу 1 листопада 1944 року о 13:45 митрополит Андрей Шептицьких завершив своє земне життя.

В останні роки він важко хворів. Львівський лікар-терапевт Олександр Барвінський лікував митрополита з 1935 року. У свідоцтві про смерть лікуючий лікар написав причину смерті: «декомпенсований міокардит, атеросклероз та деформуючий поліартрит».

Отець Климентій Шептицький у листі до рідного брата Станіслава Шептицького повідомив, що «сама смерть наступила з приводу паралічу нервових центрів мозку – ніщо вже не міг їсти. А останні дні не мав свідомості».

Наступник митрополита Андрея Шептицького – Йосиф Сліпий – був відповідальний за організацію похоронної процесії. Він запропонував духовенству проєкт похоронних обрядів і богослужінь, які мали відправити визначені ним священники 2, 3, 4 листопада за упокій блаженного митрополита Андрея у соборі Святого Юра.

У неділю, 5 листопада, Архиєрейську службу відправив митрополит Йосиф Сліпий, шість греко-католицьких єпископів, десять священників, зокрема і Гавриїл Костельник, який згодом став одним з організаторів псевдособору з ліквідації УГКЦ, що відбувся у березні 1946 року.

Митрополит Сліпий одразу повідомив радянську владу про смерть глави УГКЦ. Тоді Виконком Львівської обласної ради депутатів трудящих двічі надсилав лист до отця Івана Котіва, який займався процесом поховання, з вимогою приїхати до виконкому «для вирішення деяких питань у справі організації похорону». За священником навіть посилала автомобіль.

У Святоюрський собор приїжджав також представник радянської влади Сергій Даниленко-Карін, якого вважали радянським розвідником.

«Радянська влада боялася митрополита Андрея, тому що це був не тільки стратег церковний і української нації, це була поважна і знана, шанована у світі постать, як лідер церкви, як українець, як меценат, граф, аристократ і оборонець людського життя. Він у час німецької окупації обороняв єврейських людей, дітей і не боявся написати лист до Гітлера. Тому радянська влада боялась цієї людини. Коли енкаведистки розстріляли у 1939 році Леона Шептицького, то вони заборонили його хоронити і він лежав 7 днів у саду, де його розстріляли. Отець Климентій старався через ті совєтські уряди просити дозволу поховати брата і коли врешті отримав, то поїхав у Прилбичі і зміг поховати брата у тому ж місці, в саду, де і розстріляли Леона і його дружину та ще римо-католицького священника. Тоді рухати митрополита Андрея Шептицького боялися, але брата розстріляли і ще кількох дорогих для нього людей. Показово і боляче це зробили. У 1939 році митрополит Андрей вже був важкохворий», – говорить священник УГКЦ, керівник музею імені митрополита Шептицького у Львові Севастіян Дмитрух.

Радянська влада не ризикнула заборонити похоронну процесію Львовом 5 листопада. Передусім, боялась, що це спричинить масовий спротив, а до того ж ще не почувалася дуже впевнено, бо вдруге «совєти» прийшли у Львів наприкінці липня 1944 року.

У похованні митрополита взяли участь тисячі представників церкви, людей, які шанували митрополита Шептицького. Збереглась «Книга співчуття», в якій люди, які приходили у Святоюрський собор 2, 3, 4, 5 листопада, підписувались. Тут вказані імена, прізвища, дехто писав і свою адресу. Тобто, не боялись, що ця книга потрапить до рук НКВС і що їм загрожуватимуть репресії за те, що прийшли попрощатись зі своїм митрополитом.

«Черга людей вишикувалась, щоб попрощатись з митрополитом, люди не боялися прийти. Репресії вже були восени 1944 року, але ще не такі масові, як почалося після смерті глави УГКЦ. Кожна людина відчувала, що має прийти і віддати пошану пам’яті митрополита, тому приходила і записувалась у книзі. На похороні, коли йшла похоронна процесія прощання з містом, за домовиною з родини був лише Климентій і все. Більше нікого», – каже отець Севастіян Дмитрух.

Духовенство навіть зробило план розташування у соборі Святого Юра домовини з тілом митрополита. Було визначене місце для людей. Оскільки передбачали, що на прощання йтиме велика кількість осіб, то розписали рух людей, щоб не створювати безладне скупчення їх. Поховали митрополита Андрея Шептицького у крипті Святоюрського собору.

Львів перебував у жалобі за главою церкви до 11 листопада. Вже наступного дня, згідно з заповітом митрополита Шептицького, Українську греко-католицьку церкву очолив Йосиф Сліпий. Але 11 квітня 1945 року митрополит Йосиф Сліпий і ще 2 єпископи були арештовані радянською владою. Розпочалися масові арешти греко-католицького духовенства. Кремль почав підготовку до проведення собору з ліквідації УГКЦ. Львівський псевдособор пройшов 8-10 березня 1946 року. УГКЦ у радянський час діяла у підпіллі.

З нагоди 79-х роковин від дня смерті митрополита Андрея Шептицького у Львові заплановані заходи пам’яті.