ЛЬВІВ ‒ Мистецтво повернуло до повноцінного життя двох жінок, які втратили ноги внаслідок обстрілів російської армії. Щоб допомогти потерпілим, десятки українських мистців надали свої роботи для благодійних виставок-аукціонів. Власне, за зібрані гроші і протезували постраждалих.
Дві історії про те, як російські ракети, скеровані на будинки мирних людей, змінили життя українок назавжди.
Міста, де жили 42-річна Ольга і 62-річна Ірина, а це Лисичанськ і Сєвєродонецьк, з’єднував міст. Його двічі російські війська обстрілювали і руйнували: у 2014 році ( у 2016 році українська сторона міст відбудувала), і під час повномасштабної війни, у травні 2022 року. Ольга та Ірина тоді не були знайомі.
Їх познайомила лікарняна палата у Львові, куди обидвох жінок привезли на реабілітацію, і тут їх вдалося протезувати.
Уже понад три тижні, як жінкам поставили постійні протези, і вони вже наразі роблять впевнено кроки обома ногами.
Подумала, що тут рідна країна і свої людиІрина
«Моя нога закінчується вище коліна. Далі маю протез, який дуже якісний і гарний. Мені лікар повторює, що навчусь ходити, але коли йтиму вулицею, треба дивитись під ноги, може бути камінець чи ямка. Нас вчать тримати баланс, щоб вміли ходити не лише по рівній поверхні. Коли пройшла до фіртки на лікарняному подвір’ї, то повернулась до госпіталю вже вся мокра. Нам говорили, що можна за кордон поїхати на протезування, але я подумала, що тут рідна країна, і свої люди. Зробила правильний вибір», ‒ каже Ірина.
Жінці дуже важко згадувати те, що пережила до дня поранення, 18 травня. Вдень вона відволікається справами, розмовами, а коли приходить ніч, то її огортають жахливі спогади.
Вона ховалась увесь час у Сєвєродонецьку в підвалі свого приватного будинку. Разом з нею був 16-річний онук. Один син Ірини помер від онкологічного захворювання, а другий загинув від ворожого обстрілу у березні цього року. 8 травня теж цього року мама Ірини вийшла на балкон і почався обстріл. У 82-річної жінки розірвалось серце від страху. А через десять днів після цієї трагедії, Ірина втратила ногу через ракетний обстріл.
Війна забрала у мене рідних, залишилась лише з онукомІрина
«Війна забрала у мене рідних. Я залишилась лише з онуком. Це дуже сильний біль, який не проходить ніколи. Не знаю, як це пояснити, коли серце розривається, душа болить…Дуже важко. Війна це жах, це жах… Там були дуже сильні обстріли, ми не виходили з будинку, з усіх сторін летіли снаряди. Лежали у будинку в одязі, щоб вискочити вбраному, а не в одних трусах. Їли прострочені продукти...
Найгірше, що ми не мали хліба. Тоді була Паска, а в нас навіть хліба не було. Я стою перед іконами, плачу і кажу: «Божечку, та прости нас, немає навіть хліба, і спекти ми не можемо».
Готували на вогні, коли була тиша. Ходили до сестри, там був мангал. Я пекла щось замість хліба, і сусідам роздавала. Вони з дітьми були і не встигли виїхати. Якби ж то знав, що останній раз треба було їхати, але думала, що буде тихіше і поїдемо. Але не вийшло...», ‒ розповідає Ірина.
На очах Ірини, внаслідок ворожих обстрілів, загорівся житловий будинок, і звідти дуже сильно кричала жінка. Ірину стримали не бігти на допомогу під постійними сильними обстрілами, бо загинула б сама.
Відчуття повноцінності
42-річна Ольга з Лисичанська працювала кухарем у дитячому садочку. 23 червня внаслідок російських обстрілів втратила ногу нижче коліна. Вона прийшла до свідомості вже у Краматорську. Потім лікувалась у Дніпрі, і її перевезли на реабілітацію у Львів. Жінка не хоче згадувати подробиць, що їй довелось пережити. Лише дуже задоволена, що стоїть на обох ногах сама. До протеза вже звикла і за день може пройти близько 1200 метрів.
Відчуття, що я повноцінна людина, можу ходитиОльга
«Дуже комфортно. Відчуття, що я повноцінна людина, можу ходити, рухатись, навіть на великі дистанції. Вже сама ходжу і вправи роблю. Цей протез ‒ це крок уперед для мене, що можу бути незалежною, рухатись. У мене є дитина, і я можу погуляти з нею, рухатись гратись, а не їхати у візочку. Але ось львівська бруківка поки що це випробування. Вона не стабільна, як відволікаєшся, то спотикаєшся через неї. Ще трішечки страхуюсь милиць», ‒ говорить Ольга.
Реабілітолог Олександр Герасименко проводить реабілітацію із жінками. Звертає увагу на кожен їхній крок і дає поради.
Дуже багато залежить від зусильОлександр Герасименко
«Дуже багато залежить від зусиль, які докладає пацієнт для оволодіння ортопедичним виробом. Первинний протез дуже складний, з точки зору оволодіння ним. Важко пояснити і зрозуміти людині, яким чином має управляти даним засобом пересування. Направду, це дуже складно. Цей адаптаційний період вимагає зусиль від всієї команди і пацієнта, зокрема. У ситуації своїх пацієнток, я гордий, бо стільки часу, зусиль і наснаги було докладено і є результат», ‒ наголосив Радіо Свобода Олександр Герасименко.
Ірина та Ольга стали першими пацієнтками, які пройшли протезування завдяки мистецькому благодійному проєкту під символічною назвою «Руки для мами».
На жаль, у час війни матері втрачають і руки, і ноги. Ідея цього проєкту, яка народилась після обстрілу ворогом 21 травня з окупованої частини Донеччини залізничного вокзалу у Краматорську, полягає у тому, що десятки українських митців з різних міст України надали свої мистецькі роботи на виставки-аукціони. А зібрані гроші скерували на протезування двох жінок, які потерпіли внаслідок російських обстрілів.
Наша ініціатива – це приклад, коли мистецтво може допомагати і лікувати людейХристина Береговська
«Аукціони відбулись у Відні, Львові, Берліні і ми продали мистецькі роботи. Митці можуть теж допомагати потерпілим тим, що вміють найкраще роботи ‒ творити. Наша ініціатива – це приклад, коли мистецтво може допомагати і лікувати людей. Всі виставки не про війну, а плани на майбутнє. Світ пізнає творчість українських художників і, водночас, допомагає рятувати тих, хто потребує цього», ‒ розповіла Радіо Свобода Христина Береговська, кураторка благодійного проєкту «Руки для мами».
Невдовзі благодійний фонд презентуватиме виставку-аукціон у Варшаві під назвою «Стоп». Покажуть понад пів сотню абстрактних робіт українських митців. А за зібрані гроші допоможуть протезувати жінку, яка внаслідок російських обстрілів втратила руку і ногу. Зараз вона проходить реабілітацію у Львові.
Тим часом Ольга хоче повернутись у рідне місто, щоб забрати доньку. А далі вже вирішить, куди їй рухатись у житті.
Ірина з 16-річним онуком, який допоки вона проходила реабілітацію, жив у родинному будинку «Покрова» у Львові, поїхали у Харківську область до тітки.
«У мене лише онук залишився, і я без нього ніяк. У нього немає батьків. Він не хоче сам залишатись, а я боюсь його залишати одного. Тому поїдемо до моєї тітки, на цій території не було російських військ. Нам нікуди подітись, тому й їдемо...», ‒ каже жінка, життя якої цілком зламала війна, але не зламала віри і бажання допомогти і виховати гідною людиною внука.
