25 січня минуло 150 років із дня народження Миколи Скрипника (1872–1933) – видатного українського радянського діяча. Він утілював радянську політику українізації, а також творив ту систему влади, яка в підсумку його ж і знищила. Крім того, 95 років тому, 25 травня – 3 червня 1927 року в Харкові відбулася Всеукраїнська правописна конференція, на якій схвалили правопис. Неофіційно цей правопис називали «скрипниківка».

Більше про Миколу Скрипника «Історичній Свободі» розповів історик Геннадій Єфіменко.

– Коли йдеться про більшовиків, то часто зазначають, що українців серед них було мало. А чому так? В РСДРП – візьмемо і більшовицьку, і меншовицьку частини, як вони розкололися – було грузинів багато, особливо серед меншовиків, а українців – хоч серед тих, хоч серед інших – мало. Чому? Адже ліві ідеї в той період були популярні серед українців.

– Насамперед через те, що українці – це була сільська нація. А партії та партійне життя переважно існувало в містах.

Партійний перепис був у 1922 році. Навіть тоді серед тих українців-комуністів – у містах жило 61%, а в селах – 39%. Українців було менше від 6% серед усіх членів ВКП(б), тоді як у загальній структурі населення близько 20%. Це і є відповідь на запитання.

Ще додам, що на тисячу осіб серед українців було менше комуністів, ніж серед росіян, євреїв, грузинів, ба навіть майже удвічі менше, ніж серед білорусів.

– Тому Микола Скрипник у цьому плані цікава постать. Українець, між іншим із Донбасу, але старий більшовик, ще з ХІХ століття, можна так сказати…

– Соціал-демократ. Бо соціал-демократи розділилися на більшовиків і меншовиків вже в ХХ столітті.

– Але дуже давній соратник Леніна. Був одним із тих, хто брав активну участь у Петроградському перевороті, коли більшовики захопили владу. А невдовзі за наполяганням Леніна він відправився в Україну. В Україні Скрипник був «рукою Леніна» чи відігравав самостійну роль?

– Попервах, справді, Скрипника відрядили як агента Леніна. Справа в тому, що в Україні були тоді такі настрої, що більшовики мали малу підтримку. Треба було якось завойовувати маси.

Один із більшовицьких ватажків Затонський розповідав, як вони агітували українські полки. Навіть Леонід П’ятаков, який не знав української мови, вивчив декілька фраз і починав українською, а потім казав, що довго був за межами України і забув рідну мову, тож дозвольте говорити російською. І йому вже всі дозволяли.

Тобто, щоб перехопити ініціативу в Центральної Ради, більшовикам було важливо використати національний момент. Тому на межі 1917-1918 років по максимуму присилали в Україну всіх, хто був родом з України, або якось могли опанувати українську стихію. На мою думку, Скрипник саме так і зрозумів своє завдання. І відразу став у жорстку суперечку, конфлікт із донецько-криворізьким урядом. Спочатку це була обласна партійна організація, але потім на початку лютого 1918-го проголосили Донецько-Криворізьку республіку. І от вони дуже-дуже сперечалися. Скрипник наполягав, що Донбас – це Україна.

– Скрипник це робив з власної ініціативи чи йому з Петрограду чи вже потім з Москви такі директиви були?

– Петроград спочатку ставив за мету захопити всю Україну. До укладення Брестського мирного договору в усіх внутрішніх телеграмах і зверненнях Леніна до світу йшлося саме про Україну в межах ІІІ Універсалу. Коли більшовики намагалися перехопити ініціативу в УНР і укласти мирний договір із державами Четверного союзу від імені УНР-Рад, то наголошували, що вся Україна – і перелічували Харків, Донбас, чорноморські порти – вже в руках радянської влади. Тобто називали все це Україною.

Але був такий нетривалий період після укладення Брестського мирного договору, коли більшовики 2-3 тижні сподівалися, що німецькі війська не підуть на територію так званої Донецько-Криворізької республіки. Тоді виникла пауза у визначенні меж України.

Але вже з 15 березня, після укладення більшовиками мирного договору з країнами Четверного союзу, знову було заявлено однозначно: Донбас – це Україна. І відповідно Скрипник теж виходив із цього. Але у нього, безумовно, було і власне бачення. Він не був суто об’єктом, він був суб’єктом і творив історію.

– Невдовзі Скрипник навіть очолив український радянський уряд.

– Так, на початку березня 1918 року.

– На цій посаді наскільки він був самостійною фігурою?

– Саме на цій посаді він скликав ІІ всеукраїнський з’їзд рад, який проголосив незалежність радянської України. У Кремлі на все це дивилися, як на якусь гру в республіки. Потім на чолі делегації радянської України Скрипник приїхав фактично за визнанням радянської України до Москви. І коли там в певний час Сталін заявив, що, мовляв, досить гратися з цими республіками, час закінчувати гру, то Скрипник дуже жорстко відповів, що це не гра, а воля народних мас. Тобто він занурився в цю атмосферу, все це сприймав всерйоз і за це боровся.

Згодом, коли вирішили створити КП(б)У, то він був прихильником самостійної партії, зв’язаної з РКП(б) через Комінтерн, а не обласної частини РКП(б). Але це все переграли, бо забоялися в Москві, що раптом це буде справді якась самостійна організація. І створили КП(б)У як обласну частину РКП (б).

– Найвизначніший, мабуть, момент у біографії Миколи Скрипника – українізація. Коли з посади наркома освіти зняли Олександра Шумського за націоналізм, для якого вигадали окремий термін – «шумськізм», то на це місце призначили Скрипника. Знову ж таки, на посаді наркома освіти Скрипник провадив політику Москви чи у нього була якась своя лінія? Чим українізація від Шумського відрізнялася від українізації від Скрипника?

– Українізація як така мало чим відрізнялася. Але авторитет серед партійців українізації Скрипника був набагато вищий, ніж українізації Шумського. Бо Шумський – це все-таки чужорідне тіло в лавах Компартії...

– А чому?

– Тому що він прийшов із боротьбистів у 1920 році. І йому про це постійно нагадували. Багатьма партійцями, а вони на місцях впроваджували українізацію, обговорювалося, що ми, мовляв, можемо за один день відмовитися від українізації. На всеукраїнській партійній конференції у квітні 1923 року про таке між собою делегати говорили. Справді дехто думав, що це не надовго. Та коли прийшов Скрипник, то багато хто зрозумів, що це реальна політика партії. Бо Скрипник не просто втілював, а й теоретично обґрунтовував. Була ж ціла катедра національного питання. Власне кажучи, він став академіком як спеціаліст по марксизму і по національному питанню.

– А правопис назвали «скрипниківкою» через те, що Скрипник цей правопис «благословив», тобто схвалив до використання чи він долучився до його створення і був активний учасником цього процесу?

– Не сказав би, що він активно вплинув на це. Тому що плани щодо правописної конференції були до його призначення наркомом освіти. А деякі пропозиції самого Скрипника на цій конференції не затвердили. Думаю, це, перш за все, за просування. Скрипник підписав цей правопис як нарком освіти. І тому «скрипниківка».

Головне, що після введення правопису він дуже багато робив для розвитку української мови. Можна сказати, «скрипниківка» не за участь у конференції, а за наслідками впровадження і розвитку української мови. Оце була справа Скрипника.

– Старий більшовик щось собі дозволяв, але коливався разом з генеральною лінією. І що ж пішло не так, що його почали цькувати і довели до самогубства?

– Просто він намагався поєднати непоєднуване. Його діяльність із впровадження українізації істотно послабила спротив соціально-економічній політиці більшовиків. Тому що багато хто бачив, що відбувається розвиток української культури. Проте, хоч українізація послабила спротив, все одно колективізація і загалом комуністичний штурм 1929 –1932 років наскільки суперечили настановам українського народу, що саме в Україні був найбільший спротив колективізації.

А в Кремлі у відповідь на цей спротив вбивство голодом готували, вже на шляху до цього були. І розуміли, що на когось треба скинути провину, сказати, що це ж не ми винні. Тоді казали не «голод», а «прорив у сільському господарстві», тобто щось таке дуже погане і страшне. І когось треба було звинуватити обов’язково. Наприклад, Андрія Річицького, який виконував постанови ЦК, звинуватили в знущанні над селянами і розстріляли. До речі, в Кремлі спочатку на роль цапів-відбувайлів планували не Скрипника, а Хвилю і Любченка.

– До речі, це логічніше. Адже Панас Любченко колись був боротьбистом.

– Любченко працював по лінії ЦК КП(б)У до грудня 1932 року, а Скрипник – нарком освіти. Скрипника намагалися, поки не почали його відверте цькування, перевести в Москву на новостворювану посаду генерального прокурора СРСР. Але це суперечило настановам самого Скрипника, що ці відомства мають бути республіканськими, а не загальносоюзними. Скрипник відмовився. Він не побіг свідчити і наклепи робити на своїх колег, з якими працював. Тому почалося цькування Скрипника.

А Любченко отримав «індульгенцію» і придумав перше неспростовне звинувачення щодо Скрипника. Адже попервах не знали, в чому Скрипника звинуватити. Ви правильно зауважили, що він коливався разом з генеральною лінією партії. Все, що він робив, було підкріплене партійними рішеннями. Аж от, в березні 1933 року вийшла стаття Любченка «Націонал-більшовизм». І Скрипника звинуватили не в тому, що він націонал-більшовик, а в тому, що він неправильно використовував термін «націонал-більшовизм». Ось, по теоретичній лінії його звинуватили.

І це чи не єдина помилка, яку він за собою визнав у 1932 році, що не можна називати націонал-більшовиками колишніх укапістів і боротьбистів. А потім вже почали розростатися мовні питання. Фактично, від нього вимагали самому знайти в себе помилки і самого себе зацькувати, визнати свої помилки і «розкритися перед партією».

– Так от, він визнав помилки і самокритику влаштував. Але йому сказали: ще раз подумайте і ще раз себе покритикуйте. Чому було недостатньо першого сеансу самокритики?

– Тому що там була не самокритика, а, якщо говорити партійною мовою, «окремі недоліки». А на основі того не можна зробити з нього якось націонал-ухильника абощо. Ну, всі ж люди помиляються, а вимагали чогось серйознішого.

Він бачив, що партія йде не туди, що звинувачують не тих людей. В одній із розмов, коли у Скрипника спитали, мовляв, що ж це ви робите, ви ж бачите, що робиться, то він відповів: так, Сталін неправий, але я не можу зараз виступити проти, бо це вдарить по партії. А партія для нього була понад усе. У нього було дві справи всього життя – національна і партійна. І зрештою, він не зміг вибрати, чому віддати пріоритети і покінчив життя самогубством.

Застрелившись, він помер не одразу. До нього підбігли, і він сказав: пробачте мене за цю останню помилку. То були його останні слова.

– Що він мав на увазі?

– Можна сказати, те, що застрелився – це помилка. Але того ж дня його вкотре розкритикували, зажадавши ґрунтовнішого покаяння. Тому – хто його знає. Є припущення, що помилка – усвідомлення того, що не боровся за Україну, а йшов за партією.

– В принципі, Скрипник - людина лояльна. Він займався хлібозаготівлями в 1932-1933 роках, коли селяни мерли від голоду. І це у нього не викликало спротиву.

– Ну, як не викликало? Тут важко сказати. Так, він чи не єдиний закликав до розстрілу партійців, яких судили у грудні 1932 року за саботаж хлібозаготівель в «Оріхівській справі». Утім, він був змушений демонструвати свою жорсткість. Тому що Сталін і Каганович, коли влітку 1932 року давали завищені плани хлібозаготівель, відразу цікавилися: яка позиція Скрипника? Тобто вони шукали приводів, а він намагався їм не дати приводів. Навіть у лютому 1933 року, коли вже стало зрозуміло, що йому загрожує, Скрипник доповідав, що там, де краще пройшла українізація, там, де освітні його справи краще просунулися, там і відсоток хлібозаготівель вищий.

– Як би ви визначили роль цієї людини в українській історії?

– Ми ж знаємо, що сучасна Україна постала як нащадок насамперед радянської України.

В 1991 році українську незалежність проголосили, хоча були плани відновлення незалежності, проголошеної у 1918 році. І лише в 1992 році Микола Плав’юк передав клейноди УНР. Таким чином, формально-юридично сучасна Україна – нащадок двох українських державностей.

Зрозуміло, що сама УРСР була би неможлива без боротьби українців, без УНР і Петлюри. Тобто це була реакція на українську незалежність. Проте без Скрипника, без його відстоювання радянської України невідомо – чи збереглася б оця українська радянська державність? А надто без Скрипника, який здійснював українізацію і перетворював населення України хай на радянських, але українців – не знаю, що було би.

Діаспорний науковець Богдан Галайчук сказав: українці – це нація поневолена, але державна. Тобто, якщо до революції 1917–1921 років взагалі про це не йшлося, то тепер на мапах світу, хай як частина СРСР, але постала Україна з чітко окресленими кордонами, з якими вона і вийшла з СРСР. Саме в збереженні цієї, хай і маріонеткової, хай і поневоленої, але державності, дуже велика роль Скрипника, а відтак і в тій Україні, яка постала в 1991 році.