ЗАПОРІЖЖЯ – За три місяці від початку повномасштабного вторгнення Росії до України Павлу Сергієнку у свої 24 роки довелося очолити велике фермерське господарство на Запоріжжі. Його заснував ще чверть сторіччя тому дід сучасного власника. Нині Павло хазяйнує поряд з лінією фронту. Чому не полишає родинну справу та чим живе молодий фермер? Про це у репортажі Радіо Свобода.
Сільська дорога в’ється зеленими пагорбами. Уважно дослухаюсь до звуків за вікном автомобіля. Пейзаж поки жодним чином не нагадує про близькість фронту.
Разом із запорізьким волонтером, представником київського загону ТРО № 9 у регіоні Станіславом Стойковим, що розвозить гуманітарну допомогу по прифронтових селах, прямуємо в гості до місцевого фермерського господарства. Дорога ділить його умовно на дві частини – верхню і нижню.
У верхній нас зустрічає власник ферми. Чорна футболка, шорти, кросівки, кепка і сумка-«бананка» через плече. Це Павло Сергієнко. Йому 24 роки.
Зустрічає Павло нас біля токів для зерна. Під ними сільгосптехніка і трохи зерна. Через невеличкі отвори від уламків крізь дах місцями просочується спекотне степове сонце. Господар розповідає, що це єдине місце на фермі, яке не зазнало серйозних руйнувань. Та просить не називати в цілях безпеки найближче до нього село: практично вся територія Василівського району на Запоріжжі, де господарює, є нині окупованою військами РФ.
«Прилітає дуже часто. Останні дні – ночами», – каже Павло, ведучи нас до зерносховища, першого пункту нашої екскурсії господарством.
Поки роздивляємось наслідки мінометного обстрілу зерносховища, Павло розповідає про свої фермерські справи:
«Виходити у ближні поля страшно, а ті, що подалі – не дуже. Комбайнери авжеж ставлять питання. Будемо вирішувати по обстановці. Буде тихо – будемо виїжджати. Буде прилітати – поле у мить згорить. У нас землі три тисячі гектарів. На 1300 гектарів ми не можемо навіть просто потрапити, тому що там або заміновано, або прифронтова зона, до якої 500 метрів, тому ми в ту сторону навіть не їздимо».
Далі прямуємо у нижню частину фермерського господарства. Вибиті вікна та мережеві уламки бляхи з даху на тлі фіолетових квітів будяку. Павло веде нас до першої будівлі – раніше там була майстерня для ремонту сільгосптехніки. Нині ж блакить неба у дірі в даху та сріблясті стрічки з ізоляції стелі наче театральний реквізит навколо трактора в одному з кутів приміщення.
«Майстерня, де люди ремонтували комбайни, трактори, сівалки. Було два причепи під час прильоту. Повністю всі кузова в уламках, колеса попробивало, з циліндрів олія витекла. Загалом, сумно. Підраховували, скільки все це коштує. А скільки часу треба, щоб відновити, залежить від людей, хто робить. Збитків на сьогодні понад 300 мільйонів».
Зовні на торці майстерні червоною цеглою викладено напис «2002». Запитую про це Павла. Виявляється, то рік зведення будівлі. А сам його нинішній власник – фермер у третьому поколінні і майже одноліток господарства.
«З 1997 року займався мій дід, а потім займався мій батько. І батько в мене помер пів року тому. Від коронавірусу. І зараз займаюсь я».
Як йому хазяйнується в таких умовах? Павло зізнається: «Тяжко». І додає: «Але батько всьому навчив…»
У сусідній з майстернею будівлі – невеличка маслобійка. Практично прямо під пробитим дахом – у вцілілому металевому лотку олійниці ще й досі жовтіє олія. Поруч блакитний трактор з розбитим лобовим склом.
Поки вертаємось на «верх», помічаємо десь вдалечині над зеленими пагорбами, дорогою, якою їхали сюди, білий дим – «прильот».
«Якщо стріляють – біжимо у підвал. Якщо десь далеко, то працюємо. Половина людей відмовилася працювати. Половина виходить по бажанню. У нас плаваючий графік. Коли можемо, тоді працюємо. Залежить від обставин. Коли зовсім біля тебе падає, тоді страшно. Все залежить від того, де впаде, якщо чесно. До цього ніколи не звикнеш. Але просто вже сам визначаєш, де падає – далеко чи близько, і тоді відповідно до своїх інстинктів вже знаєш, куди і як сховатися», – каже Павло.
Упродовж екскурсії власним господарством фермер час-від-часу відволікається на телефонні розмови: намагається знайти деталі для ремонту пошкоджених тракторів та машин. Частину техніки з господарства перегнали у більш безпечну зону, а іншу пробують по можливості відновити.
Так, під час нашої екскурсії господарством пара робітників в одному з ушкоджених ангарів чаклує над вантажівкою. За запасними частинами для неї Павлу, ймовірно, самому доведеться їхати аж до сусідньої Дніпропетровської області. Власні ж запаси деталей, що мало господарство, частково знищені одним з першим «прильотів», обстрілів з боку військ РФ у середині березня.
«Перші прильоти, можна сказати, бо засипало територію з «градів». Близько 13 приземлень снарядів було по території. Один з них потрапив у склад із запчастинами. Тут запчастини зберігаються на трактор, комбайн, машини вантажні. Патрубки, ремні, шланги… Ціла низка запчастин просто знищили».
Біля входу до складу з деталями у кущах трави купа уламків від того, що прилітає у господарство Павла. А воно, за словами власника, зазнає мінометних, артилерійських та навіть авіаційних обстрілів. І за цих умов на фермі продовжують і далі господарювати та навіть тримають свійських тварин.
«97 голів крупної рогатої худоби і приблизно 150 свиней нині в господарстві. Ми корів не виганяємо зараз взагалі. Вони стоять у стійлі, бо дуже небезпечно – кілька корів уламками порізало. Близько 70 літрів молока віддаємо волонтерам. Вони везуть по лікарнях, по інтернатах дитячих, передають біженцям. Нам привозять хліб, і ми його передаємо до сіл, що розташовані поруч – розвозимо людям. Макарони, рис, консерви розвозимо».
Наразі, попри всі обставини і складнощі, фермерську справу Павло кидати не планує:
«Тримаєм господарство. Та і люди… Треба про людей піклуватися. Все село залежить від цього господарства. Не буде тут світла – не буде в селі світла. Не буде тут води – не буде в селі води. У нас свердловина, і всі люди з села приходять набирати воду. Згорнути не думав, але десь щось перенести, перевезти і працювати далі, то є плани».
