ОПЗЖ бере курс на закарпатський сепаратизм?
Ужгород – Про те, що партія «Опозиційна платформа – За життя» працює на дезінтеграцію України, ще раз підтверджують місцеві вибори на Закарпатті. Тут у кандидатських списках партії до Ужгородської міської ради фігурує відомий сепаратист, настоятель Ужгородського кафедрального собору Української православної церкви (Московського патріархату) о. Димитрій Сидор.
Цей 65-річний батюшка відомий переважно своїми політичними діяннями, спрямованими проти української держави, був засуджений за «посягання на територіальну цілісність і недоторканість України» на три роки позбавлення волі умовно у 2012 році.
Підтримати закарпатських сепаратистів приїхали тоді російські журналісти та представники шовіністичної партії «Родіна» з Одеси, яка згодом була заборонена в Україні
Бо, у 2008 році він зі сцени Мукачівського російського театру проголошував створення фейкової «Республіки «Підкарпатська Русь». Причому уряд, Кабмін і казначейство мали набиратися із соратників Сидора. Підтримати закарпатських сепаратистів приїхали тоді російські журналісти та представники шовіністичної партії «Родіна» з Одеси, яка згодом була заборонена в Україні.
Показово, що документи про підготовку сепаратистського збіговиська, гордо іменованого «Другим Європейським конгресом підкарпатських русинів», вилучалися у приміщенні собору, де настоятелем значиться о. Димитрій Сидор, що ще раз підтверджує тезу, що Московський патріархат активно залучений у політичну боротьбу в Україні.
На гучному процесі піп-сепаратист отримав три роки позбавлення волі, але за ґрати не потрапив через іспитовий термін. Певний час потому о. Сидор не був помітний у публічній політиці, але в останні кілька років знову піднісся духом і став проголошувати старі гасла, щоправда, завиті в культурологічну упаковку.
Включення такої одіозної особи у кандидати від ОПЗЖ не є випадковим
Те, що включення такої одіозної особи у кандидати від ОПЗЖ не є випадковим, свідчить і публічна програма обласного осередку партії під назвою «Стратегія розвитку Закарпаття», де окремим пунктом значиться «Створення кафедри русинської мови та літератури на базі Ужгородського національного університету».
Цю ідею проштовхують закарпатські сепаратисти вже віддавна, бо в них насправді нічого не виходить зі створенням окремої літературної мови. Досі вони не спромоглися домовитися, якою має бути письмова норма, навіть не зійшлися з кількістю букв в алфавіті, бо на Закарпатті чи не кожне село має свої мовні особливості. Саме тому жодна окремішня літературна норма тут так і не закріпилася протягом довгої і плутаної історії.
Ще в 2011 році доктор філологічних наук, професор Ужгородського Національного університету, автор фахового «Словника закарпатської говірки села Сокирниця Хустського району» Іван Сабадош наголошував, що нема жодних причин для творення окремої закарпатської літературної мови: «Для кожного діалекту можна створити літературну форму. Але навіщо? Адже абсолютна більшість діалектів у світі цілком добре почувається в усному мовленні. Бо всі інші функції чудово виконує загальнонаціональна літературна мова.
А на Закарпатті існує не один і не два діалекти. Тут кожне село говорить по-своєму. То скільки накажете творити тут літературних мов? Це нісенітниці! Автори таких абсурдних ідей кличуть нас не до прогресу, а до темряви! Не дивно, що в їхньому колі нема жодного серйозного мовознавця».
Розкол України як мета?
Ба більше, навіть створені за кордоном кафедри русинської мови і літератури не витримують випробування часом. Через брак студентів закрилися такі кафедри в Угорщині та Польщі. В Сербії цього року на русиністику вступив лише один студент, а ще недавно таких було до двох десятків. У Словаччині теж навчаються лише кілька осіб на курсі, та й то завдяки тому, що в словацьких вишах студент мусить здобувати одразу дві спеціальності, і абсолютна більшість вибирає другу спеціальність як додаткову, аби не дуже морочитися. Тож випускники русиністики майже не працюють за спеціальністю.
А головне, що Закарпаттю не підходить ні сербський варіант, ні словацький, ні польський. Їхні місцеві мікромови суттєво відрізняються від закарпатського мовлення.
Наскільки далеке ОПЗЖ від реальності, говорить той факт, що вони не розуміють, що університетські кафедри не створюють за бажанням політиків. Якби це було так, то деякі ідейні натхненники неорусинства у США не очолювали би кафедри українських студій, а вже давно би керували русиністикою в якомусь з північно-американських університетів. Але чомусь кілька сотень тисяч переселенців із історичного Закарпаття схоже так і не стали окремою потужною національною громадою в Америці, за століття майже повністю денаціоналізувавшись, і нині їх за переписом нараховується близько 9 тисяч. Тож навіть ідеологам русинізму доводиться заробляти на хліб насущний україністикою. (Лідери карпато-русинської діаспори Північної Америки підтримали територіальну ціліснсіть України і відмежувалися від заяв отця Сидора, водночас вони закликають українську владу визнати русинів національною меншиною на Закарпатті – ред.)
Усім антиукраїнським силам вигідно розмежовувати українців, бо тоді Україна стає доступнішою для їхніх ворожих намірів
На філологічному факультеті Ужгородського університету спостерігається постійний спад зацікавлення мовними дисциплінами. На словакістику (єдину в Україні!) кількість вступників за останнє десятиліття зменшилася більш ніж удвічі. Зменшується зацікавленість і в богемістиці. І це в університеті, який розташований на кордоні з ЄС, де десятки тисяч закарпатців працюють у Словаччині та Чехії! А ОПЗЖ мережить фантазії про цілу кафедру невідомо чого і навіщо. Та тут доведеться невдовзі об’єднувати й ті кафедри, що існують, бо викладачів у них скоро буде більше за студентів.
В університеті люди здобувають фах, аби годуватися з нього протягом життя, а не для втілення чиїхось політичних проєктів. Авжеж, усім антиукраїнським силам вигідно розмежовувати українців, бо тоді Україна стає слабшою і доступнішою для їхніх ворожих намірів. Саме тому, як виглядає, ОПЗЖ і бере на прапор гасла закарпатського сепаратизму.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
