Леся Пиняк

У малюка були блакитні як небо очі, з-під зимової шапки вибивалося пшеничного кольору волосся. На вигляд хлопчику було менше року – він вже міг сказати «мама», але не міг назвати її ім’я. Це був початок березня 2022-го, тривав другий тиждень облоги Маріуполя. Рятувальники приїхали до зруйнованої російським обстрілом багатоповерхівки в одному з житлових районів міста, щоб евакуювати поранених. Біля того будинку вони побачили візочок, у ньому був малюк. І жодного дорослого поруч.

Рятувальник Євген (ім’я змінили з міркувань безпеки) оглянув хлопчика – він був неушкоджений, мав доглянутий вигляд. Євген взяв маля на руки і разом з колегами почав шукати його батьків. Він розповів, що при дитині не було нічого, що вказало б на її точний вік чи ім’я. У люльці візочка лише знайшли записку російською мовою: «Прошу, люди, врятуйте дитину». Рятувальники відвезли малюка до однієї з лікарень Маріуполя.

Текст підготувала команда The Reckoning Project. Проєкт понад два роки документує воєнні злочини на території України. Команда українських та закордонних журналістів записує свідчення потерпілих від усіх видів злочинів, перелічених у Женевських конвенціях, зокрема свідчення очевидців депортації. The Reckoning Project також документує інші різноманітні порушення прав людини з боку Росії, в тому числі індоктринацію українських дітей».

Автор та команда проєкту працювали над цією історією пів року – встановлювали обставини, шукали очевидців, моніторили соцмережі та відправляли чисельні запити. Багато разів нам здавалось, що через два роки ми не знайдемо слід зниклої дитини. Їхати в окупований Маріуполь було небезпечно, а більшість баз даних була втрачена в полум’ї війни. Ми спілкувались із волонтерами, військовими, лікарями, бізнесом та представниками влади. Все заради того, щоб встановити долю знайденого під обстрілами малюка.

Це історія не тільки про дитину, загублену поміж розбомблених будинків Маріуполя під час російської облоги. Але й про різних чужих дорослих: чоловіків, які знайшли хлопчика, жінок, які його доглядали в одному з медзакладів, та російських військових, які перевезли до Донецька. Потім – про жінку, яка назвалася його матір’ю. А також про постійні сумніви.

Малюк із запискою

Євген тримав на руках малюка, дивився на нього і гарячково думав, що робити далі. Рішення треба було ухвалювати швидко. Двох тижнів війни було достатньо, щоб розуміти: агресор скидатиме бомби ще і ще. А вуличні бої точилися вже за два квартали від розбитого будинку, біля якого знайшли малюка.

Того дня рятувальники приїхали у густонаселений житловий район Маріуполя вивезти поранених – один із численних викликів. Бомба, яку скинули російські військові на одну з багатоповерхівок, сплющила її як картковий будиночок.

Візочок з дитиною – як виявилося, у чистому одязі і без видимих ушкоджень – стояв поруч. Дорослих поблизу не було. Перевіривши візочок та одяг малюка, рятувальники знайшли у люльці лише коротку записку російською «Прошу, люди, врятуйте дитину». Вони почали опитувати очевидців, сподіваючись отримати хоч якісь відомості про хлопчика чи його родину.

Але ніхто з мешканців зруйнованої багатоповерхівки, з якими вдалось поговорити рятувальникам на місці, не упізнав малюка з візочка. Ніби й жили з батьками в одному районі, ніби й сусіди, – бо казали рятувальникам, що знають родину. Проте ніхто не зміг назвати ні імен батьків, ні прізвище. Не знали вони і як звуть малюка. Лише припускали: батьки, напевно, загинули.

Євген приклав руку до чола малюка – у нього вочевидь був жар. Тому рятувальники вирішили відвезти хлопчика до однієї із міських лікарень.

Адреса багатоповерхівки, а також назва лікарні, куди привезли малюка, не вказані з міркувань безпеки героїв історії.

Дітей забирали «без жодних розмов»

Люди, хто міг, приїжджали своїми машинами. Черга в реєстратуру тягнулась аж на вулицю. Рятувальники забігли просто в операційну, де тривала операція.

«Лікарі накричали на нас, але ми пояснили, що дитині потрібна негайна допомога. Підійшов лікар. Він оглянув малюка, виміряв температуру і підтвердив, що у нього гарячка. І можливо запалення легенів», – розповів нам Євген.

З його слів, хлопчика під свою опіку взяла завідувачка одного з відділень лікарні. Євген сказав, що передав малюка їй з рук у руки. Рятувальники запитали, чи потрібна ще якась допомога. Лікарка попросила знайти дитяче харчування, підгузки і питну воду – важка задача в блокадному місті.

«Він був дуже гарною і розумною дитиною», – згадує медикиня Анна (ім’я змінене з міркувань безпеки), одна з тих, хто був тоді з малюком у лікарні, а згодом зміг виїхати з окупованої території.

Команді проєкту вдалося поспілкуватися із кількома такими медпрацівниками.

Вони розповіли, що довго думали, як назвати хлопчика, врешті-решт дали йому ім’я Саша (ім’я змінено з міркувань безпеки). Їм здавалося, що малюк відгукнувся на нього. Зі спогадів Анни, по черзі дитину доглядали всі, хто працював чи переховувався у лікарні через обстріли.

Тим часом у блокадному Маріуполі від щоденних обстрілів люди продовжували гинути та зникати безвісти. Ті, хто отримував поранення чи ушкодження, не могли дістатися до лікарні. Ситуацію ускладнювало і те, що вже закінчувалися ліки і не працювала пошкоджена вибухами медтехніка: по медзакладу війська РФ теж били.

За словами Анни, впродовж трьох тижнів за дитиною так ніхто й не прийшов. Ні мати, ні батько, ні будь-хто інший із родичів.

Наприкінці березня 2022 року той район Маріуполя, де була розташована лікарня, захопили російські сили. Лікарі згадують – до підвалу, який використовували як укриття, спустилися кілька озброєних російських військових. Сказали, що можна вийти і виїхати, але тільки на окуповані території України або в Росію.

Виходити не примушували, однак постійно повторювали: ті, хто залишаться, помруть. Мовляв, буде обстріл, і ніхто нікого з-під завалів не діставатиме. А дітей забирали «без жодних розмов», – розповіла Анна.

За кілька днів російські військові забрали малюка і разом з іншими дітьми та дорослими, які на той момент ще залишалися, вивезли в лікарню одного з захоплених раніше селищ неподалік Маріуполя. Хлопчика зареєстрували і доглядали там ще протягом місяця.

«Закралися сумніви, що мати – це вона»

Тільки через місяць, наприкінці квітня – тобто загалом майже за два місяці після того, як рятувальники знайшли хлопчика, – до лікарні в селищі прийшла жінка, яка назвалася його мамою. Вона показала документи на малюка приблизно його віку. Лікарі пояснювали, що не можуть і не хочуть віддавати дитину будь-кому, намагались перевірити слова жінки, з’ясувати більше деталей.

Зі слів Анни, вона не мала жодного фото хлопчика, а деталі зникнення не збігались із тими, які наводили рятувальники. Це не могло не викликати сумнівів. Втім представники окупаційної адміністрації селища забрали Сашу і відправили у дитячу лікарню в Донецьку.

«Його, як і інших дітей, вивезли «санітарною авіацією». Так називався автомобіль «швидкої», який приїздив з Донецька, щоб забрати поранених», – пояснює Анна, яка були серед тих, кого вивезли до лікарні у селищі.

Окупаційна адміністрація Донецька визнала жінку матір'ю і за декілька місяців малюка повернули до Маріуполя. Однак свідки зауважують – усі процедури проходили в окупації, за «законодавством» угруповання «ДНР».

«У нас вибору не було, тому що це чужа дитина. Може це й була його матуся, тож потрібно було його повернути», – каже Анна.

Діти без батьків та імен

Те, що малюк загубився, рятувальника Євгена не дивує. Навесні 2022 року російські війська обстрілювали Маріуполь з усіх видів зброї, зокрема і з літаків. Він каже: обстріли та бомбардування тоді були майже безперервними. Зв’язок у місті зник.

«Ми не одну дитину потім врятували. Батьків або вбило, або поранило. Або з якихось інших причин не було поруч з дітьми. Ніхто не знав, де їхні батьки. І довелося так само везти їх у лікарню», – пригадує Євген.

Саме таким шляхом, переміщуючи дітей з однієї місцевої лікарні в іншу, а потім і в Донецьк, окупанти депортували деяких із них до Росії.

Представник адміністрації селища поблизу Маріуполя перші місяці перебував в окупації, був у місцевій лікарні та бачив там маріупольських дітей. Він розповів нам, що їхні долі обговорювались окупаційною адміністрацією селища окремо. Таких дітей, за його словами, привезли до місцевої лікарні щонайменше сотню.

«Бачив особисто, привезли дітей, які залишилися без батьків. Вони (представники окупаційної адміністрації – ред.) нам казали, що батьки загинули під час обстрілів. Це дуже різний вік. Починаючи від 4 місяців і закінчуючи 15-16 роками», – розповідає очевидець.

Заяви російських військових про те, що батьки привезених дітей загинули, наразі неможливо перевірити через окупацію цієї території.

Він каже, що окупанти не давали представникам місцевої влади можливості віддати таких дітей на усиновлення жителям громади. На той час був такий запит від самих мешканців окупованого селища, стверджує представник адміністрації. Тоді діти змогли б уникнути депортації і залишились під опікою в Україні, хоч би і певний час, можливо, – на окупованій території.

«Ми думали, що цих дітей ми будемо якось супроводжувати, якось збережемо їх. Але нам цього не дозволяли. Вони підключали свої соціальні служби, «днрівські» чи російські, я навіть не можу точно сказати. І вони нікому не дозволяли, щоб цими дітьми хтось займався. Вони їх брали на контроль і зразу за першої можливості відправляли на Донецьк», – пояснює він.

Що з цими дітьми сталось далі, після того, як їх відправили в Донецьк, він не знає.

Замкнене коло даних

«Про батьків малюка нам нічого не відомо, журнали залишилися в окупації», – каже начальник ДСНС в Маріуполі Олексій Шаруда. Там перебувають і деякі працівники лікарні сімейної медицини, які могли б допомогти з ідентифікацією хлопчика, якого лікарі назвали Сашею, і його батьків.

«Це персональні дані, які за законом ми не можемо розкривати без згоди особи», – пояснили у міськраді Маріуполя в евакуації.

На цій підставі там відмовилися допомогти із перевіркою припущення команди проєкту щодо ймовірних батьків дитини. Не вдалось отримати доступ і до даних у маріупольській лікарні, де перші тижні опікувалися хлопчиком.

Якщо доросла людина чи дитина зникає в умовах бойових дій, то в Україні, щоб повідомити про це, заявник має звернутися насамперед у поліцію. Подати заяву про зникнення дитини може кожен громадянин. Проте список тих, у кого є усі необхідні дані, доволі короткий. Як правило, це батьки, опікуни чи інші близькі родичі, наприклад, дідусі та бабусі. Багато про дитину можуть розповісти вчителі, лікарі, сусіди чи друзі сім’ї. Все це – коло найближчого оточення дитини. І чим вона менше, тим коло вужче. Також можна заповнити відповідну заявку на сайті МВС, звернутися в Координаційний штаб з питань поводження з полоненими чи до дитячого омбудсмена.

«Дивіться, от я хотів би зареєструвати цю дитину як зниклу безвісти із ваших слів. Але скажіть мені: то їй X чи Y місяців? Бо це має значення, – говорить начальник відділу комунікації поліції Донецької області Павло Дяченко. – А якими є обставини зникнення дитини? Потрібне точне місце і час».

Ми спілкуємося телефоном і я передаю інформацію, яка в мене є. Але вона лише приблизна. А ще, каже правоохоронець, треба мати повну дату народження малюка. Бо випадок зареєструють, а слідчі відкриють справу, тільки коли є достатній набір даних. Які встановити не вдалося.

Є і ще один нюанс, який ускладнює пошуки дітей без точних даних про ім’я, прізвище і дату народження. У відповідь на запит, який команда проєкту надіслала у МВС, повідомили – заявник зобов'язаний подати лише інформацію щодо зниклої безвісти за особливих обставин людини, але не повинен подавати персональних даних про її рідних.

Іншими словами, якщо загинули дорослі, а вони були батьками, коли хтось заявлятиме про них до правоохоронців, то їх не питатимуть, чи були в цих дорослих діти і що з ними зараз. Принаймні не робили цього раніше, на початку повномасштабного вторгнення. За винятком, якщо заявник сам захоче повідомити про це.

Кілька людей, які на початку повномасштабного вторгнення подавали заявки щодо своїх рідних у полоні, підтвердили нам: коли подавали дані, їх ніхто не питав про те, чи є у зниклої людини діти і де вони.

У МВС кажуть, що це повноваження поліції та слідчих – зібрати ці дані.

Єдиний реєстр зниклих безвісти за особливих обставин, де фіксують дані зниклих як дорослих, так і дітей, запрацював тільки у травні 2023 року. А доступ до нього мають лише представники Офісу Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, працівники Нацполіції та Департаменту інформатизації МВС України.

Не пустити на вільну територію України

Навряд чи багатьох із маріупольських дітей вдалося вивезти на вільну територію України – окупанти намагалися цього не допустити, розповідає нам Михайло Пуришев. Він був першим волонтером, який заїхав у блокадний Маріуполь, щоб завезти цивільним гуманітарну допомогу.

Дорогою назад невеликий вантажний бусик червоного кольору з написом «ДЕТИ» вивозив десяток цивільних. Щоразу за ним рухалась колона інших автомобілів, які теж намагалися виїхати з Маріуполя. Так, за оцінками Михайла, він врятував до тисячі людей, значна частина з яких – діти.

Волонтер розповів, що хотів вивезти більше дітей, зокрема і з підвалів «Азовсталі», але окупанти намагалися всіляко завадити цьому. Коли облаштували фільтраційні табори, неповнолітнім давали виїхати лише з батьками. І то лише тим, хто, на думку російських військових, на це заслуговував.

Були випадки, коли під час фільтрації російські військові розлучали матір із дитиною чи забирали дітей від бабусі, з якими ті залишилися в день повномасштабного вторгнення.

«Розумієте, люди із фотографіями на вулицях Маріуполя – це було звичне явище. Вони були скрізь. Тоді постійно хтось когось шукав. Але ти не мав часу придивлятися, бо повинен був перейти з точки А в точку Б під обстрілами і вижити», – волонтер Михайло Пуришев пояснює, чому не може навести дані дітей, яких зустрічав під час поїздок.

Його слова підтверджує інший свідок – Марія (ім’я змінене з міркувань безпеки), яка пережила кілька місяців облоги і окупації. Вона розповіла, що на початку вторгнення Маріуполь був під постійними обстрілами – з танків та авіації гатили по житлових будинках. Точна кількість загиблих досі не відома.

«На стовпах клеїли оголошення: шукаю тих-то, тих-то. А над текстом – фото. Були фотографії як дітей, так і дорослих. Від найменших до стариків», – розповідає Марія.

Загалом Михайлу вдалось зробити сім рейсів. Під час останньої поїздки військові РФ затримали волонтера і ув’язнили на чотири доби. Потім відпустили, але пообіцяли вбити, якщо повернеться.

Щойно Михайло повернувся на підконтрольну Україні територію, він записав і поширив відео у своєму «Інстаграмі», де детально описав свою сьому поїздку, затримання і тортури: як окупанти влаштовували допити з погрозами, звинувачували у допомозі українській армії та били електрошокером. А через те, що хотів вивезти дітей з підвалів «Азовсталі», називали божевільним.

Михайло зокрема розповів, що теж бачив дітей в одній із місцевих лікарень, коли російські військові вели його коридором повз лікарняні палати. Двері до них були привідчинені: «Там я побачив дітей. Коли запитав, хто вони, мені відповіли, що це діти з Маріуполя, батьки яких загинули».

Саша – в Маріуполі

Коли не вдалося подати заявку про зникнення малюка, а у правоохоронців та міської влади отримати якусь інформацію, яка б допомогла відшукати Сашу чи його батьків, насамперед ми спробували з’ясувати: малюк, якого перемістили, – дитина цивільних чи військових.

Військові, зокрема з «Азову», які дислокувалися в Маріуполі станом на той час, повідомили, що у них немає даних про зниклу дитину такого віку. Ні тоді, ні до цього часу ніхто з їхніх військовослужбовців таку дитину не розшукував.

Однак однозначної відповіді не дали, оскільки багато оборонців Маріуполя і «Азовсталі» досі перебувають у російському полоні або ж вважаються зниклими безвісти. Тобто є ймовірність, що крім цих людей, які потрапили в полон, більше нікому було повідомити про зниклого хлопчика. Те саме стосується й військовослужбовців інших підрозділів, які були в місті станом на 24 лютого 2022 року, а також загиблих цивільних.

Тоді ми звернулися до представників місцевого бізнесу, які виїхали з окупованого Маріуполя – сподіваючись, що батьки малюка працювали в цій сфері і можливо таким чином вдасться щось дізнатися.

Також спробували встановити особу хлопчика за допомогою сімейних лікарів. Однак не з усіма можливо поговорити. Половина лікарів «первинки» залишилася в окупації, частина з них виїхала за кордон і зв'язок із ними втрачений.

Впродовж доволі тривалого часу ми шукали малюка та жінку, якій його віддали, в домових чатах Маріуполя та на фейсбук-сторінках, створених для пошуку зниклих.

Власні джерела, які ми не можемо розкривати з міркувань їхньої безпеки, та OSINT-аналітики KibOrg допомогли встановити особу цієї жінки. Вона досі живе в окупованому Маріуполі – разом із тим самим хлопчиком Сашею, якого рятувальники знайшли у візочку біля розбомбленого у березні 2022 року будинку. Отримані дані дозволяють із впевненістю стверджувати це.

Питання, що поки доводиться залишити без відповіді – чи дійсно ця жінка є матір’ю дитини. З’ясувати, чи дитина живе зі своєю рідною матір’ю, ми не змогли і навряд чи зможемо, поки вони живуть в окупації.

Хоча минуло вже понад два роки, Євген досі не може забути своїх емоцій, коли вперше побачив малюка, врятованого з-під багатоповерхівки.

«Це був просто треш. Це так, якщо згадувати без матів. Тому що в моїй голові це не вкладалося – які ж нелюди на нас напали! Щоб на моїх не те що очах..., у моїх руках був малюк, який у такому ранньому віці вже залишився без батьків. Найбільше ятрило душу те, що він міг залишитися сиротою», – каже Євген.

The Reckoning Project продовжить робити все можливе, щоб віднайти загублених дітей Маріуполя. Хоча це одне із найскладніших завдань під час повномасштабної війну, яку веде Росія проти України.