(Рубрика «Точка зору»)

29 жовтня (10 листопада) минає 130 років з дня смерті Леоніда Глібова (1827–1893), відомого українського байкаря, поета, видавця. Але в нас зараз така мода, чи по-сучасному «тренд», що все слід піддавати переоцінці. Навіть брати на кпини, чи то пак – «стібатися» із того, що донедавна ще було піднесеним на національний п’єдестал. Добралися й до Леоніда Глібова, який, бачте, залишив нам у спадок хіба два вірші. Все решта – то так: «другий сорт – не брак». Леонід Глібов – письменник, що жив у тіні Кобзаря.

Можна, звичайно, все раніше нами набуте заперечити і відкинути, для цього багато розуму не треба. Однак чи не в кожній нереалізованій постаті українського письменника завжди знайдете оте прокляте «національне питання», де гостро стояв вибір: або-або.

Вибрати рідну мову і свій під’яремний народ, який не мав ні державних інституцій, ні преси, ні школи, ні свідомої інтелігенції, а навпаки лише викликав лють та звинувачення в «мазепинстві» не тільки влади, але часто й простого обивателя.

Вибрати своє і приректи себе на невідомість, безгрошів’я, а то й прямі переслідування, чи влитися до пануючої російської культури і піти зручним шляхом Гребінки, Данилевського, Мордовцева, які хоч і признавалися до українства, але заробляли писанням по-московськи.

Залишався, однак, ще й третій шлях: просто замовкнути. Але як творчій натурі приректи саму себе на німоту? Від такого поховання заживо можна хіба спитися, збожеволіти чи й накласти на себе руки. Показовий приклад – рання смерть Анатолія Свидницького, який сотворив найкращий тоді український роман «Люборацькі», який виявився нікому не потрібним.

І коли ми говоримо про ХІХ століття, то мусимо розуміти, в яких неймовірних умовах творилася та горопашна українська література і на які жертви вона йшла, щоб тривати далі. Бо ж царські опричники не тільки грубо затикали рота Шевченку, Костомарову чи Кулішу в геть молодому віці, цим нашим світочам 1840-х років, а ламали долі всім їхнім наступникам, серед яких був і той же Леонід Глібов.

Переворот у душі

Гімназистом він видає першу збірку віршів російською мовою, що були, ясна річ, учнівськими пробами. Але байки Гребінки та «Кобзар» Шевченка, які потрапили йому до рук, роблять переворот в душі хворобливого ніжинського ліцеїста. Він навертається до писання українською.

Починає із переспівів Крилова і робить це так вдало, що його байки швидко знаходять широке визнання, і вже в першому українському часописі «Основа», який виходив у Петербурзі у 1861–1862 роках, Леонід Глібов – це визнане ім’я у цьому жанрі.

У 1863 році його «Байки» ще встигають вийти окремою книжкою.

Леоніду Глібову усього 36 років. Він на початку злету свого літературного обдарування. Та недремне око швидко присадило небезпечного «українофіла».

Окрім таємного Валуєвського циркуляра, який унеможливлював українську журналістику та друковане просвітництво, до учителя Чернігівської гімназії висунули ще й особисті звинувачення, що вилилося в домашній обшук, звільнення з роботи та заборону на фах. У провінції, де всі один одного знали, а будь-яка плітка ширилася зі швидкістю звуку, це означало відторгнення і проскрибованість на довгі часи. Тут уже не до українських віршиків, коли нема що їсти.

Кілька років Леонід Глібов жив на благодійництво свого тестя, священника в Ніжині, поки не знайшов бодай якийсь заробіток. Ось так імперія уміло обтинала українські перспективи.

До речі, свій поетичний шедевр «Стоїть гора високая» Глібов написав у 1860 році, коли був зовсім не старим. Поет мав лише 33 роки, але мав дивовижне передчуття, що «молодість не вернеться, не вернеться вона».

Скільки ще гарного міг би створити Глібов, якби йому не обламали крила? Далі він писатиме майже виключно великоруською, як і належало вірнопідданому «сочинителю». У політику більше не ліз, в ліберальну пресу не бавився. (Не забуваймо, що Глібов увійшов до історії української журналістики як видавець і редактор «Черниговського листка», де публічно просувалися українофільські ідеї).

Лише наприкінці життя, вже сліпий Леонід Глібов повернувся до українського писання, коли інтерес до рідної літератури прокинувся в Галичині. Там забуяла українська періодика, яка потребувала нових творів. Наскільки це оживило похилого і недужого літератора, свідчить той факт, що він за цей короткий період створює чи не третину свого україномовного доробку.

А якби така потреба виникла не за рік-два до смерті, а протягом десятиліть, коли він був сповнений снаги і сили?

Тому дорікати Глібову за брак шедеврів, це виставляти рахунок жертві, а не катові, який призвів до такої ситуації, коли українські таланти не мали змоги втілювати свій Божий дар.

Фіксував тогочасну Україну: мову і звичаї

У своїх байках Леонід Глібов фіксував тогочасну Україну – її побут, звичаї, мовлення

Відтак, і за те невелике, що він залишив нам, маємо бути йому вдячні. Бо хоча ми й мали з десяток українських байкарів у ХІХ столітті, саме твори чернігівця дали хрестоматійні зразки української байки, а чимало фраз із них стали «крилатими». (Загалом він створив сотню байок).

Ось як відгукувався про Леоніда Глібова дореволюційний «Русский биографический словарь»: РБС/ВТ/Глебов, Леонид Иванович – Викитека (wikisource.org)

«Создавшие Глебову славу украинские басни отличаются задумчивым украинским юмором и яркой национальной окраской. И люди, и звери басен Глебова – украинцы с головы до ног, и вероятно в значительной степени это качество создало басням Глебова их широкую популярность… В художественном отношении басни Глебова стоят чрезвычайно высоко и могут быть поставлены в одном ряду с лучшими произведениями этого рода в европейской литературе».

А щодо звинувачення його у переспівах Івана Крилова, якого, між іншим, російська влада за життя леліяла, як могла, зокрема і фінансово, то чому ми не згадуємо повсякчас «Енеїду» Осипова, коли говоримо про поему Івана Котляревського? Адже саме вона стала прямим поштовхом для безсмертного творіння полтавця, якого зачепила і водночас надихнула московська переробка Вергілія.

Самостійність байок Глібова принципово відстоював відомий російськомовний сатирик Фелікс Кривін, який переклав їх російською. Книжка «Л. Глебов. Избранное» вийшла в Москві у 1977 році в чудовому подарунковому оформленні. Згодом тонкий знавець російської літератури, який тоді жив і працював в Ужгороді, розповів мені, чому взявся за цю роботу.

Наводжу його цитату з інтерв’ю 1997 року:

«Я з великим задоволенням працював над перекладами Глібова. Це була не ремісницька робота. З радістю написав і передмову. І видавництву «Художественная литература» дуже сподобалося, що я довів, що Глібов – не перекладач Крилова.

А доти український байкар не перекладався російською, бо всі вважали Глібова перекладачем Крилова. Тож який сенс перекладати зворотньо?

А я вказав у книжці, де зустрічаються ці сюжети, в яких байкарів – в Езопа, Лафонтена. І коли прочитаєш, то побачиш, що і Крилов – один із тих, хто брав у них сюжети. Белінський, до речі, вважав, що в байках взагалі не гріх брати чужі сюжети, тому що вони існують у природі».

Тож подякуймо Леонідові Глібову за те, що наші діти вже понад століття мають що декламувати в школах, а ми під журливий настрій можемо пустити сльозу при виконанні одного з кращих українських романсів, який переспівує кожне покоління.

До слова, чернігівський поет ще й був вельми приємною і порядною людиною. Тамтешнє товариство його обожнювало.

Навіть гостроязикий Панько Куліш змушений був визнати: «Ніхто більше Глібова виглядом, манерою й читанням не скидається на поета. Його призначення було високе, і в іншому суспільстві, за інших обставин він був би незрівняний естетичний критик і поет. Але гниле життя в панському нашому суспільстві згубило його. Він не живе, а одживає, хоча й сама руїна прекрасна в цій особі, яку задумала природа в найщасливішу хвилину».

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода