У травні 1989 року генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов перебував три дні в Пекіні, де його зустрічали з гучною помпою. Це був перший і водночас останній візит радянського лідера до Китаю з часів конфлікту на кордоні 1969 року, що спричинив багаторічну напругу між двома країнами. А вже за два з половиною роки після знакового візиту Горбачова до Китаю шляхи Пекіна й Москви розійшлися.

У Радянському Союзі розуміли, що його статус як світової сили ослаб, оскільки керівництво країни боролося зі зростанням національних рухів, економічною стагнацією та занепадом, що й призвело до офіційного розвалу країни у грудні 1991 року.

Китай же, навпаки, рухався шляхом стрімкого економічного зростання, де протягом десятиліть покращувався рівень життя в країні та розширювався вплив за її межами. Це привело Китай до його теперішнього статусу глобального лідера.

За 30 років після розпаду Радянського Союзу відлуння тих колосальних змін все ще відчувається по всій Євразії, бо вони проторували шлях Китаю до зростання протягом трьох десятиліть поспіль та впливу на весь суперконтинент.

Розпад Радянського Союзу та створення 15 нових держав у Пекіні зустріли з обережністю. А припинення напруження у відносинах між Пекіном і Москвою дозволило звільнити китайські ресурси й зосередити їх за кордоном у спосіб, який раніше був неможливий.

Це дозволило Китаю стати провідною силою в Центральній Азії, налагодити нові політичні зв’язки з Москвою і зрештою започаткувати всесвітню ініціативу «Один пояс, один шлях» (BRI, Belt and Road Initiative), яка відкрила двері для китайських компаній та переорієнтувала силу економічного тяжіння Євразії.

«Оскільки загроза безпеці з боку Радянського Союзу зникла, Китай міг вільно інвестувати свої ресурси деінде, розширивши зрештою свій вплив на Захід, – розповідає Радіо Свобода Хайюн Ма, доцент Університету штату Фростбург у Меріленді. – Це велике досягнення для Пекіна. Китайський вплив сьогодні є практично повсюди».

Кінець Радянського Союзу дуже вплинув на світогляд правлячої верхівки в Пекіні. Уникнення долі радянських комуністів стало головним для китайських політиків та чинного лідера Сі Цзіньпіна, який у своїй промові 2013 року назвав розпад СРСР «глибоким уроком».

«Повчальна історія»

Як випливає з промови Сі, вивчені уроки полягали в тому, що радянські лідери занадто поступилися в своїй рішучості та ідеології. Це, на думку багатьох аналітиків, обумовило придушення інакомислення в Китаї та прагнення розширити вплив країни у світі.

«Для Комуністичної партії Китаю розпад Радянського Союзу є застереженням, – каже Радіо Свобода Надеге Роллан, старший науковий співробітник Національного бюро азійських досліджень. – Китайська політика визначається панічним страхом. Це страх втратити владу і бажання зберегти її за будь-яку ціну».

Спочатку китайські кроки щодо Євразії не були такими амбітними та пріоритетними. Пекін не міг визначитися з тим, як ставитися до своїх нових сусідів, які переживали економічні труднощі та були захоплені хвилею політичних криз: від громадянської війни в Таджикистані до бойових дій на російському Північному Кавказі.

Розпад Радянського Союзу, дії якого сприяли зближенню Пекіна та Вашингтона у 1970-х роках, також викликав побоювання Китаю, що він може бути наступним, особливо на тлі того, що Сполучені Штати та їхні союзники раділи закінченню Холодної війни та згортанню комунізму.

В умовах значної нестабільності та невизначеності в країнах колишнього Радянського Союзу у 1990-х роках Пекін рухався обережно. Китай зосередився на своєму економічному розвитку й розпочав масштабну дипломатичну кампанію з покращення відносин зі своїми східними сусідами та залучення інвестицій в країну.

У Середній Азії Китай почав відігравати складну роль у «човниковій» торгівлі пострадянських країн. Разом з тим побоюючись за власну безпеку, Пекін намагався підкріпити її, врегульовуючи свої давні прикордонні суперечки.

Але залучення Китаю в регіон повільно зростало, значною мірою через занепокоєння Пекіна щодо невизначеності дій небезпечної пострадянської Росії.

У квітні 1996 року лідери Китаю, Росії, Казахстану, Киргизстану та Таджикистану зустрілися в Шанхаї для підписання угоди про відведення військ від колишнього китайсько-радянського кордону та забезпечення механізму врегулювання прикордонних питань з новими незалежними сусідами.

Угода призвела до утворення Шанхайської п’ятірки, яка в 2001 році стала Шанхайською організацією зі співробітництва (ШОС) з пізнішим входженням до неї Узбекистану (Відтоді заохочувалося членство Індії та Пакистану).

«Китай ніколи не прагнув відкрито кидати виклик Росії. Ось чому Пекін спочатку проник в регіон економічно, а вже потім посилив свій вплив і в інших сферах, – каже Ма.

Протягом наступних років Китай впроваджував стратегію невтручання у справи інших країн, натомість розбудовуючи економічне співробітництво та покращуючи свою репутацію в регіоні.

Завдяки зростанню Китаю в 21-му столітті він почав сприйматися Вашингтоном як майбутній конкурент. У відповідь Пекін ще більше поглибив зв’язки у всій Євразії, а надто через те, що американська військова присутність із союзниками обмежувала просування стратегії Китаю у Східній Азії.

Похід на Захід

Протягом 2000-х років китайські стратеги зосереджували свою увагу на Євразії, яка стала центром нової політики дедалі більш впевненого Пекіна.

Але, як зазначає Деніел Маркі, автор «Західного горизонту Китаю», на той час ще не було зрозуміло, що Пекін завоює свій нинішній статус на території колишнього Радянського Союзу.

«Не було очевидним, що Китаю буде вигідний розпад Радянського Союзу або він зможе поширити свій вплив на Євразію», – каже Маркі Радіо Свобода.

Пекін зосередився здебільшого на Центральній Азії, яку китайські політики дедалі частіше розглядали, як важливий для власної безпеки стратегічний регіон, розташований вздовж Афганістану та західної китайської провінції Сіньцзян. Регіон багатий на природні ресурси, тому він був необхідний Китаю – найбільшому у світі споживачу нафти й газу, що мало сприяти власному зростанню.

У 2010 році генерал Народно-визвольної армії Лю Ячжоу назвав Центральну Азію «багатим шматком торта, подарованим китайському народові небом». За його словами, стратегічно вона була вразливим місцем для Пекіна, де західний вплив мав би бути «більш далекосяжний», ніж у Тихому океані.

Водночас й інші події вплинули на позицію Пекіна у світі.

Китаю вдалося пережити глобальну фінансову кризу 2008 року краще, ніж більшості країн, але з кризи він вийшов, зіткнувшись із проблемою надлишкових потужностей у багатьох галузях. Тому Китай потребував доступу до нових ринків. У 2010 році Китай випередив Японію, другу за величиною економіку світу. Багато країн євразійського регіону прагнули залучити інвестиції, але мали обмежений доступ до Заходу чи Росії.

«Китай не завжди вважався привабливим інвестором, – каже Маркі. – Лише після фінансової кризи багато країн дійсно більше відкрилися Китаю, частково через розпач та потребу в інвестиціях».

У 2012 році впливовий вчений і колишній декан Школи міжнародних досліджень Пекінського університету Ван Цзісі окреслив стратегію масштабної економічної та дипломатичної експансії на захід для посилення впливу в Євразії. Стратегія, яка отримала назву «Західний березень», була відповіддю на відновлення балансу Америки на східноазійському векторі. Багато положень стратегії стали основою BRI (Ініціативи «Один пояс, один шлях» – ред.). Флагманський зовнішньополітичний проєкт Сі був представлений в Казахстані у 2013 році.

Глобальна ініціатива BRI запустила проєкти в Латинській Америці, Африці та Євразії вартістю сотні мільярдів доларів, що дозволило Пекіну розширити свій вплив та створити нові можливості для своїх компаній. Інвестиції були здійснені в такі стратегічні регіони, як порт Гвадар у Пакистані, залізничне сполучення в Центральній Азії та величезний, але проблемний, нафтовий сектор Ірану.

«У свідомості багатьох китайських політиків Китай відродив свою історичну та традиційну роль у Центральній Азії та на інших частинах Євразії, – каже Ма. – За 30 років регіон вийшов із зони переважно російського впливу».

Нова Євразія

Хоча візит Горбачова до Китаю 1989 року не змінив правил гри, на що сподівалися деякі радянські політики, проте бачення більш тісних зв’язків між Пекіном і Москвою було втілене за часів Сі і Путіна.

Росія з побоюванням спостерігає за зростанням Китаю, оскільки Москва має власні плани щодо регіону в рамках Євразійського союзу. Незважаючи на це, наразі двом сторонам поки що вдається вибудовувати більш тісні стосунки. У липні президент Путін зауважив, що двосторонні відносини перебувають на найвищому рівні.

«Розпад Радянського Союзу відкрив двері для більш дружніх відносин з Росією, – каже Надеге Роллан з Національного бюро азійських досліджень. – Це навіть якось зачаровує, коли спостерігаєш, як швидко все змінюється».

Поки Пекін і Москва не стикаються з багатьма проблемами – вони стримують можливі тертя, оскільки значною мірою їхнє об'єднання базується на ворожому ставленні до Сполучених Штатів. І Китай, і Росія демонструють підвищену готовність до спільного розв'язання міжнародних проблем, вони навіть розпочали спільні військові навчання.

Проте багато аналітиків обережно ставляться до того, наскільки стійкими будуть двосторонні відносини, особливо враховуючи, що Пекін продовжує розширювати свою присутність у сфері безпеки в Центральній Азії та збільшує свій економічний вплив у тій частині світу, яку Кремль розглядає, як свою «сферу впливу».

«Пекін грає в довгу і чинить розумно, пом’якшуючи занепокоєння Москви, – каже Роллан. – Але вони можуть розгледіти, що скоро щось піде шкереберть, і зрештою почнуть вважати Росію державою, що занепадає».