У китайських «таборах перевиховання», за даними правозахисників, – понад 700 тисяч етнічних казахів і більш ніж 50 тисяч етнічних киргизів. Телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», розповідає про тих із них, хто зміг виїхати в Киргизстан і Казахстан та намагається визволити з таборів своїх родичів.
«Батько допоміг сусідці написати скаргу в Пекін»
«Сьогодні поминки мого батька, він помер у китайському «таборі перевиховання». Це горе я не можу навіть розділити з мамою або братами – не знаю, чи живі вони чи мертві, чи відправили їх назад у табір, чи зазнають вони тортур. Цілковита болісна невідомість. Ось навіть не говорять, що тато помер сьогодні, я гадаю, це сталося ще в серпні. Хворого і старого чоловіка довели до смерті тортурами», – розповідає Акікат Каліолла.
Акікат – музикант і продюсер. Він народився в казахській сім’ї в китайському Сіньцзяні. Рідну домівку Акікат залишив у 19 років, щоб отримати музичну освіту в Пекіні. Попрацювавши там і в Шанхаї у відомій міжнародній компанії, взявши участь у державних музичних проєктах і концертах, він відправився в Урумчі викладати в музичній школі. Там Акікат зустрів свою майбутню дружину, вона громадянка Казахстану.
«Вона була відомою мандрівною виконавицею казахської музики, я давно захоплювався її талантом, – розповідає музикант. – На весіллі в Китаї мій батько подарував моїй нареченій дві книги – Конституцію та Кримінальний кодекс КНР – зі словами: «Ти зв’язуєш життя з громадянином Китаю, ти повинна бути знайома з законами цієї країни поряд зі своєю». Настільки мій батько вірив у верховенство закону і судову систему Китаю. На жаль, вони не відповіли йому взаємністю».
Акікат із дружиною живуть у Казахстані з 2015 року, в 2018-му році музикант отримав казахстанське громадянство. Його батьки і брати залишилися в Китаї.
Турсинули Каліоллі, батькові Акіката, цього року виповнилося б 70 років. Він був освіченою людиною, вільно володів китайською і допомагав казахам, на яких посилився тиск в останні роки, писати китайською скарги або заяви. «Після того, як мій батько допоміг сусідці написати скаргу в Пекін на охоронців, які побили її чоловіка до смерті, тата і двох моїх братів забрали. Не було ніякого ордера, ніякого суду і слідства. Їх просто забрали. Той лист про вбивство місцевою владою чоловіка сусідки так до центральної влади і не дійшов, він залишився у місцевої влади, і вони почали мстити. Мого батька пізніше засудили до 20 років. Літню і глибоко хвору людину, яка працювала в Міністерстві культури, яка вчила своїх дітей китайській мові нарівні з казахською, яка вірила в китайські закони!»
Колишні в’язні «таборів перевиховання» і родичі тих, хто там опинився, розповідають правозахисникам, що далеко не завжди в табір поміщають за рішенням суду. За людиною можуть прийти поліцейські, охоронці табору або люди в цивільному, які ніяк не представляються. Затриманому зачитують обвинувачення і відправляють у табір. Є свідчення про те, що майбутніх в’язнів змушували самим собі вибирати порушення зі списку і відразу ж «придумувати» термін – пів року або десять років. У тих випадках, коли суди все-таки проходять, обвинуваченим не пропонують адвоката і не дозволяють захищати себе.
Офіційна версія китайської влади: репресій немає, а табори – це «центри перепідготовки», в яких люди отримують нову професію, освіту і вчать мову. Ці центри дозволяють ефективно боротися з релігійним екстремізмом, заявляє Пекін. Коли мати Акіката пішла в поліцію в пошуках чоловіка і синів, її помістили якраз у такий «центр професійної підготовки». Але, за даними ООН і міжнародних правозахисних організацій, у цих центрах проти волі тримають понад мільйон людей: в основному уйгурів, казахів, киргизів і китайських мусульман – хуеїв. Журналістські розслідування і свідчення тих людей, які побували в цих місцях, показують, що так звані табори політичного перевиховання функціонують як в’язниці, і в них практикуються тортури.
У червні 2020 року Акікат вийшов на одиночний пікет у Нур-Султані перед посольством Китаю, закувавши себе в ланцюги. «У липні вони дозволили зв'язатися з матір’ю і братами через китайський месенджер WeChat. Але з 16 серпня зв'язок знову обірвався, – розповідає він. – Після виходу з табору мати і брати були під домашнім арештом, а незабаром знову зникли. Мої знайомі в Китаї перевіряли будинок батьків, але там ніхто не живе. Ми не знаємо, чи забрали їх знову в табори, і чи взагалі живі вони».
«Він був таким, яким я хочу бути для своїх дітей: приділяв сім’ї найбільше уваги, навчався з нами, підтримував усі наші прагнення, – каже Акікат про загиблого батька. – Коли я захопився музикою, незважаючи на фінансові складності, він роздобув мені піаніно і студійне обладнання. Бути зразковими громадянами країни, в якій ми жили, було так само важливо, як і знання казахської історії та культури. За інформацією з різних джерел я роблю висновок, що братів і маму в серпні забрали тому, що батько помер тоді. Так [влада] прикриває свій злочин».
«Важко пояснити дітям, де дідусь і бабуся»
Посилення в 2016 році репресій щодо представників тюркомовних народів і мусульман у Китаї пов’язують із призначенням лідером Комуністичної партії Сіньцзяна Чень Цюаньго. Він став відомим своїми жорсткими адміністративними заходами, ще коли очолював . У червні 2020 року США ввели санкції проти Цюаньго за «серйозні порушення прав етнічних меншин в Сіньцзяні, масові довільні затримання і серйозне фізичне насильство».
Цюаньго перетворив увесь регіон у поліцейську державу з блокпостами між містами і всередині міст – між районами, з мережею камер із функцією розпізнавання обличчя, з обов’язковим скануванням ID для входу в будинки і торговельні центри. Всюди – поліцейські у формі і в цивільному. Під репресії потрапили не тільки уйгури.
«На уйгурів ханьці (представники етнічної більшості в Китаї – ред.) тиснули завжди, особливо жорстко – після хвилювань в Урумчі в 2009 році. Але ось щодо менш узагальнених, менш релігійних, кочових казахів і киргизів посилили заходи з 2016 року. Їздити за кордон стало складніше. До цього ми приїжджали в Казахстан і Киргизстан до родичів, діти вступали тут до вишів. Потім усі ці студенти почали зникати», – говорить Жанил, етнічна киргизка з Кизилсуу-киргизького автономного округу Сіньцзян-Уйгурського автономного району Китаю. Її чоловік – етнічний уйгур. У обох в Китаї залишилися родичі. Одні перебувають у «таборах політичного перевиховання», інші стали все рідше виходити на зв’язок і більш стримано ділитися тим, що відбувається.
«Дружина мого брата – китаянка, мій чоловік – уйгур. Одружившись, брат із сім’єю переїхали в Тайвань, ми – в Бішкек, сестра поїхала вчитися до Європи і залишилася там. Батьки не були проти ані наших шлюбів, ні наших переїздів. Вони були впевнені, що їх не торкнеться ця хвиля репресій: інтернаціональна сім’я, розмовляють китайською, релігію не практикують».
Батьки Жанил вели свій бізнес у Сіньцзяні, мама в останні роки перед затриманням літала з Китаю за кордон часто і надовго, – наприклад, коли дочки народжували. «Зазвичай паспорта лежать у поліцейських – і ти ходиш і пояснюєш, навіщо, до кого і куди хочеш поїхати. Ну або даєш хабар. Але в 2013-му і 2014 році було кайфово, люди мали свої паспорти на руках. У всіх нас трьох налагодилося з роботою, ми дарували батькам поїздки. Якби ми знали, що через них їм доведеться на старості років терпіти приниження! І чому ми їх не забрали звідти назавжди?» – журиться Жанил.
Причиною затримання матері на початку 2017 року і батька в кінці того ж року, за словами знайомих Жанил, назвали несплату податків і опір представникам влади.
«Важко пояснити дітям, де їхній дідусь і бабуся, – каже Аділжан, чоловік Жанил. – Вони навряд чи витримають. Адже багато літніх людей їдуть туди – і з кінцями. Звертатися до влади Киргизстану все одно було б марно».
«У нас теж у тюрмах сидять китайці, але Китай нам нічого не кричить»
У Киргизстані тема утисків етнічних киргизів у ЗМІ і в правозахисній сфері не отримує широкого висвітлення, в регіональних і світових ЗМІ частіше говорять тільки про уйгурів або ж про уйгурів і казахів. Серед них і справді найбільше постраждалих: через табори, за даними казахстанської організації «Молоді добровольці Ата-Журта», пройшли понад мільйон уйгурів, понад 700 тисяч етнічних казахів і більше ніж 50 тисяч етнічних киргизів. Серед ув’язнених є представники й інших тюркомовних народів: узбеки, татари, китайськомовні мусульмани хуейцзу, – а також громадяни Китаю, які сповідують іслам або православ’я. Загалом через ці «центри протидії екстремізму і тероризму» пройшли 7,7 мільйона людей, мовиться в «Доповіді Китаю про зайнятість і трудові права в Синьцзян-Уйгурському автономному районі».
Але, незважаючи на повідомлення правозахисників про порушення прав громадян Киргизстану і Казахстану в цих таборах, в обох країнах, економічно залежних від Китаю, влада не тільки не прагне заступатися за своїх громадян, а й тисне на активістів і правозахисників, які намагаються цим займатися.
У числі перших про репресії в Китаї і існування там «таборів політичного перевиховання» почав говорити Серікжан Білаш. У Казахстані він створив організацію «Атажурт», яка стала активно допомагати етнічним казахам, киргизам, уйгурам й іншим, хто потрапив у китайські табори, а також тим, чиї рідні потрапили туди або зникли безвісти. Ось один із прикладів відео-свідчень людей, які шукають своїх рідних, англійською, китайською, казахською та російською мовами:
У березні 2019 року влада Казахстану звинуватила Білаша в «розпалюванні ворожнечі», його оштрафували, помістили під домашній арешт на п’ять місяців і заборонили керувати громадськими організаціями протягом семи років. Офіс «Атажурт» в Алмати обшукали і закрили на місяць. За словами представників організації, вилучили електронні носії та документи. Зараз організація працює, її очолив Бекзат Максутхан.
У Казахстані також живе і працює Євген Бунін – дослідник уйгурського мови, перекладач і творець сайту shahit.biz. Це база даних, що містить понад сім тисяч історій колишніх в’язнів китайських «таборів перевиховання». Бунін збирає гроші через краудфандінг і допомагає біженцям перебрався з Китаю в Казахстан.
Колишній президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв під час Всесвітнього курултаю казахів у 2017 році зізнався, що не в курсі труднощів етнічних казахів у Китаї. Пізніше влада Казахстану кілька разів надсилала до Китаю ноти протесту через затримання своїх громадян, у цій країні регулярно проходять пресконференції і мітинги родичів етнічних казахів, затриманих в Сіньцзяні.
У Киргизстані прохання про допомогу людей, чиї родичі зникли в Китаї, або громадян Китаю, які є етнічними киргизами і втекли звідти – не отримують широкого розголосу. «У нас теж у тюрмах сидять китайці, але влада Китаю нам нічого не кричить. Киргизи, які перебувають у Китаї, – громадяни Китаю, і на них діють закони Китаю. Це не страх, просто потрібно бути акуратнішими», – так колишній президент Сооронбай Жеенбеков відреагував на прохання китайських киргизів допомогти в поверненні їхніх близьких із таборів.
У 2010 році в Бішкеку показ фільму «10 умов кохання» про одну з найбагатших жінок Китаю уйгурського походження Рабіє Кадир, що встала на захист етнічних меншин, перервала Держслужба нацбезпеки.
«Ми були вражені, що керівник адміністрації президента пояснював нам, що треба поважати сусідів, і зажадав зняти фільм. Ми пояснювали йому, що мова йде про правозахисницю і права людини і що вони не мають права нам диктувати», – розповідає організаторка кінофестивалю і глава правозахисної організації «Бір Дуйно» Толекан Ісмаїлова, яка також займається захистом прав етнічних киргизів у Китаї. «Бір Дуйно» разом із юристами юридичної клініки «Аділет» допомагають тим, хто втекли від переслідувань в Китаї в Киргизстан.
«Ми тут, як і в Китаї, на пташиних правах». Як живуть біженці в Киргизстані та Казахстані
Не всі, хто переїхали або втекли в Казахстан і Киргизстан із Китаю, прагнуть отримати місцеві паспорти і залишитися в цих країнах жити. Одна з причин – складності адаптації в суспільстві. Етнічним казахам і киргизам важко звикнути до кириличної писемності, нелегко доводиться і без знання російської мови. У Казахстані та Киргизстані російська – офіційна мова поряд із казахською та киргизькою, але за фактом у містах це лінгва франка – мова комунікації людей, рідними для яких є інші мови.
«Після приїзду я не міг прочитати написи ніде. Я вивчав китайську на ієрогліфах, киргизьку – тюркська мова на основі арабського алфавіту, пізніше – англійську на латиниці. А тут скрізь – кирилиця, така смішна і товста кирилиця, і так сильно відрізняється письмова та друкована! І російська, і киргизька на ній. У Бішкеку без російської усно дуже складно: всі написи, всі розмови нею, на киргизьку реагують не дуже, дівчата думають, що ти трохи відсталий», – розповідає 25-річний Азамат, який переїхав у Киргизстан разом із батьками і молодшими братами.
Однокласники і друзі Азамата в Китаї потрапили в китайські табори. На його думку, через віру: «Говорити «Ассалом алейкум» один одному стало там заборонено. Слухати свою музику, молитися своєму Богові, говорити своєю мовою. Я навіть не кажу про похід у мечеті – вони там просто зачинені. Та й християни там теж ховаються, ходять у підпільні церкви. Як і тибетцям, усім, хто якось відрізняється, там погано. Я віруючий, але, живучи в Китаї, я особисто не сильно відчував несвободу. Але переїхавши сюди, а потім поїздивши трохи світом, відчувши, що таке свобода слова, свобода віросповідання, свобода пересування, я усвідомив, як багато в нас від народження всадили рамок».
У Бішкеку Азамат почав дружити зі студентами з Китаю – етнічними киргизами. Незабаром і вони, виїхавши в Китай на канікули, перестали повертатися або виходити на зв’язок.
У березні 2019 року видання Foreign Policy повідомило про зникнення у Сіньцзяні студентів – етнічних киргизів, які навчаються у Киргизстані. Одним із них був Тургунали Турсунали – манасчі (оповідач киргизького епосу «Манас»), танцюрист і онук легендарного манасчі – усної енциклопедії Киргизстану. Тургуналієв був активним користувачем соцмереж, але перестав публікувати що-небудь із моменту від’їзду і, за словами друзів, не виходить на зв’язок. Видання вважає, що він міг потрапити в один із так званих виховних таборів, і, з посиланням на Тургунали, пише, що влада Сіньцзяна конфіскувала останні книги діда, які він намагався врятувати. У списку зі 45 тих, хто не повернувся – виконавець народних танців, музиканти, телеведучий, письменник, академік, який вивчав епос «Манас».
Азамат не хоче залишатися в Киргизстані через труднощі з адаптацією і працевлаштуванням, які неминучі через незнання російської. Він вступив у закордонний заклад вищої освіти, збирає гроші і чекає на відкриття кордонів.
Але є й інші причини, чому біженці розглядають Киргизстан як «перевалочну» країну, звідки прагнуть поїхати в безпечніші держави – зі стабільною правовою та політичною системою та більш високим рівнем підтримки мігрантів. Багатьох насторожують конфлікти етнічної більшості з етнічними меншинами, які пройшли у цій країні і після яких влада не провела справедливого розслідування, вважає правозахисниця Толекан Ісмаїлова. Нацменшини, за її словами, найчастіше стають жертвами тортур або потрапляють у закриті установи, зізнавшись у злочинах (у тому числі в тих, яких вони не скоювали).
«Ми, китайські киргизи, в Киргизстані – теж окрема діаспора, етнічна меншина. До нас теж є ставлення як до «тих, інших». Ми і тут, як у Китаї, на пташиних правах. Трохи більших, ніж там, але пташиних, – каже Жанна, чия сім’я довгий час жила на дві країни, займаючись торгівлею. – На кордоні з нас брали хабарі, а в «бакіївські» дні хаосу у нас і зовсім відібрали бізнес. Причому що міліція, що кримінал: тиснули, тиснули і витиснули».
Поряд із етнічними киргизами в Киргизстан із Китаю втікають представники й інших етнічних груп, найчастіше – уйгури. Тут оселилася третя, найбільша діаспора уйгурів після Китаю і Казахстану.
Біженці бояться залишатися в Казахстані або Киргизстані також через те, що влада може видати їх назад Китаєві. У 2011 році Казахстан екстрадував у Китай уйгурського біженця Аршідіна Ісраїла, якого там звинувачували в причетності до терористичної діяльності. Киргизстанським спецслужбам правозахисники пригадують співпрацю зі спецслужбами Узбекистану: їм передавали людей, які втекли в Киргизстан після участі в мирних мітингах в Андижані, жорстоке придушення яких призвело до зіткнень і загибелі десятків людей.
«Декому тут важко, але багато хто щасливий повернутися в країну, де вони можуть вільно говорити своєю рідною мовою, слухати свої пісні, молитися, називати дітей тюркськими або мусульманськими іменами без дозволу Комуністичної партії, дивитися на гори і дихати вільно, – говорить Азамат. – Мої батьки оселилися в гірському регіоні Киргизстану, у них сусіди і місцеві, і киргизи з Китаю, а братчики вчать російську, щоб вступити тут в універ. От би нам свого Серікжана Білаша, який так само грамотний і хоробрий: хотілося б, щоб мої друзі залишилися живими і переїхали сюди або виїхали в Америку чи Європу».
«Мені і моїм дітям в Алмати дуже затишно. Сумно трохи через ставлення місцевих до нас через казахську мову: як каже моя дочка, як в імперській Росії до дикунів. Нехай хоча б не як в імперському Китаї, відповідаю: там нас, нашу мову, нашу культуру хочуть просто стерти і перетворити нас у бетонні колони багатоповерхових будинків», – говорить Саулі. Вона провела в одному з китайських таборів понад рік, а тепер живе в Казахстані.
«Ми вдячні активістам, правозахисникам і казахам за допомогу і підтримку. Влада пасивно, акуратно, остерігаючись «великого впливового брата», повертає своїх, – продовжує Саулі. – Хочеться, щоб це закінчилося не тільки для уйгурів, казахів і киргизів, а й для більшості ханьців, які теж зазнають контролю, стеження, тортур і диктатури. І навіть для тих, кого зобов’язали брати участь у цих злочинах: я вірю, багатьом із них промили мізки, ними маніпулювали, не залишали вибору. Їм самим ніяково жити серед нас і пасти нас, як курей».
