60 років тому сталася одна з найбільших техногенних катастроф в історії Києва – Куренівська трагедія. Вранці 13 березня 1961 року прорвало греблю в Бабиному Яру, куди впродовж багатьох років скидали відходи виробництва київських цегельних заводів, розташованих поруч. Відтак величезна хвиля з суміші піску, глини, води обрушилася на міський район Куренівка, розташований нижче.
Більше про ті трагічні події «Історичній свободі» розповів дослідник історії Києва Станіслав Цалик.
– Як так сталося, що Бабин Яр став місцем скидання промислових відходів? Адже це місце масових страт у роки Другої світової війни. В Радянському Союзі була політика вшанування жертв нацизму, і ставили пам’ятники на місцях масових страт, на місцях визначних битв, особливо якщо це були переможні для радянської армії битви. А тут використання місця всупереч радянській політики пам’яті.
Влада вирішила замити Бабин Яр і просто примусово забути про цю трагедію і навіть прибрати з карти Києва сам топонім
– Річ у тім, що попервах збиралися поставити там пам’ятник. У березні 1945 року була спільна постанова ЦК КП(б)У та уряду УРСР про те, що в Бабиному Яру слід спорудити пам’ятник жертвам фашистського терору. Очевидно, якби цей пам’ятник поставили, а його планували до 1950 року там встановити, то ніякої Куренівської трагедії не сталося б. Тому що нікому не спало б на думку на місці страти десятків тисяч людей, де вже є пам’ятник, будувати якийсь парк відпочинку з басейном, стадіоном, розвагами і так далі.
Коли сталася трагедія у 1961 році, то навіть уникали словосполучення «Бабин Яр». Казали: «Сирецький Яр», «у Подільському районі сталася катастрофа», але уникали назви «Бабин Яр»
Але пам’ятник не поставили, а про цю постанову забули. Тому що в 1948 році почалася антисемітська кампанія боротьби з «безродними космополітами». І вона вдарила по Бабиному Яру. Тому що всі розуміли, що більшість жертв там – це саме євреї. І ця тема стала такою незручною. І, звісно, вже ні про який пам’ятник не йшлося. Ба більше, влада вирішила просто примусово забути про цю трагедію, про розстріли: замити Бабин Яр і навіть прибрати з карти Києва сам топонім, саму назву. Це мало називатися «Районний парк відпочинку і культури», але вже без згадки про Бабин Яр.
І коли сталася трагедія у 1961 році, то навіть уникали словосполучення «Бабин Яр». Казали: «Сирецький Яр», «у Подільському районі сталася катастрофа», ще щось, але уникали назви «Бабин Яр», тому що в Києві всі добре розуміли, пам’ятали, що насправді там було і про що йдеться.
– Не склалися відносини в СРСР з Ізраїлем, образився Сталін, що Ізраїль веде не таку політику – і все це мало такі наслідки для Києва.
– Звісно, що тут була якась велика політика на Близькому Сході. Тому що це ж колишній британський домініон, і Сталін думав, що матиме там підконтрольну державу, і тому в ООН підтримали створення Ізраїлю. Тобто була зовнішня політика, яка не виправдалася, а відбилася на євреях, на внутрішній політиці. Тому що національна меншість є заручником певної зовнішньої політики, якщо є держава за межами.
– Отже, Бабин Яр відгородили дамбою і почали туди закачувати ось цю пульпу з цегельних заводів. Ще за кілька років до трагедії люди скаржилися, що десь там протікає, десь підтоплює. А чому влада не реагувала? Чи влада реагувала, але не належним чином?
– Так не тільки люди скаржилися! Було й офіційно! Скажімо, у 1957 році спецінспекція Подільського району видала такий припис київському відділенню «Союзгідромеханізації», яка провадила ці роботи, і дирекції цегельних заводів про те, що є порушення технологічних вимог, що Бабин Яр перебуває в аварійному стані, що вода разом із піском затоплює прилеглі території. Все це було. І влада знала, і люди теж зверталися зі скаргами.
Усі бачили, що відбувається, але кожного разу думали, що «якось воно буде»
Тут складно однозначно відповісти, тому що тут комплекс причин. З одного боку, колосальні порушення технологій, проєкту, а з іншого – треба було збільшувати виробництво цегли, бо Компартія обіцяла «покращити життя». Йшлося про цеглу для житлового будівництва – будувалися тоді нові житлові райони на Чоколівці, на Сирці. І то не можна було зупиняти, тому що там, бачте, хтось скаржиться, що в нього город затопило. Ну затопило, то воно і перейде собі якось. І через оце радянське «якось воно буде» – отак воно, власне, і сталося.
Хоча формально місцева влада реагувала. Скажімо, у 1958 році було спеціальне засідання виконкому Київради, де зобов’язали «Київпроєкт» скласти технічну документацію щодо відведення поверхневих вод з верхів’їв Бабиного Яру. Це була реакція на той аварійний стан, про який говорила спецінспекція Подільського району. Інша справа, що не дуже видно з документів, які ми сьогодні маємо, чи було щось зроблено, окрім проєктних пропозицій. А йшлося саме про верхів’я Бабиного Яру – саме там, де почалася ця аварія.
Це злочин і в моральному сенсі, і в суто технологічному
Отак воно і було: всі бачили, що відбувається, але кожного разу думали, що «якось воно буде».
До речі, це була не перша така аварія в Бабиному Яру під час замивання. Це вже просто у 1961 році не змогли зупинити. Там внутрішні дамби руйнувалися і раніше, але просто вдавалося працівникам цього будівельного управління закидати піском, ще чимось і зупинити аварію ще на початковій стадії. І кожного разу думали: ми ж зупинимо, вже ж маємо досвід, вже ж було, це ж не вперше. Тому таке ставлення було абсолютно безвідповідальне. Насправді, це злочин і в моральному сенсі, і в суто технологічному.
– Невже бракувало фахівців, які сказали б, що тут потрібно не піску насипати, а бетоном дамбу закріпити?
– Дамба була зроблена правильно. І внутрішні маленькі дамби, і та, яка вже була безпосередньо внизу, біля Куренівки – воно було зроблено адекватно. Проблема полягала в тому, що воно було розраховане на певну кількість води й пульпи. Ідея була в тому, що вода мала через водозабірні колодязі відходити до річки Сирець, а пісок і глина мали залишатися і висихати, завдяки чому можна буде вирівняти цю територію. Але через абсолютно злочинний спосіб заповнення Бабиного Яру там води було набагато більше, ніж передбачав проєкт, ніж була міцність цієї греблі і тих дамб, що були всередині. Ось у чому питання. І в якийсь момент сталося те, що сталося.
Через абсолютно злочинний спосіб заповнення Бабиного Яру там води було набагато більше, ніж передбачав проєкт, ніж була міцність цієї греблі і тих дамб
Наприкінці 1960 року Бабин Яр був заповнений до тих відміток, які передбачав проєкт, і мали перейти до Реп’яхового Яру. Вже із січня 1961 року пульпою мали заповнювати Реп’яхів Яр, не Бабин Яр. Але Реп’яхів Яр не був підготовлений, там не зробили водозабірних колодязів, і тому продовжували далі заливати Бабин Яр. Цього вже не можна було робити, але заливали далі. За проєктом можна було заповнювати тільки 8 годин на добу. Далі 8 годин вода мала відстоятися і ще 8 годин через ці колодязі відходити до річки Сирець. Заповнювали по 16 годин, а в останній момент 24 годин без перерви! Там жахливі просто речі!
У березні таки мусили нарешті перейти до Реп’яхового Яру. Почали потихеньку згортати техніку в Бабиному Яру і переносити в Реп’яхів Яр. І припинили відкачувати воду з Бабиного Яру, а пульпа поступала туди! Десь приблизно від 6 березня воду просто не відкачували. І просто є якась межа, коли ця гребля просто не витримала. Бо так не можна було. Крім того, ще танули сніги, додалося до цього. Але то вже такий нюанс дрібний.
Вже із січня 1961 року пульпою мали заповнювати Реп’яхів Яр, не Бабин Яр. Але Реп’яхів Яр не був підготовлений. За проєктом можна було заповнювати тільки 8 годин на добу. Заповнювали по 16 годин, а в останній момент 24 годин без перерви!
Насправді, ситуація була така, що як не 13 березня, то в інший день, трохи раніше чи трохи пізніше, воно все одно прорвало б. Тому що те, що робили там з 1950 року впродовж 11 років – абсолютно все порушили, що можна було порушити. Тому ця катастрофа була просто неминуча, як ми це сьогодні розуміємо. А люди, мешканці Куренівки, які були приречені насправді, вони просто не усвідомлювали цього, не знали.
– Як виглядало це руйнування дамби і ось ця хвиля? На що це було подібне?
– Виглядало це так, що на верхів’ї Бабиного Яру прорвало верхню дамбу, вода пішла, підхопивши з собою пульпу, і почала набирати швидкість. І ця хвиля ставала все вищою і ширшою. На теперішню вулицю Кирилівську, а тодішню Фрунзе вилетіла хвиля висотою близько 10 метрів, мала швидкість десь 5 метрів на секунду. І ось ця така страшна чорна хвиля просто вдарила по вулиці Фрунзе, де була купа транспорту. Там стався затор, тому що вода виливалася вже з самого ранку, ще до аварії вже був потоп. І транспорт просто не міг проїхати. Тому трамваї, автобуси і приватні автівки просто стояли в тому заторі, не могли рухатися. І ось по транспорту з людьми ця хвиля вдарила.
Будинки, як казали очевидці, просто як карткові, розліталися, стовпи і дерева валило, перевертало трамваї й автобуси. Затопило територію 30 гектарів приблизно, пульпа накрила висотою до 4 метрів.
– Це йшла така хвиля чи стіна – не знаю, з чим краще порівняти – 10 метрів, це як будинок на три-чотири поверхи?
Влада оперативно діяла насамперед у тому, щоб закрити доступ до інформації. Бо головне – це щоб не дізналися на Заході
– Ну, так. І воно з колосальною швидкістю вдарило. Анатолій Кузнєцов писав в романі «Бабин Яр» про це – що люди, які загинули в тих трамваях і автобусах, по яких це вдарило, навіть не встигли зрозуміти, що сталося. Бо ця страшна чорна хвиля спустилася з Бабиного Яру з колосальною швидкістю. Просто раптом почорніло небо, вдарило – і все. І то було страшне!
А там був тоді приватний сектор, і врятувалися ті, хто встиг залізти на дахи своїх будинків. Приблизно за годину чи дві прилетів вертоліт, з якого забирали людей із дахів будинків.
– Із того, що ви кажете, випливає, що катастрофа сталася через злочинну халатність влади, яка ігнорувала проблему. А коли вже сталася катастрофа, наскільки ефективно діяла влада щодо ліквідації наслідків?
Як не 13 березня, то в інший день, трохи раніше чи трохи пізніше, воно все одно прорвало б. Із 1950 року впродовж 11 років – абсолютно все порушили, що можна було порушити. Тому ця катастрофа була просто неминуча
– Влада оперативно діяла насамперед у тому, щоб закрити доступ до інформації. Бо головне – це щоб не дізналися на Заході. Тому дуже швидко оточили територію силами міліції, внутрішніх військ, відразу з’явилися співробітники КДБ, які дбали, щоб ніхто сторонній не потрапив на територію, не побачив. Особливо розбиралися з тими, хто намагався щось сфотографувати. Є цікаві спогади києвознавця Дмитра Малакова в його останній книзі. Він, почувши про цю трагедію, взяв фотоапарат, а він був добрий фотоаматор, і поїхав туди, сподіваючись щось сфотографувати. І перше, що він побачив, коли наблизився до оточення, яке там було, двох людей у цивільному, один із яких тримав фотографа, а інший засвічував плівку. І тоді Малаков зрозумів, що тут відбувається, і він знімків тоді не зробив.
Разом із цим, справді, прибуло багато рятівних бригад, був вертоліт, про який я вже згадував. Рятували людей – тих, хто був на дахах, хто якимось чином зміг залізти на дерево чи на лежачий автобус. Це було більш-менш оперативно зроблено. І далі ще людей рятували впродовж кількох діб. Їх шукали і декого знаходили таки живим. Бо тоді багато людей і загинуло.
Будинки, як карткові, розліталися, стовпи і дерева валило, перевертало трамваї й автобуси
Доволі оперативно розчистили теперішню Кирилівську вулицю. Тому що тоді ще не було ні вулиці Теліги, ні Подільського узвозу, і Кирилівська – це був єдиний зв’язок колосального району Куренівка-Пріорка взагалі з Києвом, із середмістям. Тому треба було розчистити для того, щоб, принаймні, налагодити рух громадського транспорту. Що і зробили впродовж тижня: 20 березня вже громадський транспорт почав знову функціонувати.
– Чому так боялися витоку інформації? І все-таки цей витік стався. Зокрема Радіо Свобода розповіло про те, що в Києві сталася катастрофа.
Був злочин моральний, коли намагалися затерти пам'ять про розстріляних людей, і ось цей злочин спричинив наступний – Куренівську катастрофу. І досі не знаємо точної кількості жертв Куренівської катастрофи
– Так, звичайно. Західні «голоси», Радіо Свобода й інші, цю інформацію подали. Але не було зовсім зрозуміло, що саме сталося, чому воно сталося, бо радянські джерела просто мовчали певний час, нічого не говорили, а потім вони уникали ось цих ключових слів «Бабин Яр». І для іноземців не зовсім було зрозуміло, що саме відбулося, не відразу зрозуміли, що це пов’язано з Бабиним Яром.
Іноземні кореспонденти були тоді тільки в Москві. Знаю історію, як один кореспондент видання західного зателефонував до Києва в РАТАУ – це такий філіал радянської інформаційної агенції ТАРС – і намагався з’ясувати, що відбувається. До телефону покликали якогось кореспондента, який у присутності свідків по телефону казав приблизно таке: нічого не відбулося, нічого такого не знаю, до побачення.
– Із того, що ви кажете, випливає, що греблю збудували правильно, але неправильно експлуатували. Але чому в результаті розслідування на лаві підсудних опинилися проєктувальники цієї греблі?
– Ні-ні, на лаві підсудних із шістьох осіб було тільки двоє проєктувальників, причому навіть не головний інженер. А чотири особи – то були відповідальні за недбале будівництво й експлуатацію. Вони ж збудували з порушеннями все це, а далі експлуатували з колосальними порушеннями.
– А до київської влади були якісь претензії?
– Ні. Київська влада в особі тодішнього київського мера Давидова відбулася суворою доганою. Але з посади його не зняли. Винуватці – це якийсь там бригадир будівельного управління, виконроб. Ось ці люди сіли на лаву підсудних. Вони, так би мовити, відбивалися за все.
– На початку нашої розмови я казав, що це одна з найбільших техногенних катастроф. Ми свого часу з вами спілкувалися про вибух на звіринецьких артилерійських складах. Це теж була величезна техногенна катастрофа для Києва. Звичайно, вибухи і прорив дамби – це різні речі, але все-таки, якщо порівняти за наслідками, за кількістю жертв, за руйнуваннями – яка катастрофа була більшою?
– По-перше, в Куренівській катастрофі є дуже важлива морально-злочинна складова, якої не було в ситуації з вибухом. Там просто була техногенна катастрофа. Тут, фактично, був злочин моральний, коли намагалися затерти пам'ять про розстріляних людей, і ось цей злочин спричинив наступний – Куренівську катастрофу.
По-друге, ми і досі не знаємо точної кількості жертв Куренівської катастрофи. Бо інформація про 1918 рік більш-менш відома, але про 1961 рік, як не дивно, ні. Тому важко порівнювати, та я й не знаю, чи варто їх порівнювати.