100 років тому, наприкінці 1924 року, у складі радянської України була створена Молдавська автономна республіка. Згодом, у 1940 році, після того, як СРСР забрав у Румунії Північну Буковину і Бессарабію, ця автономія не в повному складі відійшла до радянської Молдавії. І досі маємо ніби як рудимент тієї автономії – невизнане Придністров’я. Існує зараз в українському тилу такий проросійський анклав.

Про те, як все це починалося, «Історична Свобода» говорила з дослідником радянського періоду української історії Геннадієм Єфіменком.

– Звідки йшла ініціатива створення молдавської автономії? Це йшло з Тирасполя чи то з Балти, де попервах була столиця регіону? Чи це в Харкові вирішували? Бо тоді ж не Київ, а Харків був столицею. Чи це з Москви ініціатива?

– Одразу зауважу, що не Молдавська автономна, а Автономна Молдавська Соціалістична Радянська Республіка. Тобто, якщо говорити про абревіатуру, то до 1937 року, відповідно до конституції, це була АМСРР.

Однозначно це була ініціатива Москви, бо виділяти автономію в складі України українцям вкрай не хотілося. Тим більше, не було на це вагомих підстав. Але Москва оперувала іншими критеріями. СРСР не визнавав приєднання Бессарабської губернії до Румунії. На відміну від Польщі, з якою був договір, з Румунією не було договору і визнаного кордону. І для того, щоб мати якісь підстави й організаційні засади, вирішили використати, так би мовити, національний чинник.

Вперше цей чинник більшовики намагалися використати ще навесні 1919 року. Тоді разом з радянською Угорщиною вони планували з двох боків вдарити по Румунії і розгромити цю союзницю Антанти. І глава українського радянського уряду Християн Раковський прямим текстом заявляв, газети це публікували, що просто напасти на Румунію – це якби не за правилами. А натомість національний фактор вже відповідає міжнародним стандартам. Тому румунам висунули ультиматум: окремо радянська Україна – на Буковину і разом радянська Україна і радянська Росія – на Бессарабію, пригрозивши війною.

– Але тоді отаман Никифор Григор’єв поламав ці плани. Через очолене ним повстання похід через Румунію до Угорщини не відбувся.

– Так. Відповідно кордон так і залишився на Дністрі, але румунську юрисдикцію над Бессарабією в Москві так і не визнали.

У Москві на Буковину не мали підстав претендувати, бо та не входила до складу Російської імперії. А от на Бессарабію вони вважали, що мають підстави. І вирішили саме національний чинник розіграти.

У двох районах, як невдовзі показав перепис 1926 року, на лівому березі Дністра молдавани становили більшість абсолютну, в одному – відносну. Але коли утворювали республіку, то на це особливо не зважали, а вирішили всі анклави з молдавським населенням об’єднати. В результаті такого підходу в молдавській автономії більшість районів була з українською більшістю. Із 11 районів лише у двох була абсолютна більшість молдавська і в одному – відносна. Натомість українці становили абсолютну більшість у п’яти районах і у двох – відносну; а один район – Тираспольський, за рахунок самого Тирасполя – був з російською більшістю населення.

До речі, кордони цієї новоорганізованої республіки формально закріпили по всій Бессарабській губернії, яка була анексована Румунією.

– Як у Харкові реагували на цю ініціативу?

– Керівництво радянської України попервах заперечувало створення такої республіки. Його дотиснули фактично. Спочатку було лист-звернення організації бессарабських комуністів, але наполягання були з Москви. Одним з найбільших ініціаторів молдавської автономії був відомий воєначальник Григорій Котовський.

– А йому що? Він – командир кавалерійського корпусу Червоної армії.

– Котовський мав тісні зв’язки із групою бессарабських комуністів. Фактично його іменем все це освячувалося.

Спочатку в Харкові погодилися створити Молдавську автономну область у складі УСРР. Чому на область спочатку погоджувалися, а на республіку – ні? Бо автономна республіка одразу закладалася з намірами відокремлення від України. Коли в Москві стали наполягати, то нарком юстиції УСРР (невдовзі нарком освіти) Микола Скрипник запропонував: якщо вже створювати молдавську автономію, то в складі Росії.

– Але ж Росія далеко!

– Анклав – як теперішня Калінінградська область. Я так розумію, що ці його слова були таким собі полемічним запереченням цієї вимоги. Але головне, що Михайло Фрунзе був прихильником ідеї цієї автономії.

– Якраз Фрунзе був молдаванином. Він на той час вже став радянським наркомом оборони?

– Ні. Він ще був заступником глави уряду радянської України і захищав права УСРР перед Кремлем. І він добряче наваляв, даруйте, Сталіну двічі – зірвав його плани на Першому Всесоюзному з’їзді рад і на пленумі ЦК РКП(б), де розглядали національне питання. Тому його забрали з України саме щоби послабити харківський уряд. Але Фрунзе був прихильником молдавської автономної, тому і дотиснули. Авторитет Фрунзе і рішення Політбюро ЦК РКП(б) створити автономну республіку – тут уже не можна було суперечити.

– Тобто молдавська автономія – це дітище радянських червоних командирів Котовського і Фрунзе?

– Так. Але в тому ж 1924 році ті самі принципи українці намагалися застосувати, висунувши претензії на Східну Слобожанщину, яка знаходилася в складі Росії. Мовляв, раз ми робимо Молдавську автономну республіку, то давайте приєднаємо до України райони з українською більшістю. А до них, так само для заокруглення, додамо деякі райони, де певну більшість становлять росіяни. Але український проєкт відхилили, а молдавський – продавили.

– А наскільки АМСРР відповідала тодішнім радянським правилам творення автономій? Бо зараз, з нагоди ювілею, бачив дописи: мовляв, українці становили там більшість, але створили молдавську автономію! Проте, скажімо, в Карельській АСРР карели на той час становили десь третину населення. Але ж це не завадило створити карельську автономію.

– Карельський приклад якраз теж не характерний. Бо в карельської і молдавської автономій були схожі завдання. Карельська автономна, згодом Карело-Фінська РСР – це приціл на Фінляндію, а Молдавська – це приціл на Румунію. Тобто те, що сталося в 1939–1940 роках – це реалізація задумок початку 1920-их. Ці дві автономії, насамперед молдавська, створювалися з прицілом на майбутній переділ кордону.

Але загалом це не притаманно для абсолютної більшості інших радянських автономних республік, які постали як певна політизація етнічності в рамках самого СРСР. Даруйте, не читав конституцію саме Карельської АСРР, але, наприклад, у конституціях Татарської чи Башкирської автономій не йшлося про право виходу зі складу Росії. Натомість у конституції АМСРР було положення про можливість національного самовизначення і виходу зі складу України! І реалізували це право в 1940 році. Щоправда, з переділом кордонів.

– Ви згадали автономну Башкирію. Там башкири теж не становили більшість.

– Так. Але суть не в більшості, а в політичних завданнях. Попервах намагалися всіх башкирів у місцях їхнього компактного проживання об’єднати в межах однієї республіки. Тоді башкирські кордони були більші, але потім істотно змінилися. Бо попервах Башкирія з Казахстаном межувала.

До речі, часто сперечаються, яка була форма автономії в Криму. Тому що вона була не кримськотатарська, а кримська.

– І кримські татари теж не становили більшість.

– Так. З одного боку, до якогось моменту проводилася татаризація певна, а з іншого – це не була формально національна автономія...

– До речі, радянська коренізація в молдавській автономії відбувалася по-молдавськи чи по-українськи?

– Особливістю коренізації до середини 1930-х років було існування так званих «національних районів». У тих районах, де українці становили більшість, їх не змушували переходити на молдавську. Так само як, наприклад, росіян. У різний час у складі УСРР було від семи до дев’яти російських національних районів. Так і тут: там, де українці становили більшість, на молдавську не переводили, але загалом відправляли директиви двома мовами і намагалися активніше молдаван залучати до культурного життя.

Мало того, у 1932 році перевели на латинську абетку до того кириличне молдавське письмо. Власне, в чому основна відмінність полягала між Румунією й Молдавією в культурному дискурсі – це саме різниця в абетках. У Бессарабській губернії це було на кирилиці, а в Румунії – на латинці. І тоді, з прицілом на Румунію, молдавську абетку перевели на латиницю. Щоправда, це недовго було, до 1938 року. Але це не дуже новаторське і несподіване рішення. Бо в той період писемність деяких народів Росії, наприклад, якутів, із кирилиці перевели на латиницю, а наприкінці 1930-их – знову на кирилицю.

– Треба сказати, що до того, як князівства Молдавія і Валахія об’єдналися в Румунію, у них теж була кирилиця. А після об’єднання вони перейшли на латинку.

Отже, молдавани не становили більшість в Молдавській автономії, але, в принципі, це не було атиповим для радянських автономних республік.

– Саме по собі не атипово, але мета – атипова.

– У 1940 році СРСР висунув Румунії ультиматум і анексував Бессарабію та Північну Буковину. І знову відбулося перекроювання кордонів. Частина молдавської автономії відійшла новоствореній Молдавії, а частина залишилася у складі України вже без всякої автономії. Наскільки коректно це розділили в 1940 році?

– Там стояло завдання, щоби максимально все, що можливо, зберегти в Молдавії, але при цьому врахувати етнічний чинник. Тому кілька районів, в яких за переписом 1926 року українці становили більшість і заселені переважно українцями сільради були передані до складу України. В результаті, в тих районах, які передавалися Молдавії, молдавани становили більшість. Де абсолютну, де відносну – але більшість. Здається, на той час було 14 районів, і вісім з них повністю відійшли до України, а в шести були ще певні корективи, але вони здебільшого відійшли до Молдавської республіки.

– А як же так сталося, що на момент розпаду СРСР у Придністров’ї були приблизно три однакові національні групи – молдавани, українці та росіяни? Причому є чи принаймні були райони з українською більшістю.

– Люди мігрують, змінюється ситуація. В одному з районів Вороніжчини українці колись становили майже 99% населення. Скільки їх там зараз? Якщо 1% назве себе українцями, то це максимум. Тобто це ще залежить від національної політики і від того, хто поряд.

До речі, коли кажемо про Придністров’я, то не забуваймо, що воно не ідентичне АМСРР. Ті ж таки Бендери, які на правому березі Дністра, не були у складі автономії, але зараз у складі ПМР. Тобто там не тотожно, але загалом можна говорити, що Придністров’я – це огризок Автономної молдавської республіки.

– А в 1991 році Придністров’я просилося назад в Україну.

– Був такий момент. Але тоді багато хто куди просився. Ми знаємо, як інформаційно можна накачати будь-кого. Все-таки я прихильник міжнародно визнаних кордонів. Тому там, якщо і маємо мати впливи, то культурні, господарські, але не перекроювати карту.

– Все-таки, з огляду на те, що до 1940 року ця територія була у складі України й історично з нею пов’язана, з огляду на те, що українці там не меншість, а одна з трьох головних груп населення – чи має Україна зараз підстави для того, аби більш активно докластися до вирішення придністровської проблеми? Оцей історичний бекграунд дає більше підстав для втручання чи ні?

– Ні. Я прихильник того, що втручання, наприклад, Угорщини в Україну, Польщі в Україну або навпаки на тій основі, що десь були терени з якоюсь більшістю населення – безпідставне. Тому що є вже міжнародно визнані кордони. Історично завжди можна знайти щось таке, що не відповідає нинішнім кордонам, а потім змінювати все це до безкінечності.

Але ви слушно помітили, що десь до третини мешканців Придністров’я вважають себе українцями. Оце вам величезна різниця між Східною Слобожанщиною, яка залишилася в Росії і Придністров’ям: де не було безумовного впливу русифікаційного, де не було титульної російської національності – там українці зберегли ідентичність.