Стати на шлях незалежності багатьох українців «переконали» російські демократи – Гарань у книзі «Від Брежнєва до Зеленського»

До 30-ї річниці Незалежності України підбиває підсумки шляху від радянськості до українськості ціле покоління науковців, яке сформувалося ще за радянської тоталітарної системи, і пройшло разом з країною від наукового комунізму до політології західного зразка.

З проголошенням незалежності воно постало перед подвійним завданням – створити науку, якої не існувало в СРСР, але разом з тим, і впливати на суспільний розвиток, допомагати його формувати. Чи вдалося це українським політологам, і якою мірою?

Про це на презентації книжки під назвою «Від Брежнєва до Зеленського: дилеми українського політолога» професора Києво-Могилянської академії та наукового директора Фонду «Демократичні ініціативи» Олексія Гараня говорили сам автор і його колеги. Презентація відбувалася в Укрінформі, а книжка, видана за підтримки німецького Фонду Фрідріха Наумана, є у відкритому доступі.

Політології в СРСР не було. За часів Брежнєва, які автор бере за початок свого шляху в цій науці, досліджувати суб’єктів політичного процесу було не просто заборонено – не було самого предмету досліджень, бо партія була одна, і вона та її представники завжди перемагали на безальтернативних виборах.

«У Польщі (де була офіційна багатопартійна система– ред.) політологія була, а в Радянському Союзі – ні, був тільки науковий комунізм. Коли СРСР розвалився і комуністичну партію заборонили, то з кафедр історії КПРС і кафедр наукового комунізму, які були обов’язкові в усіх вишах, стали кафедри політології», – пояснює Олексій Гарань у розмові з Радіо Свобода.

У Києво-Могилянській академії, яка щойно постала на початку 1990-х років як один з перших нерадянських вишів, таких проблем з радянською спадщиною не було.

«Ми починали з нуля, тому ми могли набрати людей з різних галузей, які розширювали наші погляди на політологію, це були і філософи, і міжнародники. Але були і такі, що викладали історію КПРС. Тут можна згадати історію Володимира Полохала, який був секретарем партійної організації Київського університету, але він одночасно був членом демократичної платформи в КПРС, яка виникла за часів Горбачова, і він багато зробив, щоб комунізму настав кінець. І це один з парадоксів нашої історії», – розповідає Олексій Гарань, який був першим деканом Факультету суспільних наук і першим завідувачем кафедри політології у Могилянці.

Історія країни через власний досвід

Книжка Олексія Гараня написана простою мовою і легко сприймається, бо розповідає особисту історію автора. Вона охоплює не лише три десятиліття української незалежності, але і попереднє десятиліття, яке дозволяє глибше заглянути в ті умови, в яких жили багато радянських людей, з яких потім формувалися громадяни незалежної України. Олексій Гарань, російськомовний киянин, серед предків якого і українці, і росіяни, і білоруські євреї, мав «типово радянське» походження та дитинство – обидва діди загинули на фронті, батько – українець, мама – напівукраїнка-напівєврейка, обидва зайняті на роботі.

Тож у типовій радянській родині, де три покоління жили разом, вихованням дитини займалася бабуся – мамина мама з білоруського містечка, чиїми рідними мовами були їдиш та білоруська. Потрапивши в Україну за часів «коренізації» у 1920-х роках, вона так добре опанувала українську, що допомагала з її вивченням і внукові, який ходив у російську школу.

«Хоча я був вихований як радянська людина з вірою в те, що комунізм – це добре, в мене завжди було усвідомлення, що я – українець. У батька в паспорті було написано, що він українець, у мами, що вона росіянка. А я, коли отримував паспорт, то за правилами радянської системи мав вибрати між національністю батьків, і в мене навіть такого питання не було, бо я знав, що я – українець», – згадує Олексій Гарань.

Еволюція одних політиків, деградація інших

Він нагадує, що ідея незалежності наприкінці 1980-х не була домінантною, вона розвивалася, здобувала прибічників серед тих, хто мріяв про «оновлений союз», чи конфедерацію. Зокрема прихильниками ідеї конфедерації на початку 1991 року були керівники Партії демократичного відродження України, де співголовами були відомий філософ Мирослав Попович, яскравий націонал-демократ Олександр Ємець, професор і один зі співзасновників Київського міжнародного інституту соціології Валерій Хмелько. І таку еволюцію проходило багато людей, каже Гарань.

Стати на шлях незалежного розвитку багатьох українців переконали російські демократи, які приїхали в Україну під час драматичних подій серпня 1991 року.

«Останні бастіони стереотипів про «дружбу народів» впали після 24 серпня, коли Україна проголосила незалежність. Пам’ятаємо, як відреагувала єльцинська (!) Росія: демократи – віцепрезидент РФ О. Руцькой, мер Москви Г. Попов – заговорили про перегляд кордонів (Руцькой навіть погрожував ядерною зброєю), якщо Україна почне процес відокремлення. Тоді остаточно зрозумів – Україна має бути незалежною», – пише Олексій Гарань у своїй книжці «Від Брежнєва до Зеленського».

У своїй книжці професор Гарань наводить і приклади зворотної еволюції, коли люди при владі, що сповідували на початку демократичні принципи, спиралися на історичні факти та дивилися на них з української позиції у своїх публікаціях та публічних виступах, потім опинялися у таборі проросійських пропагандистів.

«Одіозний українофоб за часів президента Януковича Дмитро Табачник раніше виступав за реабілітацію Петлюри, а коли був віцепрем’єром з гуманітарних питань у Кучми, то він казав, що Голодомор – це геноцид, і цитую, «український Голокост». І якщо б вам дали почитати промову Табачника часів Кучми і не сказати, що це був він, то, прочитавши її, ви могли б сказати, що це Ющенко говорить. Та погляди Табачника змінювалися разом із політичною кон’юнктурою і владою, частиною якої він став сам», – пояснює Олексій Гарань.

Проблеми українських лівих Олексій Гарань пов’язує з «одним кроком Олександра Мороза, який ним перекреслив увесь п’ятнадцятилітній розвиток Соціалістичної партії». Йшлося про створення більшості за участі Партії регіонів та комуністів, що попередні партнери та суспільство сприйняли як зраду.

«Тоді Соціалістична партія Україна рухалася у бік соціальної-демократії, вона стояла за крок до вступу до Соцінтерну, могла стати нормальною українською лівою соціал-демократією. Але амбіції Мороза взяли гору, але партію він «здав», і вона ніколи не відродилася», – нагадує Гарань.

Такі історії для автора спогадів є показовими, бо як каже Олексій Гарань, було багато моментів в українській політичній історії, де розвиток у той, чи інший бік залежав від рішень конкретних людей.

«Є багато точок біфуркації. Історія не є чорно-біла, це не коливання між «зрадою» і «перемогою», є багато нюансів, змінюються позиції політиків», – каже Гарань.

Політологи і псевдополітологи

Він говорить, що у політиці є багато змін, і деякі з них є дуже болючі. З іншого боку, не уникла цих проблем і політологія. Невелика когорта українських академічних політологів ріділа через те, що частина фахівців подалася у політику, чи політичні технології, де можна було застосувати свої знання з більшою фінансовою вигодою і реалізувати більші амбіції.

«Потрібно розрізняти, що є академічні політологи, є політологи, які займаються прикладною політологією, є політтехнологи, є політичні експерти, є політичні консультанти. Я вважаю, що академічний політолог не може на чорне сказати біле, а на біле – чорне, а політтехнолог – може», – каже Гарань.

В українському медійному просторі цих різниць не видно, на них не наголошують українські журналісти.

«Є люди, які виступають як політологи, а насправді є прихованими піарниками, на зарплаті у політичних сил. І більшість політологів, які з’являються на наших телеекранах, поділені між партійними таборами, а справжній політолог має ставитися критично і до тих політиків, погляди яких поділяє, і яким симпатизує, і до тих, хто викликає антипатію», – пояснює Олексій Гарань.

Ліками від цієї «хвороби», на його думку, була б ширша обізнаність журналістів та громадськості з діяльністю та афіліацією цих політологів. «Колись Texty.org.ua зробили базу псевдосоціологів та прихованих піарників. Там зібрані приклади, коли маніпулюють соціологічною інформацією та приховану рекламу видають за політичний аналіз. І коли ця база тільки з’явилася, я в лихоманці почав передивлятися все на літеру «Г», чи я часом не потрапив до цієї бази, але виявилося, що ні», – згадує Олексій Гарань.

Говорячи про проблеми у розвитку політології як науки, він каже, що сучасні політологи хоча і мають незрівнянно більші можливості, не завжди готові ними скористатися через незнання мов, через відсутність базових знань з інших предметів, наприклад з математики, для проведення кількісних досліджень. Підручники з політології, видані в Україні написані такою складною мовою і нецікавим стилем, що навіть тим студентам, які ще не дуже опанували англійську мову, західні підручники є більше зрозумілі і доступні. Також, як каже професор Гарань, сучасним студентам часто бракує загальних знань зі світової історії для того, що ставити події в Україні у ширший світовий контекст.

Виступаючи на обговоренні книги, його колега, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Володимир Кулик зауважив, що зокрема і через це академічна політологічна школа в Україні перебуває в занепаді. Країна, на його думку, «не цінує академічної науки» як такої, а «рівень оплати науки є мізерний, що сприяє тому, що амбітні, розумні люди в науці не лишаються». Також, як він каже, в суспільстві «немає культу професіоналізму, репутації, а натомість є культ грошей, влади, медійного успіху».

Критика влади у час війни

Олексій Гарань не приховує своїх політичних симпатій до політиків національно-демократичного спрямування, каже, що і сам брав участь у багатьох кампаніях, консультував їх, але вважає, що неупереджений політолог має бачити і говорити про ті дії влади, за які її потрібно похвалити, і ті, які викликають занепокоєння. Так він робив і тоді, коли входив до складу Громадської ради експертів за Кучми, і коли написав у 2000 році позитивну в цілому книгу про Мороза.

«Наприклад зараз, низка дій президента Зеленського є позитивними – він запровадив санкції проти Медведчука, провів саміт «Кримської платформи», але загальні тенденції залишаються тривожними. Хоча у його випадку, як і у випадку багатьох його попередників, діє інституційна логіка – сама посада президента вимагає від людини ставати державником», – каже Гарань.

Він наводить приклад президентів Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми, і «навіть частково» Віктора Януковича. «Те саме відбувається і з Зеленським – він змушений корегувати ті безглузді заяви, які він робив під час виборчої кампанії, чи на початку президентства з серії «какая разница». Якщо раніше він говорив про «термос», то зараз він говорить про томос і запрошує патріарха Варфоломія. І зараз він уже розуміє, що Голодомор, це не тому що Ющенко про нього весь час говорив, і 95-й квартал його називав «сеньйор Голодомор», а Ющенко про це говорив, тому що це – дійсно трагедія», – пояснює Гарань.

На думку Гараня, багато проблем в українській політиці походить від браку розвинутої політичної культури, коли важливі питання державного розвитку стають жертвою амбіцій та «особистісних суперечок, в яких немає здорового глузду».

«Прикладом такої суперечки є суперечка по лінії Зеленський-Порошенко. І я думаю, що головна відповідальність лежить на Зеленському, бо він зараз є при владі. Такий розпал пристрастей ще можна зрозуміти під час передвиборчої кампанії, але вона вже давно скінчилася. Тому нині вже неприпустимо далі керуватися не державними інтересами, а якимось особистими образами, при чому надуманими образами», – каже Гарань.

На його думку, головна проблема полягає у тому, що українська політична система є досі неструктурованою ідеологічно та програмово, більшість партій залишаються партіями одного лідера. Хоча з іншого боку, ця проблема не є унікальною для України, і навіть багато усталених демократій зараз проходять крізь подібну турбуленцію.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Перші підсумки «Кримської платформи»: «Консолідація навколо українського Криму»