Правозахисник згадує, як запечатував Харківський обком після провалу ГКЧП

«Блажен, хто в доленосну мить у цьому світі опинився…»

Коротка хроніка подій 19-30 серпня 1991 року

Добре пам’ятаю перше почуття 19 серпня – непомірне здивування. Як вони могли наважитися? Це ж цілком протиприродно, сущий ідіотизм! І друге – нічого в них не вийде!

Тоді інформацію про події отримати навіть органам влади було неможливо. Телефоную Генріху Алтуняну (дисидент та політв'язень радянських часів – ред.). Каже, у міськраді усі пригнічені, налякані, ніхто нічого не знає. Кажу: ти приймеш факс з інформацією? – Звісно, прийму. Алтунян, любитель технічних новинок, купив собі факс у Штатах.

Телефоную в Москву, в «Експрес-Хроніку» та Агентство соціальної інформації, з якими я тоді співпрацював. Тут, навпаки, усі жваві, настрій бойовий. Розповідають про події, що відбуваються. Даю номер факсу Алтуняна, прошу скидати інформацію й біжу до нього. Отримали два «простирадла» в три метри з обох джерел – повідомлення про мітинги протесту по всій країні, заяву Єльцина. Генріх з одним «простирадлом» поїхав у міськраду, а я з іншим на ЕОМ, яку мій «ХЕМЗ» орендує. Набрав і роздрукував текст заяви Єльцина – і на мітинг на центральній площі міста. Народу людей сто. Багато «демократів» у цивільному.

Лізу на камінь (усі оратори виступали з каменя на вході в парк Шевченка), передаю інформацію про події – мітинги протесту по всій країні, читаю заяву Єльцина. Усі вкрай уважні, на багатьох обличчях радість. Ті, що в цивільному, не можуть утямити. Невже й для них це новини? Кажу, що ГКЧП – не більше, ніж на кілька днів. Роздаю аркушики з текстом Єльцина.

Дзвоню Генріху. Він розповідає, що після отримання інформації в міськраді всі позаспокоювались. Женя Кушнарьов (Євген Кушнарьов –голова Харківської міськради – ред.)відійшов од страху і вирішив скликати екстрену сесію міськради – у середу. Голова облради Олександр Масельський, навпаки, розпустив намічену заздалегідь на 20 серпня сесію – «Нам треба збирати хліб». Алтунян розповідає, що Масельський ще вдень навідріз відмовився розганяти мітинг на площі.

Написав текст про харківські події цього дня і продиктував його по телефону в «Експрес-Хроніку».

Увесь вівторок курсую поміж алтунянівським факсом і мітингом на площі, привожу інформацію про події, передаю її з каменя.

Вранці дізнаюся про трьох загиблих в Москві. Неспокійно. Йду на сесію. Кілька депутатів засуджують дії ГКЧП. Два виступи проти – комуністів. А втім, сесія ухвалює рішення засудити незаконні дії ГКЧП.

Наступні два дні телевізори оживають. Я щодня отримую інформацію з Москви й передаю її з каменя на мітингу. Кушнарьов знову збирає екстрену сесію міськради на понеділок, 26 серпня. Станіслав Гуренко (член Політбюро ЦК КПУ, народний депутат – ред.) на сесії Верховної Ради заприсягнувся, що Компартія України нічого не знала про путч.

Субота, десь восьма ранку. Телефонує приятель: хутчіш біжи до обкому. Там палять папери, зібрався натовп, хоче його громити. Обком у п’яти хвилинах ходу від мого дому. Одразу ноги в руки, прибігаю. Натовп людей шістдесят. За замкненими дверима білі від жаху обличчя міліціянтів зі служби охорони. Мене впізнали в натовпі, показують: он з вікон четвертого поверху димок. Справді, щось схоже на димок. Міркую: вони мають машину, що знищує папір, тож палити немає сенсу.

Беру в руки мегафон, пропоную не гарячкувати, не ламати обкомівський вхід, а вибрати групу з п’яти людей, яка б пройшла мирно всередину і все перевірила: що палять, де палять тощо. Люди погодилися, ми визначилися, хто піде. Прохаю юрбу відсунутися від входу, стукаю у двері, показую своє депутатське посвідчення, прохаю відчинити і кажу про наші наміри. Налякані охоронці кажуть, що вони не можуть нікого впустити без начальства і що вони покличуть першого секретаря обкому Анатолія Мялицю.

За деякий час виходить Мялиця. Люди обступають його, кричать, улюлюкають. Вступаю з ним у перемовини, викладаю нашу позицію. Він погоджується, але просить юрбу відсунутися, він, мовляв, не може розмовляти з усіма відразу за такого крику. На моє прохання відходять. Ми з Мялицею залишаємось удвох і сперечаємося хвилин 40, він починає вивертатися, крутити, заперечувати. Добірний демагог!

Юрба, втрачаючи терпець, наближається, він одразу погоджується на все, просить мене, щоб люди відійшли, а щойно вони відходять – ізнов теж саме.

Тут раптом під’їжджає машина, з неї виходять Кушнарьов і Алтунян, які щойно прилетіли з Києва. Кушнарьов каже: «Будемо запечатувати обком – зараз буде ухвалене рішення облвиконкому». І до мене: «Я прошу вас увійти в комісію із запечатування. Візьміть ще двох депутатів». Він іде, а Генріх затримується й розповідає, що вночі у Львові юрба ввірвалася до обкому партії і знайшла там телеграму ЦК КПУ до партійних органів України від 18 серпня з описом заходів, яких повинні вжити партійні органи згідно з директивами ГКЧП. Обкоми треба запечатати, щоб документи не зникли. Я пропоную зайнятися запечатуванням Сергію Владимирову та Сашкові Новикову, колегам-депутатам міськради.

Мялиця сіріє та вже більш не сперечається. Йде у будівлю обкому. До нас приєднується депутат облради Олександр Приймак, якого включили до комісії, та незворушний капітан міліції Бондаренко з суворим виразом обличчя (він за всі дві з половиною години не змінився з лиця й не сказав жодного слова). Ми вп’ятьох узялися до цієї процедури.

Я вперше у будівлі обкому. Килимові доріжки, мармур, чистота. Обходимо всі кімнати на всіх поверхах, запечатуємо їх. Співробітники обкому залишають будівлю. Юрба, що помітно збільшилася з ранку, зустрічає кожного улюлюканням і свистом. Нарешті виходимо на вулицю й запечатуємо вхідні двері. Я був найвищим з усіх, тому підняв паперову стрічку з печаткою якомога вище та приклеїв її до дверей.

Юрба реве від захвату. Гамір неймовірний, крики, свист. Поруч Мялиця, він насилу замикає вхідні двері великим ключем і крутить його в руках, наче не знає, куди подіти. Я вихоплюю в нього ключа з рук і кажу, що нехай він побуде в мене. Мялиця протестує, я не віддаю. Юрба кричить. Тоді Мялиця погоджується, але за умови: що я принесу ключа в понеділок на 8-му ранку. Я не заперечую, і Мялиця під свист і крики ретирується.

Добре пам’ятаю дивне почуття, що мене охопило: ось у мене в руках ключ, яким не користувалися десятки років. Не хочеться його віддавати в понеділок Мялиці! До мене підійшов худорлявий сивий гарний полковник міліції, прізвища його не пам’ятаю. «Слухай, – каже, – а не міг би ти з цим ключем зникнути, щоб тебе ніхто не знайшов?» І міліція їх ненавидить.

Пізно ввечері дізнаюся, що ухвалено рішення Президії Верховної Ради про заборону компартії. Рано-вранці телефоную Кушнарьову додому, розповідаю про це рішення і пропоную не віддавати ключ під цим приводом. Він погоджується, заїжджає о 8-й, каже Мялиці про заборону КПУ і забирає в мене ключ.

На сесії одноголосно ухвалюються всі рішення, майже всі комуністи голосують «за», схиливши голови й дивлячись у підлогу. Створюються комісії з ліквідації партійних органів, з розслідування фактів виконання незаконних наказів ГКЧП, перейменовуються площі, вулиці, станції метро… І тільки одного разу комуністи стрепенулися, підняли голови і проголосували «проти» – коли голосували зняття з площі Дзержинського пам’ятника Леніну. Не вистачило кількох голосів, здається, трьох. Так він і залишився до 2014 року.

У цей тиждень мені довелося запечатувати кілька партійних будівель, розмовляти з партійними керівниками різного рангу. Нам пощастило знайти ту саму телеграму від 18 серпня і відстежити, як її виконували. Що далі відходили ці вказівки від обкому, то менш охоче партійні працівники їх виконували.

Райкоми розпрацьовували заходи з підтримки ГКЧП, передавали їх у парткоми заводів та закладів, а там усе вже тонуло й губилося. Словом, ніякої підтримки ГКЧП не отримав. Його дії були настільки протиприродними, що були приречені на невдачу.

Невдалий путч виявився каталізатором процесу розпаду СРСР. Комуністична більшість у Верховній Раді здалася і підтримала 24 серпня Акт про проголошення незалежності, убачивши в цьому менше зло, ніж експорт революції з Росії. Україна несподівано стала незалежною, будучи до цього багато в чому не готовою. Розпочався новий період української історії.

Серпень 2001 року

Євген Захаров – голова Харківської правозахисної групи

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

30 років тому. Україна і останній візит президента США до СРСР