Ханська Україна (Ганьщина) проіснувала довше, ніж СРСР

Ханська Україна чи то Ганьщина – цікаве, але малознане явище в українській історії. Внаслідок подій другої половини ХVІІ століття, які відомі як Руїна, Україна розділилася по Дніпру на Право- і Лівобережну, відповідно під владою короля Речі Посполитої і московського царя. Але значно менше відомо про ту частину України, яка опинилася під владою Османської імперії та Кримського ханства.

Про досвід перебування українського козацтва під протекторатом Кримського ханства у проєкті Радіо Свобода «Історична свобода» розповів історик Владислав Грибовський, який досліджує козацтво і, зокрема, такий аспект, відносини козаків з їхніми південними сусідами.

– Ханська Україна – що це було за явище?

– Ми говоримо про явище малознане і малопомітне. Але це важливий аспект української історії попри його невеликі географічні межі. Йдеться про територію між Дністром і Південним Бугом вздовж річок Кодима і Ягорлик. Ці дві останні річки в сучасній географії вважаються вододілом між українським лісостепом і степом.

– Кодима і Ягорлик – це Миколаївська і Одеська області?

– Так, це північна частина Миколаївської та Одеської областей відповідно. І там, передусім на річці Ягорлик, близько 1690 року постала Ханська Україна на чолі з «гетьманом з ханської ласки» Степаном Лозинським. Його називали Ягорлицьким, бо його резиденція була у прикордонному місті Ягорлик, яке формально належало до Речі Посполитої, але до 1711–1714 років фактично перебувало під владою Кримського ханства.

– А самі ханські українці що собою становили?

– В 1680–1760-х роках вздовж південного берега річок Кодима і Ягорлик на пограниччі з боку Кримського ханства жила українська людність, яка називала себе козаками або волохами, будучи при цьому українцями. Волохи – це була радше така камуфляжна назва. Українці, які переходили до Кримського ханства, часто називали себе так.

– Ніби як молдавське «прикриття» отримували?

– Так. Йшлося про уникання повернення до місця попереднього підданства.

Кримський хан міг мати під своєю владою волохів, що відповідало міжнародним угодам. Отже, до 1770 року щодо цієї місцевості можемо говорити про чинність козацького устрою.

– Добре відомі «гетьмани царською милістю», «гетьмани королівською милістю». А чим «гетьмани ханською милістю» від них відрізнявся? Тільки масштабом чи ще чимось?

– Йдеться не лише про масштаб. Кримський хан володів найвищим титулом в євразійському степу, бо був нащадком Чингізхана, Чингізидом. Тому в російських джерелах навіть ХVІІ століття йшлося про «кримського царя». Інколи кримського хана і в польських джерелах так називають. Титул похідний від «цезаря» пройшов досить дивну видозміну, перш ніж потрапити до нас у вигляді «цар». Тому, коли витоком влади однієї з гілок українських гетьманів була ханська влада, це було достатньо почесним.

Інша річ, що фактична влада Кримського ханства наприкінці ХVІІ століття підупала. Карловицький мирний договір 1699 року заборонив кримським ханам втручатися у козацькі справи, зокрема й призначати від себе гетьманів та іншу старшину. Але підтримка кримським ханом Війська Запорозького тривала до 1734 року, а інших відгалужень українського козацтва під різним очільництвом значно довше.

Козаки, які орієнтувалися на гетьмана Пилипа Орлика, не виступали як козаки Ханської України. Це була окрема лінія. Але в той же ж час паралельно з Пилипом Орликом діяв і «гетьман ханської ласки» Петро Іваненко, більш відомий як Петрик і супротивник попереднього гетьмана Івана Мазепи. Отже, гетьмани Орлик та Іваненко-Петрик були паралельними лідерами козацтва.

– Паралельно вони були як конкуренти, як союзники чи як хто?

– Нема підстав говорити про конкуренцію, оскільки в подіях 1711 року Петро Іваненко жодним чином себе не проявив.

– Чому в «гетьманів ханської милості» якісь такі зневажливі прізвиська? Скажімо, Федір Сулименко відомий як Сулимка, Петро Іваненко – Петрик.

– Це феномен спрощення, демонстрації того, що людина, яку так називають – носій нелегітимної, сумнівної влади.

Зокрема щодо Петра Іваненка Іван Мазепа багато вправлявся, як його зневажливо називати. А Степана Лозинського частіше називали Стецик. Тобто зневажлива форма імені Степан. Це віддзеркалення гострої політичної боротьби в середовищі українського козацтва на межі ХVІІ–ХVІІІ століть.

– Чому Іваненко з Мазепою «побили глеки»?

– Це внутрішня історія Лівобережної Гетьманщини. Петро Іваненко намагався за допомогою запорожців позбутися московської влади, вийти з гострої конфронтації з Кримським ханством і Османської імперії.

У 1692 році в Кизикермені (нині Берислав Херсонської області – ред.) він від імені «Князівства Київського, Чернігівського й усього народу малоросійського» укладає договір із Кримським ханством.

Згідно з цим договором, козацька Україна і Кримське ханство ставали рівноправними союзними державами. Спільно ці держави мали дбати про звільнення козацької України від московського ярма. І в цьому договорі чітко обумовлювали, де кримці і ногайці можуть брати здобич. Тобто простежується намагання деталізувати й унормувати всі аспекти відносин між козаками і кримцями.

– Але, даруйте, Петрик ніби як «гетьман ханською милістю». Тобто він як підданий із сюзереном союз укладає?

– Ні, це сталося дещо пізніше. На той час він виступав як писар Війська Запорізького, а «гетьманом ханської милості» став за пізніших подій. Тобто на момент, коли Іваненко-Петрик уклав союзний договір між козацькою Україною і Кримським ханством, він виступав носієм влади, що не залежала від кримського хана. Зміни статусу відбувалися впродовж його складної діяльності.

Згодом Пилип Орлик так само, як і Петро Іваненко, намагався врахувати і проаналізувати весь досвід, який мали українські козаки з Кримським ханством. Зокрема й ті випадки, коли українське та кримське війська спільно здобували перемогу над ворогом, а раптом траплялося так, що кримський хан робив певний маневр і цю перемогу підважував. Звісно, Орлик був фігурою більшого масштабу і вищого статусу, оскільки виступав як гетьман Війська Запорозького. Але практично Іваненко-Петрик і Орлик опинилися в однаковій ситуації залежності від допомоги з боку Османської імперії та Кримського ханства.

За іронією долі, гетьман Мазепа наприкінці життя мусив йти тим самим шляхом, зокрема в риториці своїх універсалів і звернень, яким раніше йшов його опонент Іваненко-Петрик. Така іронія української історії, що два опоненти опиняються у схожій ситуації і в різні часи діють майже з однаковою логікою.

– Кримське ханство було під протекторатом Османської імперії, але все-таки мало можливості для провадження власної політики. Константинополь і Бахчисарай щодо козацтва проводили політику цілком однакову чи все-таки були якісь відмінності між ними?

– Відмінності були в масштабі. Наприкінці ХVІІ століття Османська імперія – це потужна держава, яка мала володіння на трьох континентах. Натомість Кримське ханство вже не володіло тими ресурсами і можливостями, які в нього були ще в середині ХVІІ століття, коли кримський хан Іслам-Гірей підтримав виступ Богдана Хмельницького. Внаслідок напруженої боротьби, ресурси і можливості Кримського ханства були добряче виснажені.

Власне, сама поява «гетьманів ханської милості» посвідчує якби змарніння тієї лінії українських козацьких гетьманів, як Петро Дорошенко та Юрій Хмельницький, які орієнтувалися на Османську імперію. Фактично, після відсторонення Юрія Хмельницького в 1681 році починається запекла боротьба між різними угрупованнями правобережної козацької старшини. І в цій боротьбі якраз і з’являються перші володарі титулу «гетьмана ханської милості». Тобто їхня влада походила не лише від обрання козаками, а і з санкції кримського хана.

У 1695 році ханський гетьман Степан Лозинський був смертельно поранений від виправи фастівського полковники Семена Палія, який робив дошкульні напади на Подністров’я. Після цього бачимо цілий калейдоскоп претендентів на гетьмана «ханської ласки» чи «ханської милості». Зокрема, Іван Багатий та інші згадуються, аж поки наприкінці ХVІІ століття на ханському гетьманстві утвердився Петро Іваненко-Петрик.

Але цей калейдоскоп посвідчує і те, що вже не було міцної опори для українського козацтва з боку Кримського ханства. Воно виснажило свої ресурси у довготривалій боротьбі з потужними супротивниками.

– Дивно те, що ви кажете. Бо в традиційній українській історіографії кримський хан у період Хмельниччини характеризується як сторона, яка наживалася на конфлікті між гетьманом і королем чи гетьманом, королем і царем. Мовляв, кримці загрібали жар чужими руками.

– Не зовсім так, оскільки реальність була складнішою. Кримське ханство мало свої політичні інтереси – дотримуватися балансу сил між північними сусідами.

Військова активність Кримського ханства, зокрема набігові практики, провадилися проти сторони, яка найбільше посилювалася. Кримське ханство – вирівнювач балансу сил. Підтримка Хмельницького сталася тоді, коли Річ Посполита посилилася максимально. Тут йдеться про прагматичну політику, а не про якусь ідеалістичну допомогу. Був на той час збіг інтересів між козацтвом і кримцями. Але Кримське ханство надзвичайно виснажилося у боротьбі за козацьку Україну.

– Символом османської присутності в Україні можна назвати костел в Кам’янці-Подільському, до якого прибудований мінарет. Коли під владою Османської імперії це місто перебувало, то певний час костел був мечеттю. А що можна назвати символом Ханської України?

– Щодо матеріальної культури нема чого згадати, оскільки все-таки йдеться про степовий регіон, де монументальне будівництво не відбувалося такою мірою, як у Кам’янці-Подільському, де в 1672–1699 роках була устійнена провінція Османської імперії. У Ханській Україні все було плинним і нетривким.

Але хотів би зауважити, що напередодні російсько-турецької війни 1768–1774 років на Запорізьку Січ приїздили представники кримського хана, які апелювали до того часу, коли запорожці перебували у кримському підданстві. І напередодні цієї війни на Січі відбулося повстання, яке ледь не коштувало життя останньому кошовому отаману Петру Калнишевському. Він мусів через «верх потолошний», себто через стелю, тікати зі свого куреня від розлюченого натовпу. Це повстання унаочнило існування так званої «кримської легенди», що в часи, коли запорожці були в підданстві кримських ханів, життя було довільним, а в російському підданстві вони в усьому зазнали утисків і обмежень, які врешті-решт дійшли до ліквідації Запорозької Січі у 1775 році.

Тому повстання на Січі в грудні 1768 року явище того ж порядку, що й Ханська Україна. Це прояв орієнтації частини українського козацтва на Кримське ханство.

– На вашу думку, феномен Ханської України чим найцікавіший?

– Тим, що впродовж тривалого часу, тобто близько 80 років, частина української території з козацьким устроєм перебувала під владою Кримського ханства.

Ця частина була достатньо динамічною, гнучкою, здатною пристосовуватися до мінливих обставин і настільки ефективною, щоб проіснувати впродовж тривалого часу попри війни, епідемії й інші несприятливі обставини. Адже 80 років – це великий історичний проміжок. СРСР не існував так довго, як Ханська Україна.

– Хороше зауваження! До речі, яка етимологія назви «Ганьщина» щодо Ханської України?

– У ХІХ столітті Ганьщиною називали будь-яку згадку про Кримське ханство. Це була українська народна рецепція того, що лишалося в пам’яті про Кримське ханство. А лишалися не лише негативні риси, але й уявлення про колишню козацьку і селянську волю. Саме ця воля віддзеркалювалася у згадках Ганьщини. Ханська Україна – це якраз та частина української козацької специфіки, що була максимально адаптована до співжиття з південними тюркомовними сусідами та їх державною організацією – Кримським ханством.