(Рубрика «Точка зору»)
Бумеранг Володимира Зеленського
У будь-якому гумористичному шоу є «право на жарт». Над євреями можуть сміятися євреї, над вірменами ‒ вірмени й далі за списком. Якщо ти належиш до якоїсь етнічної (гендерної, регіональної, соціальної) групи ‒ твої жарти та випади на адресу цієї групи будуть сприйматися порівняно необразливо. «Свої жартують над своїми».
І навпаки. Будь-яка спроба «пожартувати зі сторони» приречена сприйматися не як «іронія», а як висміювання. Жарти артиста зі слов'янським прізвищем над грузинами можуть виглядати як сарказм. Якщо почуття такту та почуття міри зраджують жартівника, то його реприза перетворюється на образу.
Cтупінь образливості слова чи дії завжди визначає той, кого ображають
Оцінювати ваш жарт завжди будуть його потенційні герої. Ті самі «євреї», «іммігранти», «галичани», «кавказці», «дівчата», на яких ви вирішили вигуляти свою дотепність. Саме вони вирішуватимуть, де та сама грань, після якої іронія переходить у глузування. З однієї простої причини: ступінь образливості слова чи дії завжди визначає той, кого ображають.
Якщо ви не належите до якоїсь групи ‒ вам складно оцінити, що всередині цього колективу вважається нормою, а що ні. А тому між словами «хохол» або «ципочка» немає різниці. У кожному разі образливість висловлювання оцінює той, про кого йдеться. Вам може здаватися, що в слові «негр» немає нічого поганого. Але в Гарлемі з вами навряд чи погодяться. І матимуть рацію.
І все це стосується не тільки жартів.
Перед нами ‒ універсальна формула, яка працює з будь-яким публічним висловлюванням або дією. Розмірковувати про простір естетики може диригент симфонічного оркестру ‒ і, наприклад, Ілля Кива. Розмірковувати про особливості західноукраїнської ідентичності може Ярослав Грицак ‒ і, скажімо, Михайло Добкін. Право на репліку є у кожного. Але реакція на сказане в кожному випадку буде різною.
Основне питання, до якого треба бути готовим на чужій території, звучить просто: «А хто ти такий?» Уникнути його можна лише в одному випадку. Якщо твоя легітимність всередині адресної групи досить висока. Якщо вони визнають твоє право на висловлювання або дію, що зачіпає їхні інтереси. Якщо вони вважають тебе «одним із них», то твої руки розв'язані. Якщо вони тебе «своїм» не вважають ‒ чекай на реакцію.
Дивно, що цього не розуміє Володимир Зеленський.
Він має повне право вирішувати долю військового параду на День Незалежності. Зрештою, це прерогатива президента. Але в тому й річ, що легальність рішення абсолютно не обов'язково перегукується з легітимністю. Особливо, якщо воно зачіпає інтереси окремої групи, яка об'єднана спільними цінностями і загальними переживаннями.
Доля військового параду, в першу чергу, хвилює тих, по кому ця війна пройшлася катком
Доля військового параду, в першу чергу, хвилює тих, по кому ця війна пройшлася катком. Ветерани, волонтери, переселенці ‒ все ті, для кого порядок денний суверенітету виявився важливішим за персональний побут. Саме їхнє здивування сьогодні найчастіше звучить у соціальних мережах. Саме з їхніх вуст звучить заклик не розмінювати символи на грошові подачки.
Всі розмови про те, що «парад пафосний і дорогий» не мають сенсу. Точно такою ж пафосною, дорогою і марною можна оголосити ідею перенесення Офісу президента з Банкової на Європейську площу. Цільова аудиторія параду може розгледіти в рішенні Володимира Зеленського неповагу до символів і цінностей. Тих самих, які мають значення для них самих.
Минуле в КВК мало привчити Зеленського до того, якими реакціями закінчуються «жарти з чужими». Тому що політика в цьому сенсі мало чим відрізняється. Рішення про скасування військового параду обернеться лише тим, що парад все одно відбудеться.
Це може бути демонстрація. Хода. Акція протесту. Колони людей у ветеранських камуфляжах. Це може бути що завгодно ‒ але важливе те, що все це робитимуть люди не під патронатом влади, а всупереч їй. З відповідним рівнем лояльності та симпатії до першої особи.
За спробу зберегти свою ситуативну більшість, президент розплачується симпатіями активної та пасіонарної меншості
Володимир Зеленський сьогодні продовжує вести передвиборну кампанію. Намагається не дати піти з-під прапорів своєї партії всім тим, хто в пошуках «порядку денного миру» готовий перебігти до проросійських сил. Усім тим, хто готовий махнути рукою на Крим і Донбас, бо «справа минула» й «треба жити далі». Але за спробу зберегти свою ситуативну більшість, президент розплачується симпатіями активної та пасіонарної меншості. І нинішнє рішення відгукнеться йому вже через місяць. У День Незалежності. Коли на вулиці можуть вийти всі ті, хто цю Незалежність останні п'ять років відстоював зі зброєю в руках.
І не факт, що там буде місце для президента.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал – на сайті Крим.Реалії
