У ніч на 5 листопада ракета розміром у стовбур дерева прогриміла над пагорбами Нагірного Карабаху і влучила в один із будинків головного міста регіону Степанакерту.
Згідно з повідомленнями, тоді загинуло троє людей.
На думку місцевої влади, удар було здійснено ракетою з реактивної установки залпового вогню «Смерч».
28 жовтня азербайджанське місто Барда було уражене ще більш смертоносним ударом, внаслідок чого повідомили про 21 загиблого. Серед тих, хто втратив життя, був також доброволець «Червоного Півмісяця». Касетні бомби, що були всередині ракет «Смерч», розкидали уламки по всьому центру провінційного міста.
«Смерч» – це реактивна система залпового вогню, встановлена на вантажівці. Вона була розроблена у Радянському Союзі в 1980-х роках і зараз виробляється в місті Тулі в центральній Росії.
Ця моторошна зброя стала символом конфлікту між Вірменією й Азербайджаном після того, як почали з’являтися численні фотографії, на яких у Нагірному Карабасі можна побачити як «хвости» «Смерча» стирчать із землі. Часто ці хвостовики помилково описували як ракети, що не вибухнули.
Незважаючи на повідомлення, в яких частини ракет, які стирчали з землі, описували як «невибухлі ракети», Майлз Готорн, керівник програми знешкодження мін у Нагірному Карабасі HALO Trust, сказав Радіо Свобода, що у більшості випадків ракети «Смерч» «функціонують так, як і задумано».
Готорн, який до недавнього часу працював у Степанакерті, каже, що більшість таких частин ракет «Смерч», які стирчать із землі і про які він і його команда знають на даний момент, є носіями, які випустили або касетні бомби, або інші суббоєприпаси. Він пояснив: «До того, як [ракета] впаде на землю, цей носій, перебуваючи над своєю ціллю, випускає свої суббоєприпаси, які розкидаються по значній території, і тоді хвостовик ракети просто продовжує свій політ і втикається в землю. І це саме те, що ви бачите. Тобто справа не в тому, ніби вона не вибухнула».
Окрім версій «Смерча», які розкидають невеликі касетні бомби, один із варіантів бойової частини зброї призначений для того, щоб відокремитись від корпусу ракети під час польоту, а потім спуститися на парашуті. Кількаметрова бойова частина на парашуті вибухає вже просто над землею, розкидуючи нищівну зливу шрапнелі. Правозахисна організація Human Rights Watch визначила принаймні одну таку боєголовку, яка використовувалася під час нападів на Барду.
Готорн також заявив Радіо Свобода, що за мить до того, як вибухи прогриміли у пологовому будинку у Степанакерті наприкінці жовтня, у небі теж були помічені невеликі парашути.
Але, хоча більшість «хвостів» «Смерча», що стирчать із землі з обох сторін конфлікту, напевно, в основному нешкідливі, Готорн зауважує, що це майже неможливо підтвердити. «Навіть якщо є одна зі 100 [ракет, яка не вибухнула], це все одно занадто ризиковано припускати», – застерігає він.
Іще одним чинником дещо меншої небезпеки від усіх залишків «Смерча» може бути також незгоріле ракетне паливо.
Готорн каже, що HALO Trust вилучав менші ракети в інших зонах бойових дій за допомогою методу, відомого як «гачок». Метод полягає в тому, щоб обв’язати сталевий трос навколо хвостових стабілізаторів ракети, а потім за допомогою броньованого екскаватора витягнути його з землі, неначе вирвати зуб.
Може пройти багато часу, перш ніж таким чи іншим чином повитягують усі ракетні «хвости», що стирчать із землі в Нагірному Карабасі й навколишніх територіях. Але Готорн каже: «Ми обережно оптимістичні. Як тільки там стане достатньо безпечно, саме це ми там і робитимемо».
