Київ – Майже півмільйона іноземних громадян, за даними аналітичного центру CEDOS, живе сьогодні в Україні: це люди з постійними та тимчасовими посвідками на проживання, біженці та шукачі притулку. Для того, аби легально влаштувати таку людину на роботу, роботодавець здебільшого має отримати дозвіл на застосування праці іноземців. Минулого року таких довідок в Україні видали 16,5 тисяч, серед них працевлаштування жінок стосувалося тільки 13%. CEDOS проаналізував особливості влаштування жінок-іноземок та перешкоди, які їм доводиться долати.
Роботодавець може отримати дозвіл на працевлаштування іноземців, якщо він зобов’яжеться платити зарплату іноземцю чи іноземці в обсязі 10 мінімальних заробітних плат, це близько 40 тисяч гривень, каже дослідниця CEDOS Ліліана Філіпчук.
«Це для більшості категорій найманих працівників, а для тих працівників, що хочуть працювати у сфері освіти або громадських організацій, потрібно 5 мінімальних заробітних плат», – зауважує вона.
Ключові сфери зайнятості іноземців – торгівля, інформаційні та комунікаційні технології і переробна промисловість
Ключові сфери, де, згідно із отриманими дозволами, застосовується праця іноземних громадян – торгівля, інформаційні та комунікаційні технології і переробна промисловість, офіційних даних щодо гендерного розподілу серед них немає.
Для того, аби з’ясувати особливості працевлаштування саме іноземок, аналітики CEDOS провели 16 інтерв’ю з жінками, серед яких були і задіяні в некваліфікованій роботі, зокрема, на речових та продуктових ринках, так і таких, що працюють в Україні за спеціальністю.
Потрапити працювати на ринок, погано знаючи мову і не маючи можливості швидко оформити потрібні документи, не дуже складно, але з низки причин багато жінок залишається там надовго, зазначає дослідниця CEDOS Анастасія Фітісова.
«Жінки із Киргизстану, що працюють на Троєщинському ринку, нам часто розповідали, що вони тут – не самі: тут працюють їхні батьки, брати, сестри, чоловіки», – каже вона.
При цьому, як зауважує дослідниця, не всі іноземки, які працюють у торгівлі, мають низьку кваліфікацію.
«У нас була інформантка, що працювала перекладачем у міжнародній організації, але потім, із початком кризи, коли ця організація поїхала, роботи у неї не було взагалі, тож жінка погодилась поїхати до України на заробітки, забрала дітей. Вже тут розлучилася, і знову ж таки, пропрацювавши на ринку 10 років, зараз їй 45, вже не розглядає пошук роботи за його межами», – розповідає Фітісова.
Жінки з Африки на ринках, де проводилося дослідження, виконували «невидиму» роботу сортувальниць, працювали офіціантками або посудомийницями в кав’ярнях, також частина респонденток влаштовувалася в англомовні кол-центри, каже вона.
«Нерідко жінки з Африки – це студентки, що не мають право на офіційне працевлаштування, що працюють нелегально, намагаючись поєднувати роботу із навчанням. Часто ця робота – тимчасова, що не забезпечує ні постійного доходу, ані дотримання трудових прав», – зазначає дослідниця.
Якщо ж говорити про жінок, які мають високу кваліфікацію і знайшли роботу в Україні, то їх вирізняє наявність професійних контактів серед українців ще до переїзду, зауважує дослідниця Наталія Ломоносова. Водночас, за її словами, часто цим жінкам все одно довелося зробити спочатку «кілька кроків униз» кар’єрними сходами.
Одна із інформанток займала певну ключову посаду у своїй країні, але після приїзду почала з посади офіціанткиНаталія Ломоносова
«Одна із інформанток займала певну ключову посаду у своїй країні, але після приїзду почала з посади офіціантки, потім працювала хостес, і тільки потім влаштувалася менеджеркою», – каже дослідниця.
Інші висококваліфіковані працівниці після переїзду в Україну працюють віддалено або змушені обирати часткову зайнятість: часто це стосується дружин співробітників міжнародних організацій або комерційних фірм чи учасників дипломатичних місій, говорить Ломоносова.
На що скаржаться мігрантки на українському ринку праці
Серед проблем, з якими стикаються мігрантки, за словами дослідниці, є дискримінація через зовнішній вигляд: деякі інформантки говорили про цькування їхніх дітей у школі з боку інших дітей, дехто заявляв про відмови у працевлаштуванні через хіджаб.
Іноді на заваді працевлаштуванню навіть із дозволом на роботу стають сімейні обставини, які не сприймає роботодавець, зауважує Світлана Бутенко, експеркта благодійного фонду «Право на захист», що допомагає шукачам притулку та біженцям.
«У нас це була жінка з Африки з шістьома дітьми. Діти вже були дорослі, всі – старші трьох років, вони допомагали одне одному, але роботодавці, хоча й не знали, як це пояснити юридичною мовою, навіть не хотіли розглядати її кандидатуру», – розповідає вона.
Водночас, за словами експертки, частина роботодавців, наприклад, великих супермаркетів, висловлювали бажання влаштовувати на роботу іноземців, але тільки, якщо у них будуть всі необхідні документи для цього.
На переконання Світлани Бутенко, на часі – спрощення доступу до ринку праці для, зокрема, шукачів притулку.
Працевлаштування шукачів захисту, спрощення доступу, має бути цікавим державіСвітлана Бутенко
«Ми проводили дослідження у 2018 році і дійшли висновку, що працевлаштування шукачів захисту, спрощення доступу, має бути цікавим державі – по-перше, це можливість закрити вакансії фахівцями, які є дефіцитними в Україні, а по-друге, гуманітарний аспект: якщо люди живуть в країні, не маючи офіційного джерела доходу, це погано впливає і на країну також», – пояснює експертка.
На думку авторок дослідження CEDOS, для України важливо запровадити інституційну підтримку для іноземок, що хочуть жити і працювати тут, визначити індикатори інтеграції, які би свідчили про те, що цей процес відбувається щодо конкретної особи, а також розширити доступ до ринку праці для шукачів притулку, поки їхні заяви розглядаються, та студенток.
