Жителька Ізюма Інга пережила російську окупацію в селі Капітолівка – воно розташоване неподалік від міста. Після деокупації жінка написала Радіо Донбас.Реалії: виявляється, єдиним джерелом інформації був для неї проєкт Радіо Свобода. Ми відвідали Інгу, щоб розпитати про це детальніше. «Як виявилося, радіо в окупації – це єдиний інформаційний потік, який доходив до людей!– Каже ізюмчанка. – Росіяни нас переконували, що своїй країні ми непотрібні. Але радіо спростовувало їхні фейки і підбадьорювало нас».
В ізюмській квартирі Інги хоч і холодно, – але ж які тут аромати! До нашого приїзду дівчина спекла хліб та почала мастити домашні пампушки часником. Каже, що має хист до випічки, і до вторгнення встигла придбати і різні форми для тортів, і міксер. Але російська армія зруйнувала усі плани.
Від чого ти мене звільняєш?
Після вторгнення загарбників Інга не могла й припустити, що Ізюм захоплять. Але з цивільним чоловіком все ж зібрали речі та поїхали до мами у сусідню Капітолівку. Там і пережили усі сім місяців російської окупації: загарбники зайшли до села 6-7 березня.
«Що може думати сучасна українська жінка про російських військових?! Дуже негативно я про них думаю! Перші, з ким ми стикнулися в окупації, – це прищаві хлопчики на блокпостах. І вони з палаючими очима казали: ми прийшли вас звільняти, у вас все буде! І він стоїть, рочків вісімнадцяти, і такий у цьому переконаний. Воно мені оце розказує. А я кажу: зайчику, я ж жила добре, у мене все було. Від чого ти мене звільняєш?!» – згадує дівчина спілкування з окупантами.
А у тому, що Ізюм від них звільнять, Інга не тільки не сумнівалася – ще й переконувала у цьому інших.
«Уже ніхто не вірив, що прийде Україна. Всі під кінець окупації думали, що лишиться Росія. А я ходжу така вперта і кажу: ні! Ми українці, Україна прийде, і нас хлопці визволять. Віра в це була у мене всередині», – Інга прикладає руку до серця.
«Приїхали, наче на курорт»
Російські військові, згадує жінка, поводилися у Капітолівці типово як для цієї війни: мародерили та шукали спиртне. Практично за кожною оселею ховали або бронетехніку, або боєприпаси.
«Вони ховалися за людей, боялися. Ми їм скільки разів казали: поле там, уперед! Вони ж відповідали: а нас там уб’ють. Одного разу вони хотіли свої гармати розташувати на нашій вулиці. Люди вибігли із дітворою і, врешті, їх прогнали, – вони отаборилися десь у полі і звідти два місяці стріляли».
А чим ближче було до звільнення, каже Інга, тим частіше українська артилерія вражала склади окупантів: вони детонували, а душа місцевих раділа. Проте, довго не могли влучити у російську систему ППО – вона постійно змінювала розташування.
«Ми були у дворі, дивимось: з російської ППО вилітає дві ракети. А потім летять дві наші ракети. Вони пролетіли під російськими, розминулися з ними. І уразили російську станцію ППО. Димок, звісно, гарний був! Ми дуже з того сміялися, як «спрацювало» їхнє розхвалене ППО. І от тоді ми зрозуміли, що наші близько», – сміється ізюмчанка.
Інга через інвалідність, а мама її чоловіка – через поважний вік – постійно потребують ліків, особливо знеболювальних.
«Доводилося мені переступати через свою гордість і ходити до росіян, кланятися на блокпостах, просити ліки. Просто ото: дайте мені ліки. Вони давали ібупрофен і диклофенак. А іноді посилали, іноді принижували. І ти ідеш з тою пластиночкою та відчуваєш себе нікчемою», – каже вона.
«Радіо дало нам надію»
Життя в окупованому селі, згадує Інга, спливало зовсім без зв’язку, без новин.
«Я підключила до свого старенького телефона навушники, аби ловило ФМ-радіо, бігала по хаті, але радіо не було. Тоді я додумалася: у старі часи ми до радіо чи до телевізора примотували мідний дріт. Я примотала мідний дріт до навушників і почала з тим дротом бігати по хаті. В одному місці упіймала радіо, примотала мідний дріт до карнизу. Коли окупанти не дуже глушили, – то радіосигнал доходив».
Удень радіо слухати боялися, бо у будь-який момент до хати могли вдертися загарбники з перевіркою. Тому мідний дріт ховали, навушники лежали окремо, а телефон взагалі перемикали у «режим літака», згадує дівчина. А ввечері вони затуляли вікна і знову шукали радіохвилі.
«Здається, о 20-й була програма Радіо Донбас.Реалії. Ми дуже її любили слухати, тому що там чітко і докладно подавали інформацію. Диктор брав інтерв’ю у співрозмовників – і ми могли докладну інформацію почути. Це радіо дало нам надію почути гарні новини. І ми намагалися хоч крихітку інформації про себе дізнатися: що ми потрібні Україні, що за нас не забули. Росіяни нас переконували, що своїй країні ми непотрібні. Але радіо спростовувало їхні фейки і підбадьорювало нас. То ми були впевнені: ми потрібні Україні. І, як виявилося, радіо в окупації – це єдиний інформаційний потік, який доходив до людей», – ділиться досвідом Інга.
Повернення України
9 вересня, якраз на день народження, Інзі розповіли, що бачили в Ізюмі українських військових. Але ті попередили: краще сидіти вдома, поки не пройде зачистка. Жінка зізнається: ледь усиділа в хаті, так хотіла побачити українців. І, врешті, 11 вересня на велосипеді поїхала в Ізюм.
«Я їду і бачу колону українських пікапів з українськими прапорами. Просто оніміла! Серце почало калатати. Я почала кричати: наші їдуть, наші їдуть! Потім зіскочила з велосипеда, а хлопці почали вилазити з пікапів. І я не вірила, що це наші! Я їх тримала за руки, казала: хлопці, ми на вас так чекали. І мене просто всю трусило. Уявіть, – ми сім місяців на це чекали» – і зараз не приховує радості дівчина.
Потім колона поїхала, а Інга попрямувала в Ізюм навідати квартиру. Зізнається, що давно мріяла про вишиванку, напередодні вторгнення купила дві: собі й чоловіку. І ці вишиванки дивом провисіли в шафі всю окупацію. А у книжкові шафі простояли книжки добровольця Василя Піддубного. Російські військові приходили до квартири з обшуками, але жодної з цих небезпечних тоді речей не помітили.
Врешті, у день звільнення Ізюма Інга вдягла український віночок і вишиванку і, незважаючи на дощ, в національному одязі проїхала через пів міста на Крем’янець, аби обдзвонити усіх знайомих і сповістити про звільнення рідного міста.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
