Пів року російської окупації Ізюму – це масові розстріли та тортури армією Росії, безвинні жертви та колабораціонізм. «Схеми» продовжують розповідати історії з деокупованої Харківщини.
Журналісти поспілкувались з місцевими жителями-добровольцями, які збирали по місту тіла загиблих та ховали їх в Ізюмському лісі. Серед похованих – як військові ЗСУ, так і цивільні. На тілах деяких – сліди катування.
Хто причетний до цих масових вбивств, тортур та розстрілів?
«Схеми» з’ясували, які з бригад армії РФ дислокувалися в Ізюмі, який виступав своєрідним воєнним хабом для підрозділів РФ – в якому вони або постійно перебували, або змінювали один одного, або проходили далі територією Харківської області. Також журналісти отримали від одного з розвідувальних органів ексклюзивні «плівки» розмов російських військових, на яких армійці обговорюють вбивство мирних жителів на Харківщині та хто саме їх скоїв.
«Я клав її у мішок, я її і ховав, і ставив хрест я їй. І на могили її дітей – теж»
«Щодня, коли почали діставати тіла, ми їх забирали звідти і переносили вручну на той бік мосту. Чому я тоді цим почав займатись? Насамперед там була моя однокласниця, це подруга та вся її родина з дітьми. Я із цією сферою взагалі ніяк не був пов’язаний. Займався аксесуарами для мобільних телефонів. Я ніколи в житті не міг подумати, що я займатимуся такою справою», – розповідає мешканець Ізюму Павло Голуб.
Міст, біля якого Павло Голуб разом з іншими добровольцями під час окупації збиралися щоранку, розташований за сотню метрів від зруйнованого російськими авіабомбами будинку.
Туди ж приходили родичі загиблих містян, розповідали, де саме лежать тіла, і просили їх звідти витягти та поховати.
«Обвалилися всі п’ять поверхів. Всі люди думали, що вони в безпеці, перебуваючи в бомбосховищі. Під такою масою цегли та плит їх просто придавило», – каже Павло Голуб.
З-під завалів цієї п’ятиповерхівки тіла діставали протягом декількох місяців: спочатку туди не пускали окупанти, потім не було потрібної техніки. Процес затягнувся. Свою однокласницю – Олену Столпакову – та її велику родину з дітьми Павло дістав одними з останніх. 31-річну дівчину вдалось впізнати лише за татуюваннями.
«Це наш класний альбом, наших випускників зі школи №1. Я його знайшов на завалах, коли знайшов свою однокласницю. Ось ми разом з Оленою на тлі розбитого – тоді він ще був цілий – будинку. На спортивних змаганнях, ось вона біля берези... Залишилося пів берези. Ось ми вже в класному кабінеті, на парадному вході. На цей момент від нього мало що залишилося. Власне, напевно, на цьому все, і цей альбом залишився просто нам на згадку», – показує фото Павло Голуб.
Загиблу однокласницю та її сім’ю Павло поховав особисто.
«Я клав її у мішок, я її і ховав, і ставив хрест я їй. І таблички вішав також на її хрест я. І на могили її дітей – теж», – розповідає хлопець.
Але далі це переросло в щоденні зусилля. Потреба у такій допомозі й іншим містянам, аби їх гідно поховати, була очевидною. Павло не зміг залишатись осторонь.
«Це мирні громадяни, діти, дорослі, люди похилого віку, які були поховані просто у дворах, біля дитячих садків. Були хаотично поховані вздовж доріг, центральними вулицями. Хотіли, щоб не було екологічної катастрофи, щоб діти наші та взагалі діти міста Ізюму не бачили поховань, хрестів. Бо це ніби трохи дивно, коли діти дивляться та запитують: «Тату, мамо, а що це таке?», коли біля дитячого садка поховані люди», – каже Павло Голуб.
15 добровольців, 4 ноші. Щодня під постійними обстрілами хлопці привозили до Ізюмського лісу десятки тіл загиблих.
– В місцях безпосередньо, де знаходили людей, від чого вони помирали? – запитує журналістка «Схем».
– Багато різних випадків. Бувало, люди просто морально не витримували такого навантаження, і ми знаходили повішених людей. Видовище це теж, скажімо так, взагалі не для людей зі слабкими нервами. Було таке, що нам сусіди кажуть, що літня пара зайшла до квартири і довгий час уже не виходила. Ми заходимо в квартиру, вони обіймаються, лежать – так і померли, удвох. Так, їм по 80 років, але вони, я думаю, пожили б ще спокійно за мирних обставин, – відповідає Павло Голуб.
«Люди гинули і від холоду, здебільшого це були люди з інвалідністю, які просто не могли вибратися з четвертих-п’ятих поверхів, коли всі роз’їхалися, у хаті нікого не лишалося. Люди там випадали з крісел, пробували якось виповзти, у них не виходило дістатися до замків – вони так і вмирали», – каже мешканець Ізюму.
І таких моторошних історій цивільних жертв війни в одному лише Ізюмі – незлічена кількість.
У будинок по вулиці Жуковського на початку березня – під час штурму міста російськими військами – влучив снаряд.
У той час там перебувало подружжя Давидченко – 61-річна Тамара та 64-річний Микола. Жінка відмовилась виїжджати з-під постійних обстрілів, бо хотіла доглядати за хворим лежачим чоловіком, розповіла «Схемам» дочка подружжя.
Інший мешканець Ізюму – Анатолій Татаренко – не дожив до своїх 78 років. Також загинув під час окупації у своєму будинку. Причину встановлює слідство.
Онука, яка довго шукала будь-яку інформацію про дідуся, розповіла «Схемам», що зв’язок із ним обірвався ще 3 березня. Дідусь був дуже активним, водив авто та доглядав за господарством навіть на милицях. Виїжджати з Ізюму навідріз відмовився. Пояснював, що не збирається їхати з дому, який збудував.
Родичі Анатолія Татаренка, як і близькі Тамари та Миколи Давидченків, здали ДНК на експертизу, і тепер очікують на результати, щоб згодом перепоховати рідних.
Це тест, зробити який правоохоронці закликають усіх, хто розшукує зниклих родичів на Харківщині – адже тільки на одному кладовищі в Ізюмському лісі станом на листопад майже дві сотні невпізнаних жертв російського вторгнення.
«Привезли його, поховали під номером 187»
У багатьох із тих, кого добровольці відвозили до Ізюмського лісу, помічали сліди тортур.
– Одну людину ми знайшли у дворі на Первомайській. У нього не було кінцівок – руки та ноги були обрубані, – розповідає місцевий мешканець Дмитро Єгоров.
– Це не могло статися в результаті вибуху? – уточнює журналістка.
– Ні. Його саме катували. Бо видно було, що відрубані. Посеред двору лежав.
– Він був цивільним?
– Так.
Зі слідами тортур знаходили не лише цивільних. Часто це були і українські військові.
«Військовослужбовці Російської Федерації в нашу ритуальну службу і повідомили, що у 2-й школі в районі Пісків знаходиться ЗСУшник. Ми приїхали, забрали військовослужбовця наших Збройних сил України, його поранили в області живота. Чи вчора, чи сьогодні його застрелили. Привезли його, поховали під номером 187», – розповідає Дмитро Єгоров.
Судячи із поранень, припускає хлопець, військового могли застрелити, коли він був у полоні.
Українських захисників тримали, зокрема, у відремонтованій незадовго до повномасштабної війни ізюмській школі. Тут досі можна побачити ноші зі слідами крові.
«Я фіксував і фотографував його на телефон. Записував у журнал, щоб потім, коли все закінчиться, всі люди знали, що тут похований наш – захисник нашої країни», – каже Дмитро.
Чимало вбитих в Ізюмі і похованих у лісі були його оборонцями.
– Ми зараз йдемо до похованих тероборонівців, яких привезли, вже тіла було не впізнати. Але були вдягнені у форму тероборони. Нам привезли і сказали, що це 4 тероборонівці. 3 із них були опізнані, є дані – прізвище, ім’я, по-батькові; а один залишився неопізнаним, – розповідає Дмитро Єгоров.
– Де вони розташовувались? – запитує журналістка.
– 256-й номер, 255-й, 254-й та 257-й. Чотири особи. Троє впізнаних, а ось цей 257-й – невпізнаний, – показує на чотири могили Дмитро.
Неподалік – одна спільна могила для 17 українських воїнів.
– В один із днів нам надійшло завдання від Ткаченка Гліба – це самопроголошений заступник мера – забрати з моргу 17 воїнів ЗСУ. У нас був автобус та «Газель», ми поїхали туди, забрали тіла 17 воїнів, завантажили до машини. Це було вже в той час, коли міст уже було відновлено, був металевий понтон. Ми привезли їх сюди, завантажили їх тут і потім вручну склали їх у яму. У мене залишався хрест дерев’яний, я ховав своїх друзів, однокласницю з її дітьми, і я ось поставив цей хрест воїнам ЗСУ, – розповідає Павло Голуб.
– Чи можна було якось зрозуміти по тілах, від чого вони загинули? – запитує журналістка.
– Достеменно знаю, що в них були прострілені голови.
Гліб Ткаченко, про якого згадували місцеві, під час окупації добровільно став заступником призначеного Росією мера Ізюму, відповідав за роботу комунальних служб, про що «Схемам» розповіли місцеві.
До окупації Ткаченко встиг попрацювати у відділі земельних ресурсів, депутатом районної ради та зайнятись бізнесом – із оформлення документацій на земельні ділянки.
За українськими номерами додзвонитись до Ткаченка «Схемам» не вдалось.
Тіла загиблих містяни-добровольці передавали співробітникам ритуальної служби, яка безпосередньо проводила захоронення в Ізюмському лісі.
– Скількох людей вдалося поховати завдяки вашій роботі? – запитала журналістка «Схем» у місцевого жителя Олександра Лукієнка.
– По списках тих, що тут – 445 людей поховали. Не рахуючи поховання на інших кладовищах. В день викопували по 25 ям. Ніхто ж не очікував, що буде війна. Думали, мир. Нема його.
Співробітники місцевої ритуальної служби ретельно фіксували дані загиблих. Ім’я і вік, якщо при них були якісь документи, або якщо тіло вдалось опізнати по одягу чи інших ознаках, зазначали дату смерті. Тіла загиблих фотографували – було важливо зберегти всю можливу інформацію щодо них.
Це їм наказувала робити і окупаційна адміністрація. Щоправда, з іншою метою.
«Вони казали знімать. Щоб фото потім ці всі передати в комендатуру Росії для того, щоб вони могли подати в суд на Україну, що зробила українська влада – до чого довела людей, що у цьому всьому винна українська влада», – розповідає співробітник ритуальної служби Віталій Боровий.
Вже після звільнення Ізюму і ексгумації тіл з лісу ці документи та фотографії стали в нагоді саме Україні – щоб по крихтах відтворити, що відбувалося в окупації та офіційно розслідувати злочинні дії Росії проти українців.
«Хаб» для російських підрозділів
Хто причетний до цих масових вбивств, тортур та розстрілів військовополонених?
«Схеми» встановили частину підрозділів російської армії, які перебували в Ізюмі, і отримали ексклюзивний доступ до записаних правоохоронцями розмов військових РФ. Тікаючи з Ізюму після успішного контрнаступу українських сил – армійці ділились подробицями скоєного.
Ізюм на Харківщині – це своєрідний хаб, в якому, змінюючись, перебували різні підрозділи – як Росії, так і підконтрольних їй угруповань. Зайшовши у місто після авіабомбардувань, що спричинило загибель сотень мешканців, вже в самому Ізюмі, вони залякували місцевих, мародерили, незаконно ув’язнювали та вбивали цивільних.
А ще змушували місцевих працювати на них, при чому в умовах постійної небезпеки. Люди, які займалися похованням загиблих, подекуди змушені були робити свою справу, ховаючись у викопаних ними ж ямах.
«Стріляли по машинах, які ще їздили. Просто обстрілювали. Це жахіття. Ритуальна машина згоріла в перші дні війни. Вони просто її обстріляли, вирішили, що це можуть бути Збройні сили України, хоча вони прекрасно бачили, що ця машина приїхала на кладовище для поховання», – розповіла місцева жителька, співробітниця ритуальної служби Тамара Кравченко.
Деякі з російських підрозділів та контрольованих ними бойовиків угруповань «Донецької та Луганської республік» «Схеми» ідентифікували за документами та маркуваннями, які під час поїздки на Харківщину знайшли в одному з місць дислокації військових в Ізюмі.
Зокрема, це військові з Карелії і Московської області.
А на складі в Ізюмі журналісти побачили ящик для зберігання зброї, який, вочевидь, належав частині 119-го полку – це військове з’єднання угруповання «ДНР».
На одній з коробок – ім’я військовослужбовця цього полку – 32-річного вихідця з Макіївки.
У розпорядженні «Схем» також є внутрішній документ російських військових, в якому зазначено, що силами, в тому числі, цього 119-го полку мали бути взятими під контроль низка населених пунктів. Серед них – Ізюм.
За так званий «громадський порядок», згідно з документом, мали відповідати війська нацгвардії Росії. Проте хоч бойовики з так званої «ДНР» і діяли разом з російськими частинами, у документі згадуються і проблеми такої «кооперації». Так, Росія ставила бойові завдання представникам незаконних угруповань, проте не подбала про їхнє забезпечення – тож у них почалися проблеми з бронезахистом, доступом до води, а також зв’язком. Радіостанції, як виявилось, ніяк не з'єднувались з російськими.
Додаткові розповіді щодо тих російських військових, які були в Ізюмі під час окупації та вчиняли розправу над цивільними, «Схеми» почули від місцевих жителів.
«Судмедексперта в Ізюмі пристрелив п’яний чеченець. Забрали потім в Бєлгород на судмедекспертизу. І так слід його пропав. Здебський Федір Гаврилович. Він (чеченець – ред.) хотів «віджати» машину, пішла перепалка словесна і прямо в кабінеті його застрелив», – розповіла Тамара Кравченко.
Це було навесні. Донині місцевим більш нічого невідомо про вбитого земляка.
Ще живим лікаря-патолоанатома вдалось застати колегам з Associated Press. Вони зняли його на фото, де лікар за своїм робочим столом та посеред тіл у морзі. Федір Здебський до останнього залишався працювати під час окупації. Лікареві було 70 років.
«Наш головний жінку ножем зарізав»
Як самі військові РФ пояснюють таку жорстокість до місцевого населення? Чому вони вбивали місцевих, які не становили для них загрози?
Частково відповіді на ці запитання дає розмова російського військовослужбовця-зенітника з товаришем по службі, датована 30 вересня і що є у розпорядженні «Схем».
Від джерел у одному з розвідувальних органів України «Схеми» отримали запис та номер телефону, який дав змогу ідентифікувати цього армійця та визначити підрозділ, який поспіхом лишав Харківщину.
«Як французи ми просто у 12-му році, гнали нас поганою палицею. Найголовніше – комбриг не сказав, що передбачався ось цей увесь захід щодо відступу. Він не сказав, куди йдемо, де збираємось (...). Виходить, наступного дня він доповів в армію, що зенітники з***алися, про втрати взагалі ні слова не сказав, хоч знав. Зв'язківців всю апаратуру спалили, зв'язку з бригадою немає. З піхотою теж нічого незрозуміло, один батальйон начебто вийшов, другий батальйон знайти не можуть», – розповідає на аудіоперехопленні один із армійців РФ.
Це говорить 34-річний Олег Гасілін. Він – професійний військовий – закінчував академію військ протиповітряної оборони. Нині, схоже, служить у 27-й окремій мотострілецькій бригаді – вона хоч і має у назві слово «Севастопольська», але дислокується у селищі Мосрентген Новомосковського округу Москви, звідки дружина військовослужбовця публікує їхні фото.
У розмові з товаришем Гасілін згадує, як вони тікали з Ізюмського напрямку – з кинутою технікою та численними втратами серед особового складу. Під час цієї ж розмови армієць розповідає і про те, як товариші по службі чинили розправу над цивільними. Сам Гасілін не бачив, але знає про це зі слів однослуживця.
«Нібито він був напідпитку, це було ввечері 25-го, за ним приїхав з 96-ї командир батальйону з групою, евакуювати його. Вони виходили, на них вийшли літні чоловік та жінка. Чоловіка застрелив цей командир батальйону з 96-ї, а він, ця нехороша людина наша – головний – жінку ножем зарізав», – розповідає Гасілін.
Виходить, що командир 27-ї бригади, в якій він служить – міг вбити літню жінку, а командир батальйону 96-ї розвідувальної бригади Західного військового округу – чоловіка у віці?
Ці двоє українців, зазначав у розмові Гасілін, не були військовими. Встановити їхні особи наразі журналістам не вдалось.
Нині офіційно командувачем 27-ї мотострілецької бригади значиться полковник Сергій Сафонов.
«І чим більше таких гідних офіцерів, як Сергій Ігорович, тим сильніша наша обороноздатність, наша армія, ну і, відповідно, наша Росія», – казав про цього командира голова одного з російських міських поселень на записі, викладеному в Youtube кілька років тому.
«Схеми» спробували зв’язатися із російським полковником, проте всі його наявні телефони виявилися вимкненими.
Як стало відомо «Схемам» з аудіоперехоплення, яке є в розпорядженні редакції, в Росії, схоже, розслідують ймовірну причетність Сергія Сафонова до вбивства мирної мешканки Харківщини.
Російська служба Радіо Свобода звернулася в соцмережах до кількох друзів Сафонова та його колишніх товаришів по службі, з якими він з’являється разом на спільних фото. Журналісти запитали їх, чи відомо їм щось про це, але ніхто з них не висловив подиву і не спробував спростувати сам факт розслідування: один із друзів порадив звернутися за деталями до Міністерства оборони, другий поставив зустрічне запитання про те, що журналістам відомо про цю справу. Мати Сергія Сафонова прочитала питання журналістів у соцмережі «Однокласники», але не відповіла на них, зрештою закривши свій профіль. Дружина полковника відповіла на дзвінок, але почувши, що питання стосується її чоловіка, попрощалася і кинула слухавку. У Головному військовому слідчому управлінні СК РФ та у Головній військовій прокуратурі не відповіли на запити Радіо Свобода з проханням підтвердити або спростувати розслідування щодо Сафонова. Більше про особу Сергія Сафонова читайте у матеріалі за посиланням).
Журналісти також зателефонували військовослужбовцю Гасіліну, голос якого чутно на записах перехопленої розмови.
– Яка причина того, що сталося? – запитав журналіст «Схем» Георгій Шабаєв в Олега Гасіліна.
– Гадки не маю. Бажаєте поговорити – приїжджайте, поговоримо.
– Сафонов з вами в 27-й частині?
– Я його зараз не бачив.
– А вчора-позавчора?
– Не знаю, він мені не доповідає.
Більше подробиць Олег Гасілін журналістам не розповів. На прохання редакції з ним додатково зв’язався український активіст, який побажав залишитись невідомим та передав журналістам запис розмови, в якій ще раз запитав військовослужбовця про вбивство мирних мешканців на Харківщині.
– Ви вже спілкувалися зі слідчим чи ще ні? – запитав активіст в Гасіліна.
– У шпиталі коли був – спілкувався. Ну, я про це знаю зі слів, на той момент мене вже там не було, я був у шпиталі, – відповів військовий РФ.
– За словами кого?
– Товаришів по службі.
– Це було відомо всім, правильно?
– Так.
– Добре, а що було відомо всім?
– Два командири при виході скоїли це діяння.
– Ваша особиста думка цікава взагалі, а Сергій Ігорович (Сафонов – ред.) міг зробити інакше? Він міг її не вбивати?
– Чесно, стосовно жінки, я думаю – звісно (міг не вбивати – ред.).
Замучені, заморені, вбиті на вулицях, в полоні та у власних оселях. З жорстокості чи байдужості. Сотні мешканців Ізюму не пережили російську окупацію.
А є ті, хто окупацію в Ізюмі пережив. Збідовані, виснажені і знесилені містяни.
Вони ховали близьких та незнайомців і тепер вже у деокупованому Ізюмі намагаються налагодити життя, не знаючи, коли це вдасться.
Хто відповість за скоєні злочини тільки в одному місті на Харківщині?
Офіційне слідство, місцеві жителі та журналісти продовжують знаходити дані щодо тих російських військовослужбовців або підконтрольних Росії підрозділів, які захоплювали чи проходили через Ізюм. Тих армійців РФ, які зрештою мають відповісти за велику трагедію невеликого міста на сході Харківської області.
