Позивний – «Сонечко»: як служить в ЗСУ одна з перших жінок-капеланок

Лариса Когут – одна із перших і небагатьох українських жінок-капеланок. З 2014-го вона була волонтеркою армії. Спершу виконувала капеланські обов’язки на доброчинних засадах, зараз – штатна капеланка однієї з військових частин Повітряних Сил ЗСУ, служить на півдні України. Свій позивний – «Сонечко» – отримала через легку, приязну вдачу. А ще її називають «музичною капеланкою» – понад 15 років свого життя Лариса віддала музиці: викладала в гімназії, грала на кількох інструментах, писала авторські пісні.

Про свою службу у війську, найважчі виклики, які стоять перед капеланами зараз, про роль жінки в армії та про своє натхнення й мрії – позивний «Сонечко» розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода.

Лейтенантка капеланської служби Лариса Когут – з тих жінок, які не приховують свій вік. Їй 55. Вона – мама трьох дорослих синів, а ще – бабуся двох онучок. Її молодша внучка, розповідає Лора, народилася якраз у день початку повномасштабного вторгнення Росії. 24 лютого 2022 року жінка була вдома, у рідних Черкасах, коли зателефонували зі звісткою: «Війна!».

«Це був день, який я запам’ятаю назавжди. Під Черкасами було чутно вибухи, гриміло. І якраз цього дня народилася моя онучка. Діти зателефонували. «Як же назвали?», – питаю. Кажуть: «Ніка!». З давньогрецької це – «перемога». Кажу: «Ну, то хай буде пророчим, амінь», – розповідає жінка.

На той момент, каже Лариса, у неї за плечима було вісім років волонтерської допомоги армії, служіння в церкві й виконання капеланських обов’язків на засадах добровольця.

Початок волонтерства для війська

Згадує: їздити до військових, у «гарячі» точки Донбасу, вона розпочала 2014-го. Спершу разом з волонтерами возили гуманітарну допомогу, потім – морально підтримували бійців концертами з колегами-капеланами.

Лариса має музичну й педагогічну освіту, грає на кількох інструментах, зокрема, на фортепіано й домрі, співає, пише пісні. Понад 15 років свого життя, каже, присвятила викладанню музики дітям. А ще – служила в протестантській церкві, вела музичні служіння.

«У Євангельський церкві «Слово життя» у Черкасах я – 30 років. І чоловік мій там, і діти там виросли. 2000-го року я була рукопокладена в пасторське служіння. Я була керівником музичного служіння, і проповідувала, і консультувала людей. Також я заснувала благодійний фонд «Час надії» – ми опікувалися дитячими інтернатами та притулками в Черкасах та області. Коли розпочалася в 2014-ому році війна, ми почали допомагати військовим. Згуртували навколо себе до двохсот людей. Купували й возили на фронт усе – від зубних щіток до оптики», – розповідає Лариса.

Вона пригадує один курйозний момент, пов'язаний з волонтерством 2014-го року. Лариса з однодумцями, зокрема, забезпечували нитками для плетіння шкарпеток волонтерський «батальйон бабусь».

«А це ж українські бабусі, і вони ж не можуть просто так передати шкарпетки, без гостинців. Вони клали в ці шкарпетки і роздруковані псалми, і сонети Шекспіра, і листи. А раз – поклали в кожен по крихітній шоколадці. А ми забули хлопців попередити. Коли телефонують, кажуть: «Лоро, та ми вже всі тут в шоколаді. У нас життя – в шоколаді». Посміялися... Перший рік я їздила на фронт як волонтер – Донеччина, Луганщина. Возили по три тонни допомоги двічі на тиждень», – додає Лариса.

Капеланка-доброволиця

А втім, допомоги спорядженням, предметами гігієни, харчами й музичними виступами перед бійцями, згадує Лариса, їй видавалося недостатньо. Коли відчула запит на духовну підтримку, почала їздити до військових як капелан – на засадах добровольця.

«Я побачила цю потребу – молитися разом з бійцями, надавати їм духовну підтримку. 2016-го року один з моїх знайомих єпископів, полковник запасу запропонував мені стати капеланкою. Мене запросили на міжнародний конгрес капеланів у Києві, де були капелани зі США та Канади. І щось всередині теленькнуло. І воно просто захопило моє життя. Я почала і возити допомогу, і їздити як капелан-доброволець», – каже Лариса.

«У мене сформувалася капеланська команда «З Україною в серці», до неї входили і священники, і музиканти. Нас просили також привозити концерти. Ми піднімали бойовий дух і несли слово Боже – через концерти. Це був дуже цікавий досвід для мене, ми дали сотні концертів. Мар'їнка, Авдіївка, Станиця Луганська, Щастя, Маріуполь, Лисичанськ, Сіверськодонецьк… Іноді доводилося ставити колонки біля танків. Іноді – прислухатися: одним вухом – до апаратури, другим – чи не летить снаряд», – продовжує вона.

Початок повномасштабної війни і капеланство

За пів місяця до початку повномасштабного вторгнення, пригадує Лариса, вона повернулася додому з концертного Різдвяного туру. На весну хотіли розробити нову програму виступів, але – не склалося. Лариса з однодумцями та волонтерами Благодійного фонду знову почали збирати волонтерську гуманітарну допомогу для фронту та цивільних.

Коли у війську запровадили штатну посаду «капелан», говорить Лариса, вона мала всі необхідні документи, зокрема про вищу богословську освіту й досвід служіння, і подалася до капеланської служби. Зараз, каже, вона – одна з трьох жінок, які офіційно обіймають посади штатних військових капеланів. Уже майже два роки служить в одному з підрозділів Повітряних Сил.

Капелан, ділиться своїми думками Лариса, – наразі це щось унікальне, бо поєднує одразу 2 самостійні сфери: офіцер-військовослужбовець і священнослужитель.

«Капелан – це не «батюшка» і не «матушка», це священник, який має вищу духовну освіту, має мандат і є офіцером. Звичайний священник перебуває в своїй церкві, у звичних умовах – і люди йдуть до нього. Ми ж, капелани, не сидимо на місці – самі йдемо до людей. Ми займаємося задоволенням духовно-релігійних потреб наших військовослужбовців та членів їхніх родин, надаємо душпастирську опіку. Сюди входить і консультування, і молитовна підтримка, і відвідування в лікарнях тощо. Це – лише один напрямок. Другий – це духовно-просвітницька робота, третій – соціально-доброчинна діяльність, четвертий – консультування командування з духовних питань», – вважає вона.

Як підтримати родину, яка втратила на війні бійця?

Одне із найтяжчих завдань, говорить Лариса Когут, які стоять перед капеланами, – це робота з родичами загиблих військових. Капеланка каже, намагається бути поряд з родиною, яка переживає горе, від перших хвилин.

«Взагалі, за стандартами НАТО, – а я навчалася на капеланських курсах і у Великій Британії, і в Німеччині, – капелан має бути присутнім від самого моменту оповіщення родини про загибель військового. Оповіщення родини обов’язково відбувається особисто: їде офіцер, капелан і, можливо, психолог чи медик. Від правильного оповіщення залежить те, як потім родина переживатиме горе. Сам момент вибудуваний так, аби дати родині зрозуміти: загинув – Герой, і держава, суспільство, командування – цінують його жертву. Після оповіщення капелан, хоча б перший час, має бути з родиною. Також є цілий ритуал проведення поховання бійця», – каже Лариса.

Вона також ділиться своїм досвідом: як підтримати людей, які втратили рідних на війні.

«Девіз капеланства: «Бути поруч». У мене це написано на шевроні. Ні в якому разі не можна казати формальних фраз, наприклад, «Бог забрав». Також не можна говорити: «Гинуть найкращі». Бо, виходить тоді, що ті, що живі й тримають оборону, – не найкращі… Ми просто дякуємо за Героя. Мамі, дружині, родині – просто дякуємо і підтримуємо. Я вважаю, що найліпше – просто бути поруч. Можна навіть нічого не говорити. Мовчки обійняти. Молитися – про себе, подумки. Я – так часто роблю», – каже військова капеланка.

Лариса Когут зазначає: військовий капелан – це міжконфесійна особа, яка може надати допомогу з задоволенні духовно-релігійних потреб людям різних віросповідань. Серед її підопічних – не тільки християни, розповідає вона.

«Якщо в мене серед підопічних є мусульманин чи юдей, чи представник іншої конфесії – я повинна їм знайти, якщо в них є потреба, священнослужителя, який буде їм служити. Я, коли була на фронті, телефонувала знайомим служителям з інших конфесій, передавала контакти, щоб вони могли підтримати та помолитися за військового їх віросповідання. У мене в частині, наприклад, є мусульманин. Я обов’язково в нього питаю – чи ходить він в мечеть, як оцінює свій духовний стан, у чому має потребу. У мене достатньо контактів, аби допомогти з духовною опікою представникам різних деномінацій», – пояснює капеланка.

Найчастіше, зізнається Лариса, до неї звертаються військові через проблеми в родинах: кризи у сімейних відносинах, загрози розлучень, проблеми у вихованні дітей, а іноді думки про суїцид тощо. Одна із форм її роботи – це неформальні зустрічі з бійцями й бійчинями – «кава з капеланом», каже вона.

«У мене завжди є запаси доброї кави від друзів і я завжди кажу: «Майте п’ять хвилин для себе, п’ять хвилин на каву». Під час цих зустрічей я радо спілкуюсь, бачу потреби, запити людей. Зігріваю не тільки ароматною кавою, а й добрим словом та порадою. Дуже важливо, та це прописано навіть у Законі, що капелан має дотримуватися таємниці сповіді. Військовий розуміє: якщо він вивернув душу капелану, про сказане ним ніхто не дізнається. Людина має почуватися захищеною інформаційно. Основа роботи капелана це – довіра. Перші місяці роботи були досить складними: мені треба було завоювати цю довіру», – каже вона.

«Також я завжди вітаю іменинників. Це не входить в мої обов’язки, я це вигадала сама. Купила красиву дошку – і вивішую на капличці: «Сьогодні іменинники: ... Вітаю, бажаю Господнього благословіння!». Дехто з іменинників приходить – фотографується біля цієї таблички. Це допомагає людям відчути себе важливими«, – розповідає Лариса.

«У мене класна робота – любити людей»

На війні й у війську немає ніякого значення, якої статі капелан, говорить Лариса Когут. Бували випадки, коли вона консультувала бійців разом з колегою-чоловіком: до обох стяли однакові черги.

Однак пригадує випадок, який стався з нею ще під час навчання.

«Один священик, він стояв попереду мене, подивився на мене і сказав: «Жінка на кораблі – бути біді». А я кажу: «Доброго дня, і я Вас теж вітаю». Але це давній випадок, перше шикування у військовому інституті. Потім цей священник дуже добре до мене ставився», – говорить Лариса.

Найбільше, говорить жінка, зараз, під час служби в армії, вона сумує за рідними та за музикою, займатися якою в неї майже немає змоги. Аби не вигоріти в роботі, каже капеланка, намагається роботи те, що її наповнює ресурсом: читає, слухає музику, спілкується з людьми, які надихають.

«Мене наповнює спілкування з друзями, з родиною, море, музика, я багато читаю. Іноді мене запрошують на концерти – співати. Все це поліпшує мій душевний стан. Також я намагаюся не пускати в серце те, що може мене зруйнувати. Це прийшло з досвідом: з одного боку, ти співчуваєш іншій людині, ти допомагаєш, ти хвилюєшся за неї, але, з іншого, є межа, за яку почуте допускати не можна, бо буде «втома від співчуття». Також мене надихають самі військові – їхній гумор, їхня любов, їхній відгук. Коли є покликання від Бога та відгук людей – я розумію, що я на своєму місці», – каже капеланка.

«Я завжди кажу: «У мене класна робота – любити людей і дарувати їм любов Божу. Якби завтра сказали, що війна закінчилася, я б не кинула службу, – я б придумала собі додаткову роботу: проводила б вечори на єднання родин, займалась би реабілітацію військових – те, на що зараз не вистачає часу», – додає позивний «Сонечко».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Я навчився втрачати». Історія священника, який побував у російському полоні

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Двічі втрачав дім. Митрополит Донецький і Маріупольський прихищає переселенців і вірить у перемогу добра