Від простої санітарки у цивільній лікарні – до начальниці медичної служби бойової бригади. 27-річна Анастасія Хлівна пройшла цей шлях менш як за десять років. Дівчина з Дніпропетровщини зараз на одному з найгарячіших напрямків сходу – Куп’янському. Вона – капітан медичної служби, має в підпорядкуванні кілька сотень людей, дві третини з яких – чоловіки.
Про найтяжчі випробування за три роки повномасштабної війни, про гендерні стереотипи й про те, які переваги має жінка на фронті, а також про свої маленькі радощі та мрії – Анастасія розповіла Радіо Свобода напередодні 8 березня.
За два з половиною роки на війні вона змінила кілька позивних. «Халва», «Бусінка», «Начмед», «Док», «Олександрівна» – як тільки не називали її бойові побратими й посестри, розповідає Анастасія. Перше псевдо, згадує, «прилипло», як тільки прибула в 43-тю окрему механізовану бригаду.
«Хлопці-санітари побачили на футболці надпис – моє прізвище – «Хлівна». І неправильно його прочитали. Вийшло – «Халва», – каже Анастасія.
Мої однокурсники пишуть: «Позняки бомблять, Київ бомблять». І я відчиняю вікно – і чую все цеАнастасія Хлівна
Службі в армії, ділиться вона, передувало навчання у Запорізькому державному медичному університеті за фахом сімейного лікаря й робота в цивільній лікарні. Починала простою санітаркою, далі стала медичною сестрою в реанімаційному відділенні, потім – лікарем-терапевтом.
Її мама – медик, а тато – військовий у відставці, говорить Анастасія, тому 2020 року вона вирішила пов’язати своє життя з військовою медициною і вступила до Української військово-медичної академії в Києві.
Там, у столиці, її застав початок повномасштабної війни.
«Я прокинулася від того, що в мене телефон розривався від повідомлень. Відкриваю – бачу, що мої однокурсники пишуть: «Позняки бомблять, Київ бомблять». І я відчиняю вікно – і чую все це. І ось цей момент, коли не знаєш, що тобі робити, за що хапатися, як зібратися, залишився в серці», – розказує вона.
О 6-й ранку медиків зібрали по тривозі в шпиталі. Перше, що Анастасія побачила на території закладу – розбиті медичні авто. Одразу, розповідає, почали привозити поранених цивільних і військових.
«Поранені – з Гостомеля, з Бучі. Поранення були різні: і вибухові, і від стрілецької зброї. Це був перший мій досвід – такі масові поранення. Найтяжче було те, що ми не розуміли, що відбувається і як надовго це затягнеться», – каже медикиня.
Робота в шпиталі й волонтерство в метро
Удень Анастасія допомагала рятувати поранених у шпиталі. Ночувати ходила в метро. Там, пригадує дівчина, в ті ночі переховувалося дуже багато людей з Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Її фахові навички й знання не раз ставали в пригоді.
Київщина: евакуація людей із Ірпеня та Бучі у фотографіях
Я ніколи не уявляла, що я буду жити в метро. І це буде нормальноАнастасія Хлівна
«Була жінка, в якої троє дітей, і вона – на дев’ятому місяці вагітності. Я найбільше хвилювалась, щоб вона не почала там народжувати. Тому що ми були на глибині й дуже складно було б викликати «швидку». Там створила волонтерський хаб – ми зв'язалася з волонтерами, з ресторанами і налагодили харчування для людей, які проживали в метро. Нам привозили туди їжу, ми з роздавали. З їжею в Києві було скрутно, магазини не працювали, не було бензину, дизелю… Потім почали нам привозити постіль для людей, матраци, бо холодно спати на землі. Я ніколи не уявляла, що я буду жити в метро. І це буде нормально», – розповідає Анастасія.
Мене кликали і до людей, і до тваринАнастасія Хлівна
«Всі знали, що я – медик, і бігли за мною, якщо що. У мене були препарати з собою, таблетки. В одного з хлопців я виявила геморагічний шок. Він почав втрачати свідомість, мене розбудили і підняли – і я побачила ознаки. Ми змогли викликати «швидку», і це врятувало йому життя. Я радію, що була там корисною. А так – мене кликали і до людей, і до тварин. Чимало людей були з котиками, з песиками», – додає вона.
«Стоїмо найближче до лінії зіткнення»
Наприкінці червня 2023-го медикиня потрапила до 43-ї окремої механізованої бригади, а у перші дні липня – у район бойових дій, на Харківщину. Відтоді, каже, уже півтора року вона не була вдома.
Спершу працювала лікаркою-ординаторкою евакуаційного відділення, через місяць очолила евакуаційне відділення медичної роти, через ще декілька місяців – стала командиркою медичної роти, а через рік – «начмедом» бригади.
«Ми створили найпотужніший стабілізаційний пункт на цьому напрямку. Стоїмо найближче до лінії зіткнення, приймаємо поранених з усіх підрозділів. Рівень надання допомоги у нашому стабпункті досить високий. А ті операції, які ми тут робимо, мабуть, ніде не робляться так близько до лінії зіткнення. Працюють хірурги і анестезіологи високого рівня. Ми робимо і ампутації одразу, і лапаротомні операції. Плюс – в нас є діагностика. Ми можемо зробити рентген, ми переливаємо кров. У нас є свіжа кров, в нас є заморожена плазма, в нас є різні замінники, аби рятувати поранених», – говорить вона.
Найважливіше для мене – щоб усі поранені бути в теплі, переодягнені, чисті і з наданою медичною допомогоюАнастасія Хлівна
Найтяжче, зізнається 27-річна медикиня, їй було сформувати команду професіоналів та однодумців.
«В мене чудові хірурги, анестезіологи, медсестри. Я декого особисто підбирала, а декому, хто вже був на посадах, як уміла, допомагала розкрити свій талант, показувати, що вони можуть. Непросто було знайти й облаштувати приміщення. Я намагаюсь зробити повністю комфортабельні умови для лікарів, для пацієнтів. Найважливіше для мене – щоб усі поранені бути в теплі, переодягнені, чисті і з наданою медичною допомогою», – каже Анастасія.
Лідерські якості й гендерні стереотипи
Зараз у її підпорядкуванні – кілька сотень людей, дві третини з них – чоловіки, каже Анастасія. Лідерські якості, зазначає, у неї – з дитинства.
«Такою мене створила моя сім’я. Батьки давали мені дуже багато свободи, і багато своїх проблем я вирішувала сама. Мама казала: я тебе підтримаю, але ти маєш це вирішити сама. Батьки виховали в мені оці якості організаційні», – зізнається начальниця медслужби бригади.
З гендерними стереотипами в своїй бригаді, говорить Анастасія, вона особисто не стикалася. Але про випадки чула.
Якщо брати, наприклад, медичну роту, то відсотків 60-70% – це чоловікиАнастасія Хлівна
«Наприклад, є такий батальйон – без жінок. Тобто вони ні в якому випадку жінок в батальйон не беруть. Про таке – чула. У своїй же роботі намагаюся, аби розподілу на жінок і чоловіків, чоловічу й жіночу роботу не було. Якщо брати, наприклад, медичну роту, то відсотків 60-70% – це чоловіки», – зауважує медикиня.
На якесь завдання ти можеш відправити тільки чоловіка, бо там потрібна фізична силаАнастасія Хлівна
«Особисто мені з чоловіками легше. Вони, на мою думку, простіші в стосунках. До жінок же, до кожної, з мого досвіду, треба шукати підхід. Хтось може поплакати, хтось – пожалітися. В певних ситуаціях ти розумієш, що на якесь завдання ти можеш відправити тільки чоловіка, бо там потрібна фізична сила. На «стабіці» (в стабілізаційному пункті – ред.) санітарами, наприклад, працюють чоловіки, дівчата не потягнуть цю роботу фізично. Там треба, приміром, віднести важкі бідони з водою. Суто фізично чоловіки сильніші. Але в жінок є свої переваги – вони легше адаптуються. Ну і суто жіноче – усмішка чи навіть сльоза – іноді допомагають уникнути сварки, конфлікту. Чоловіки ж теж не кам’яні», – ділиться Анастасія Хлівна.
8 березня на війні
На війні, розповідає вона, цінне кожне свято, кожен знак уваги, тому 8 березня як «день дарування тюльпанів й цукерок» сприймає спокійно.
«Торік ми вже були «в районі», і наше 8 березня було неймовірне. Стільки квітів в мене ніколи не було в житті! Я не знала, куди їх ставити! Хлопці з медичної роти самі все організували – торти, цукерки, квіти, фотосесію кожній... Де вони знайшли квіти в цих умовах, я досі дивуюся», – говорить вона.
Згадує дівчина й 8 березня у перші дні повномасштабної війни, у шпиталі.
«Нас всіх зібрали в актовому залі, всіх дівчат привітали квітами. І кожній подарували по гігієнічній помаді. Це – у перші дні війни, коли всі магазини були зачинені…» – каже вона.
Намагаюся завжди бути чиста й гарна. Це дисциплінуєАнастасія Хлівна
Анастасія зізнається: навіть в умовах війни вона намагається стежити за зовнішністю, хоча іноді навіть знайти воду, аби помитися, буває непросто.
«Намагаюсь завжди бути у формі. Де б ми не були, намагаюсь знайти час на себе, відпроситися у командира на декілька годинок – зробити манікюр, пофарбувати волосся. Не для когось – для себе. Намагаюся завжди бути чиста й гарна. Це дисциплінує», – вважає дівчина.
Що далі?
Розраду на фронті, зізнається Анастасія, вона знаходить у творчості – розмальовує картини за номерами, а ще співає.
У мирному житті, говорить, вона серйозно займалася вокалом, мріяла про сцену. Зараз також іноді співає – для побратимів. Велика мрія Анастасії – перемога України у війні. Маленька ж, особиста – подорожі.
«Якщо чесно, під час війни я зрозуміла, що я хочу побачити світ. Я розумію, що життя може бути коротке, дуже коротке. І я хочу побачити світ. почати подорожувати. Я ще не була в жодній країні Європи. Хочу проїхатись по всій Європі, подивитися Швейцарію, Велику Британію, а ще Грузію», – додає вона.
Повномасштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
Форум