«Ліжко і кладовище – і більше ніякого життя». Українець із ДЦП розповів свою історію депортації й порятунку

Обставини життя Богдана Кабули були не надто прихильними до нього з раннього дитинства. Коли йому був рік, медики виявили в нього ДЦП – і мама просто лишила дитину в лікарні. Своїх батьків чоловік не знає й понині. Богдан виховувався в дитячому будинку на Херсонщині, а з настанням повноліття його відправили в Каховський геріатричний пансіонат, де живуть літні люди і особи з інвалідністю.

«Жили ми там непогано. Дуже добре. До того часу, поки не почалася війна», – згадує чоловік. Хоча насправді довоєнне життя назвати простим складно – він не зміг здобути освіту, жив на мізерні бюджетні виплати, та все ж він цінував його. Чоловік розповідає: повномасштабна війна і подальші події, які вона з собою принесла – окупація, депортація і обмеження волі, – доводили його до відчаю й думок про суїцид. Богдана вивезли з Херсонщини у складі 200 людей, які мають особливий статус і не здатні самотужки про себе подбати.

Його життя, на відміну від більшості групи депортованих, каже, нині врятоване і, здається, обставини вперше йому посміхнулися. Богдана вивезли з Росії до Норвегії волонтери з Helping to leave («Допомагаємо виїхати»). Таких врятованих, як чоловік, на рахунку організації, вже близько двох тисяч українців, стверджують її представники.

«Норвегія мені дала все те, що могла дати Україна, але не захотіла», – каже Богдан. Нині у новій країні він вчиться заново ходити і… жити.

«Лишила мене в лікарні і все»

«Я народжений… ну… ДЦП в мене. Я пересуваюся за допомогою ціпка. Коли я народився, мама з бабусею мене виховували, рік вдома потримали. Потім в рік діти зазвичай починають потроху ходити. Вони побачили, що цього не буде. Мама відвезла мене в лікарню – там поставили діагноз «ДЦП». І там вона мене лишила», – це все, що 35-річний Богдан знає про свою родину. Батька в його житті не було. Про маму знає лише з лікарняної виписки: «В історії хвороби було записано так, що лишила мене в лікарні, і все».

Народився Богдан на Київщині, але потрапив в дитячий будинок в Олешках, що на Херсонщині: «Це був на той час єдиний інтернат, який приймав дітей з інвалідністю. Там була і школа, і все необхідне для таких, як ми. І тому мене туди й направили».

Богдан отримав дев’ять класів освіти. Потім його спрямували в будинок літніх людей у сусідній Каховці. Йому сказали, що він не має права ні на навчання, ні на роботу – нібито з огляду на інвалідність. «Ти – інвалід першої групи, тобто на державному забезпеченні, не маєш права ні на роботу, ні на навчання, сиди в будинку літніх людей», – згадує чоловік слова опікунів. Попри те, що українське законодавство не обмежує таких людей в праві ні на освіту, ні на працю.

З коштів, які держава виділяла на його забезпечення, Богдан отримував лише 25% від суми, каже чоловік. Решта йшла на його утримання. І, попри те, що на умови життя в пансіонаті він не скаржився, чоловік усе ж підшуковував собі різні підробітки: «Познайомився з хлопцями, у яких була ідея відкрити якусь свою невеличку справу. Ми обшивали меблі самі – брали старі, робили з них нові».

Так Богдан і жив, допоки на Херсонщину не прийшла війна. «У коридорі паніка була, всі бігали – мовляв: «Війна, війна». Адміністрація наша сказала, що за бажанням – в підвал спускайтеся, хто хоче – залишайтеся тут, але здебільшого всі пішли в підвал, тому що боялися. Я насправді нікуди не ходив, тому що, знаєте, будівля в нас була старенька і не зовсім вона була розрахована під бомбосховище. Було більше ризику лишитися там і не вийти», – згадує він перші дні повномасштабного вторгнення.

На якийсь час людей попросили не покидати територію пансіонату. Тому що в місті було багато військових – незрозуміло, як вони діятимуть.

«Мабуть, місяців зо два ми просиділи за директора того, якого нам українська влада поставила. Потім прийшли росіяни і поставили зі свого боку людину. Але ця людина насправді в нас працювала до війни санітаркою. Вона до війни кудись виїхала в Москву на підробітки, а потім, коли почалася війна, вона різко приїхала і прийшла, сказала, мовляв: «Я буду в вас директором», – розповідає Богдан.

Поставлена окупаційною владою нова директорка, каже чоловік, швидко розгорнула ремонтні роботи в пансіонаті, обіцяла, що в закладі покращать умови і наведуть лад. А на час цих робіт 200 мешканців закладу – серед яких і літні люди, і особи з інвалідністю – пообіцяли вивезти на відпочинок в Крим: «Нам так пояснювали, що попереду зима, тут дуже буде складно, «давайте ми поїдемо в Джанкой, там перезимуєте, а потім повернемо вас назад».

Як опинився в РФ

П’ятого листопада, зі слів Богдана, на територію Каховського геріатричного пансіонату приїхали автобуси. Шлях був довгим – майже дві доби. Кілька разів міняли транспорт – з автобусів людей перемістили в потяги. І одного дня, замість обіцяного Криму, вони прокинулися в Росії: «Перезимуєте», «там тепло», «пальми» – це нам так казали про Джанкой. А потім, коли ми зрозуміли, що щось не так, власне, нас обманули – потяг зупинився у Воронезькій області. Там нас чекали вже їхні волонтери. Вони нас успішно розсадили по автобусах. І, виходить, чотири автобуси поїхали в різні напрямки».

Богдан каже, що людей розвезли по різних закладах. Він у чужому будинку опинився один: «Пансіонати були розташовані одне від одного за 70 кілометрів. І вийшло так, що на один пансіонат був один директор. І коли нас привезли в пансіонат – я дивлюся, що моїх хлопців немає, тих, з якими я виріс. Я почав порушувати питання про те, що, мовляв, перевезіть мене до своїх. Вони мені: «Так-так, перевеземо, тільки отримуєте наші документи, російські паспорти – і тоді будемо з вами говорити».

У Богдана забрали українські документи. Чоловікові, каже, готували новий російський паспорт. Заклад, у якому він жив, розташований на околиці – просто в полі: «З одного боку було кладовище, з іншого боку – просто поле. Ні людей, нічого живого. Все дуже похмуро і сумно».

Чоловікові забороняли покидати межі закладу: «Навіть у магазин не випускали, пояснювали це тим, що, мовляв, коронавірус, «Куди ви підете?». Я чому дивуюся цій ситуації. Тому що від будинку літніх людей, де мене поселили, магазин був розташований буквально за десять метрів. І, уявляєте, навіть туди не можна було піти скупитися. Тому що на нас там дивилися як на заразних».

Загалом, каже Богдан, перший час з ними обходилися відносно ввічливо, але потім почали дорікати: «Ви, українці, невдячні, ми вас вивезли, а ви хоч би подякували». Я на це відповідав: «Хлопці, до того, як прийшли ваші військові, ми жили добре, і не треба було нас нікуди вивозити, і не треба нам зараз дорікати, що ви нас вивезли».

Богдан каже, що умови утримання залежали від того, чи відвідує їх керівництво закладу: «Коли вона на вихідні приїжджала, директорка, то нам і котлети давали, і супи якісь були. А коли її не було, протягом тижня ми бачили лише пшонку, гороховий суп, пшонку, гороховий суп. І це вони міняли час від часу. І це в них вважалося, що вони добре нас годують».

Водночас Богдан дізнався, що в каховський заклад, з якого вивезли людей, невдовзі заселили російських військових. Вочевидь, для них, припускає чоловік, окупаційна адміністрація й робила ремонти в корпусах.

Пансіонат з промовистою назвою «Ярки», де його утримували в Воронезькій області, на забезпеченні держави. Там чоловік провів два місяці: «Вони що зробили. Надіслали місцеву поліцію, вони в нас взяли відбитки пальців. Вони це пояснювали тим, що триває підготовка до нових документів. Минув деякий час – вони наші паспорти забрали на переклад. Це вони нам так казали. Але ніякого перекладу, нотаріусів ніяких не було. Наші документи пролежали в них у шафі більше місяця».

У Росії, каже, у нього не було жодного бажання залишатися: «Тому що прокинувся, так у вікно дивишся – і кладовище. І розумієш, що все – ліжко і кладовище – і більше ніякого життя». Чоловік згадує, що вдома, у Каховці, у нього була повна свобода дій. Їм ніхто не забороняв пересуватися містом.

«Спасибі тій команді, яка допомогла виїхати (з Росії – ред.). Тому що в мене, насправді вже… от я там прожив два місяці – і останнім часом нехороші думки приходили мені в голову. Тобто я розумів, що ось це все, що мене оточує: кімната і кладовище – вид через вікно. Тобто до мене приходили погані думки – щось з собою зробити. Не хотілося зовсім жити в такій обстановці».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Вони – нація, а ми – ніхто»: розповіді українських дітей, вивезених окупантами

Порятунок

«Мені зателефонували хлопці з іншого пансіонату, що був неподалік від мене, і сказали: «Богдане, є можливість поїхати», – так почалася історія порятунку українця з РФ.

Друзі Богдана, з якими він разом жив у Каховці, знайшли в якихось спільнотах інформацію про волонтерів, які допомагають покинути Росію. Чоловік поставився до ідеї з ентузіазмом і попросив в адміністрації пансіонату повернути його паспорт: «Мені його одразу не хотіли віддавати. Вигадували – то він в нотаріуса, то він на перекладі. Потім, коли побачили, що я в це не сильно вірю, вони мені стали казати: «Не маєш права, це пахне в’язницею, тебе можуть посадити».

Мирним шляхом, каже він, документи забрати не вдалося: «Ті, хто допомагав нам з виїздом з РФ, зателефонували вже в цей пансіонат, де ми були, і сказали, що це – кримінал. Буквально минає десять хвилин – мене викликають в адміністрацію. Сидить ця дівчина, яка за жодних умов не хотіла віддавати паспорт, весь час вигадуючи якісь історії. Сказала: «Богдане, я тобі паспорт віддаю – і все, і їдь куди завгодно».

24 січня за Богданом приїхали люди на мікроавтобусі: «Спочатку в мій пансіонат – мене забрали. І ми поїхали в наступний – той, який 70 кілометрів від нас був». Чоловік і ще чотири його приятелі написали заяви, що покидають заклад. Звідти їх забрали до Москви, потім – у Петербург. А далі, перетнувши кордон з Естонією, українці подалися до Норвегії.

Російські прикордонники, пригадує, запитували українця, чому він покидає Росію: «Оскільки я пересуваюся за допомогою ціпка і на мене коли дивишся – видно, що в мене проблеми з ногами, я на кордоні почав говорити, що я потребую післяопераційної реабілітації, мовляв, мені потрібно поїхати – покращити свій стан. Вони питали: «Чому не в нашій країні?». Я кажу: «У вашій країні зараз гроші йдуть не туди, куди треба». Якось так».

З Естонії до Норвегії група з п’яти українців дісталася літаком. Зі слів Богдана, охочих покинути Росію було більше, але людей залякували в адміністрації пансіонату.

«В Осло в аеропорту нас спрямували до поліції. Ми там сиділи протягом трьох годин. Поки вони перевіряли наші документи. Потім нас відправили – в Осло є табір для біженців, «Роде» називається. Ми там прожили тиждень – з усіма хлопцями, з якими потрапили в Норвегію. Звідти нас розселили», – каже чоловік, нині він мешкає в Бергені.

Про людей, які допомагали їм у Росії, він знає небагато, імен вони просять не називати, представляються людьми, «незгодними з політикою РФ»: «Коли я вже був тут, у Норвегії, мені за деякий час зателефонували ці люди і сказали, що на них оголосили полювання їхні органи правоохоронні. І я інформацією не дуже володію – хто, звідки. Просто знаю, що допомогли – та й усе».

Радіо Свобода вдалося зв’язатися з волонтерами, які організували, кажуть, порятунок п’ятьох депортованих. Це – благодійна команда людей з різних країн, називається Helping to leave. Вони допомагають українцям, постраждалим від війни. Опікуються евакуацією людей з окупованих територій і з Росії.

Зі слів представниці організації Неллі Ісаєвої, їхня мережа добровольців діє в країнах ЄС, є зв’язки на території країни-агресорки. Але з міркувань безпеки деталі вона розкривати не може.

Організація врятувала вже близько двох тисяч українців з території РФ, каже Неллі. Загалом, з її слів, різну допомогу від Helping to leave отримали понад 160 тисяч людей. Волонтери, стверджує Неллі, співпрацюють з військово-цивільними адміністраціями, Міністерством реінтеграції і Офісом омбудсмена. Свої зусилля організація переважно зосередила на допомозі тим українцям, яким важко самотужки подбати про себе – людям з інвалідністю, літнім особам і онкохворим: «Депортовані маломобільні люди – вони дуже потребують евакуації, вони не хочуть перебувати в Росії, у них немає грошей чи можливості самостійно виїхати і їх там не вважають за людей».

Неллі каже, що кейс з порятунку Богдана і його друзів був непростим, однак – радіє – успішним. «Норвегію вибрали за принципом країни, яка найкраще буде для них – маломобільних».

Норвегія

«Якщо у себе в країні, куди би я не пішов, всюди мені вказували на те, що я – інвалід, то тут цього нема. Тут ти для всіх – рівний», – такі враження в Богдана від країни, яка його прихистила. У Норвегії він уже мешкає близько пів року і дуже задоволений своїм нинішнім життям.

Його перебування тут складається з трьох етапів. Перший етап – це табір для біженців. Другий етап – українців розселили по готельних номерах. Їх повністю утримують за кошти Норвегії – помешкання, їжа, одяг і медицина – все для біженців безкоштовно: «Мені дали кімнатну коляску. Внизу в мене стоїть електроколяска. На яку я в Україні – я не знаю, що мені треба було би зробити, щоб отримати ту електроколяску».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Посольства 23 країн в Україні вимагають від Росії повернути українських дітей – спільна заява

Зараз Богдан готується до третього етапу адаптації – навчання. Тож чоловік поступово опановує непросту норвезьку мову. І радіє перспективі здобути освіту: «Кажуть: «Немає значення, який ти – лежачий, нележачий – у нас всі вчаться, всі працюють, ми для всіх все підшуковуємо». Стараються, щоби я почувався потрібним суспільству».

Українцеві також мають надати квартиру і гроші для її омеблювання. «Нещодавно підходила жінка і питала, що мені необхідно для повноцінного життя. Запитала, чи потрібна якась допомога. Я сказав, що мені потрібен був помічник для супроводу – якщо в лікарню викликатимуть, оскільки я місто ще не дуже знаю, і в разі чого – для покупок в магазинах – щоб допомогли з продуктами додому дістатися», – розповідає Богдан.

І головне – наголошує українець – він тепер має надію повноцінно стати на ноги: «Тут, у Норвегії, я був на прийомі в своєї особистої лікарки сімейної, потім – у тих лікарів, які опікуватимуться мною. Вони подивилися, сказали, що показники непогані, є хороші шанси, що вони мені допоможуть. Можливо, не на всі 100%, але сказали, що покращать моє становище з ходьбою. Я лікарям сказав: «Якщо в вас щось вийде і ви мене поставите на ноги, я вам буду всі лікарні безкоштовно обмітати». Ми посміялися».

Попри похмуру погоду, яка переважає тут, і складність опанування мови, Богдан задоволений життям у цій країні і покладає великі надії на майбутнє: «Норвегія мені дала все те, що могла дати Україна, але не захотіла. Виходить, так».

Та водночас Богдан з вдячністю згадує і про харківських лікарів, які в підлітковому віці підняли його з крісла колісного, провівши низку операцій. Відтоді він отримав змогу бодай невпевнено, з ціпком, але пересуватися ногами.

Чоловік каже: темп життя у новій країні, що його прихистила, поміркований, але надійний. На його думку, соціальну систему Норвегії можна ставити за приклад не лише Україні, а й багатьом іншим країнам європейського простору.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Журналісти встановили причетних до депортації українських дітей з окупованих територій до РФ

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Може вважатися злочином проти людяності»: звіт ОБСЄ щодо депортації Росією українських дітей