225 років тому, в 1798 році, в Санкт-Петербурзі вперше вийшла друком «Енеїда» Івана Котляревського (1769-1838). А 120 років тому, в 1903 році, у Полтаві встановили перший пам’ятник Івану Котляревському.

«Еней був парубок моторний. І хлопець хоч куди козак». Мабуть, абсолютна більшість пам’ятає ці рядки ще з шкільних років, як і те, що «Енеїда» Котляревського – це перший твір, написаний розмовною українською мовою, який ліг в основу нової української літератури.

Про Івана Котляревського та його «Енеїду» «Історична Свобода» говорила з літературознавцем Олександром Боронем.

– Іван Котляревський і Григорій Сковорода жили в один час. Вони – люди різних поколінь, Сковорода значно старший. До речі, обидва з Полтавщини. І Сковорода, пише якимсь канцеляритом, якась така мова – і не українська, і не російська. А Котляревський пише розмовною українською мовою, ми і зараз плюс-мінус десь так говоримо. Чому два земляки, які жили в один час, писали різними мовами?

– Ми так звикли, що «Енеїда» – перший твір нової української літератури, написаний народною мовою. Це таке спрощене сприйняття для широкого загалу, що ось помітний великий наративний твір, надрукований розмовною народною мовою, зрозумілою тепер.

Але були попередники. «Енеїда» виникла не на голому місці. Були твори Семена Климовського, Антона Головатого, теж написані розмовною мовою. Але це невеличкі вірші, які стали піснями, не набули такої популярності.

Тобто вони не вплинули на сприйняття нового етапу української літератури як такого.

Щодо Сковороди і його мови, то ви викладаєте такий погляд, який приблизно був властивий Шевченкові. Він теж десь так сприймав, що це «вінегретна мова», дуже дивна і незрозуміла ширшому загалу. Але там є своя система. Можна сказати, що Сковорода винайшов свою мову. В основі її лежить не канцелярит, а книжна староукраїнська мова з російськими елементами. Сковорода не настільки добре знав російську, щоб нею писати.

І тут треба враховувати, що його твори не публікувались. Тобто Сковорода не розраховував на друк. Це літературно-філософські трактати, літературні твори, написані тією літературною мовою, на якій він зростав. Хоча Сковорода її модифікував і винайшов, як лінгвісти кажуть, власну мову. Нею ніхто як такою не писав, крім Сковороди.

– У Сковороди індивідуальна мова?

– Так. Для відтворення філософських понять він виробив власну понятійну мову, в основі якої, повторюся, книжна українська мова, яка вже відмирала на той момент, до речі, під тиском русифікаторських заходів. Вона не сама собою відмирала.

– Ви кажете, що Сковорода не мав намірів друкуватися. А Котляревський мав такі наміри? Принаймні, коли вийшло перше видання «Енеїди» без його відома...

– Піратське видання.

– Так. То він образився, що Максим Парпура видав без його відома. Він прагнув літературної слави?

– Наскільки можна судити, так. Котляревський зафіксував цю свою, умовно кажучи, образу, увічнивши Парпуру як «Мацапуру» в нових главах своєї «Енеїди». Але жоден письменник не пише в стіл і не мріє про шухляду. Жоден! Якщо він взявся за таку роботу, то, звичайно, розраховував на якусь аудиторію. Попервах він не думав про друк, бо це недешева справа була наприкінці ХVІІІ століття. Але твір розходився у списках. І ось на поширення серед друзів, знайомих, поціновувачів української старовини – він на це розраховував.

«Енеїда» виявилася настільки популярною, що один із полтавських дідичів Максим Парпура, перебуваючи у Петербурзі, працюючи там, вирішив видати цей твір. Тоді були інші уявлення про авторське право. Це не вважалося за щось таке погане. Там присвята: «Любителям малоросійського слова». Тобто Парпура вважав, що ще й робить послугу українській словесності.

– Він же вказав, що це Котляревського твір?

– Він вказав автора, звичайно.

– А чому ж Котляревський був незадоволений? Авторство ж вказали.

– Тому що в основі лежали, очевидно, не дуже якісні списки. Будь-який автор хотів би підготувати текст до друку. Це обов’язково.

– Тобто перш видання вийшло не в авторській редакції?

– Редакція загалом авторська, але при переписуванні, це неминуче, виникають хиби, вони нагромаджуються, якщо список зі списку, копія з копії і так далі. І Котляревський як автор їх зауважив. І тому виникли потім правки.

Друге видання, знову ж таки, було без волі автора. І вже у 1809 році в тому ж Петербурзі Котляревський видає авторизоване видання вже чотирьох частин, а не трьох, як раніше. А повністю «Енеїда» підготовлена Котляревським до друку вийшла після його смерті, у 1842 році. Він продав авторські права видавцеві десь напередодні смерті у 1838 році. І такий тривалий час готував до друку авторизоване видання. Отже, майже через пів століття з’являється твір повністю.

– Котляревський був на військовій і на цивільній службі. Для нього це писання було як хобі, чи він собі уявляв це як якусь місію? Яка у нього була причина для написання «Енеїди» і ще кількох творів?

– Звичайно, ми не можемо заглянути в голову письменникові. Але, очевидно, це була внутрішня потреба і такий талант він мав. Котляревського ще в бурсі називали «рифмачем». Йому хотілося реалізуватися. І коли він побачив у трьох частинах видану переробку Миколи Осипова з Вергілієвої «Енеїди», то вона його надихнула зробити український еквівалент. І літературознавці абсолютно свідомі того, що Котляревський йшов не за Вергілієвою «Енеїдою» в перших чотирьох частинах, а за переробкою Осипова, доволі талановитою і цікавою. Але тут треба зауважити, що він не перекладав дослівно, а опрацьовував наново, надаючи українського колориту. Абсолютно інші реалії, інший сміх і природа цього сміху. І ось таким чином він рухався.

А коли він побачив відгук на цей свій твір, то, звичайно, йому кортіло вже продовжити свою роботу. Десь у четвертій пісні він звертається до читача, чи варто йому перекладати п’яту частину і далі.

Але Микола Осипов помер і не завершив свою роботу. І вже виходили згодом, теж з огляду на успіх переробки Осипова в переробці Олександра Котельницького, п’ята і шоста частини. І вони не такі цікаві, не такі барвисті. І тому в Котляревського ці переробки теж відрізняються від перших частин.

– Чому Вергілій в ті часи був такий модний і популярний? Осипов, потім Любасевич, Котляревський – усі брали за основу «Енеїду» Вергілія. Тільки там драма висока, а вони так іронічно-саркастично її подавали.

– Тут ще можна згадати Джованні Лаллі, Поля Скарона й Алоіса Блюмауера. Це ХVІІ-ХVІІІ століття. Справа в тому, що латина була поширена в Європі, і це був класичний твір, який скрізь вивчали. Він був на слуху, як у нас зараз Шевченко. І коли пародіюють Шевченка – це не святотатство, а саме тому, що він популярний. А тоді Вергілій був впізнаваний.

Тут ще треба уточнити, що Котляревський займався переробкою переробки. Бо Осипов теж не йшов тільки за Вергілієм, а радше за Блюмауером – популярним австрійським письменником. Всі вони мали свої інтенції. У Лалі була прокатолицька, а інші, навпаки, проти католицької церкви спрямовували свої переробки. Тобто різні були завдання – і художні, і політичні. І, звичайно, хотілося погратися з цим текстом. А пародія існує тільки тоді, коли впізнаваний першотвір. Якщо не зрозуміло, що пародіюють – це глухий номер, бо незрозуміло читачеві тоді.

– Тобто це як Лесь Подерв’янський переспівав шекспірівського «Гамлета»?

– Так. Тому що «Гамлета» всі добре знають. Якби не знали «Гамлета», то переспів не мав би такого успіху.

– Ось ви кажете про художні і політичні завдання. А у Котляревського яких завдань більше проглядається: художніх чи політичних?

– Я впевнений в тому, що література розвивається за якимись своїми іманентними законами. Жоден письменник не сідає за робочий стіл і не каже: так, у мене сьогодні таке завдання, я буду реалізувати ось таку інтенцію чи якесь політичне бачення. Ні. Але те, що ми говоримо, якісь впливи, які потім має певний текст, відбуваються вже незалежно від волі автора.

Звичайно, Котляревський вкладав якісь смисли. Мені здається, що спершу це була суто розвага. Сміх заради сміху закорінений в ту дійсність, яку він дуже добре знав. Ось ці українські колорити, в які він був залюблений, які хотів показати читачам, які з ентузіазмом це все підхопили. А вже згодом були якісь інші завдання. Скажімо, подвиг Низа і Евріала. П’ята і шоста частини цього переспіву серйозніші набагато. Тривалий час цей твір писався – близько тридцяти років. І вже останні частини – це преромантизм. Це вже якась інша тенденція.

Вважається, що «Енеїда» утвердила права української літератури на самостійний розвиток. Не думаю, що Котляревський аж так ставив собі завдання, але це мимо його волі. Бо він був цілком лояльним до Російської імперії. 1812 році він створює козацький полк. Виконує своє завдання.

– Так, він воює в складі російської армії проти турків, під час нашестя Наполеона формує козацький полк. Тобто служив, як тоді казали, «престолові-отечеству».

– Так. І схвально відгукувалася про російську перемогу в Полтавській битві. Так само робив Шевченко у повістях, призначених для офіційного друку. При тому ми знаємо, що погляди Шевченка в поезії геть інакші.

Тому є поверхневий шар твору, а є ще якісь глибинні пласти, які ми зараз витлумачуємо і в символічному сенсі, і в багатьох інших.

– Котляревський писав на межі ХVІІІ-ХІХ століть. Ті часи були непрості – становлення кріпацтва, скасування решток автономії Гетьманщини, війни дуже часті. Дуже такий непростий був час. Але у нього веселі твори: що «Енеїда», що «Москаль-чарівник». А потім у ХІХ столітті часи стали спокійніші, не такі буремні, життя стало більше розміреним, мирним. А натомість в українській літературі в цей час якісь суцільні плачі. Усі всіх жаліють, усюди плач, що народу жити погано, що в особистому житті щастя немає.

Чому в більш буремний час література веселіша, а у більш спокійний плакучіша?

– Мені здається, що це перебільшення не зовсім точне, надмірне узагальнення. Тому що сміхова культура Котляревського йшла і від його темпераменту, і від закоріненності у фольклор, і в пісні дяків-пиворізів, які мандрували Україною. Це була ціла культура сміхова народна, яку він переніс у професійну літературу. Перші три частини йому давалися легше, ніж подальші. Тому що з віком він вже якось втрачав майстерність.

А потім виникло таке явище, як котляревщина. Його оцінювали певний час негативно. Термін містить таку конотацію з відкиданням цього явища. Хоча Павло Білецький-Носенко і Петро Гулак-Артемовський мали творчу індивідуальність, але їх так узагальнено означають. Це був ось цей розважальний переважно сміх. І він настільки багатьом набрид, що почалося відштовхування від цього. Натомість у другій половині ХІХ століття (це так дуже узагальнено) набуло актуальності розуміння, що література має певні завдання перед народом. Коли поставав реалізм, то виникла така думка: скільки можна сміятися заради сміху? А його ж не бракувало. І «Пан Халявський» Григорія Квітки-Основ’яненка, і в Олекси Стороженка є розважальні твори.

Іван Нечуй-Левицький вболівав за народ, образно кажучи. Але ж у нього є «Кайдашева сім’я», в якій школярів мусять шукати поглиблений підтекст. Мені завжди здавалося, що цей твір введений у шкільну програму, щоб трохи розважити школярів, щоб вони мали якусь насолоду від тексту заради самого тексту і його краси, і поетики народного життя.

А шкільна програма – те, що ви говорите – це наш іконостас. Не канон в літературознавчому розумінні, а наш іконостас, до якого якісь окрушини вибрали з різноманітного, багатого літературного життя. Відтак неминуче, що загал десь так собі фіксує спрощену картину. Насправді в літературі не було таких суцільних плачів. Хоча і не без того. Бо так письменники другої половини ХІХ століття розуміли свою роботу – працювати заради народу, а не розважати його.

– А як змінювалося сприйняття «Енеїди» Котляревського від її появи в рукописних списках і до наших часів?

– У ХІХ столітті це сприймалося як зліпок української народної культури, звичаїв, колориту… Фіксація назв страв і всіляких культурних особливостей, тому вона називалася «Енциклопедія народного життя». І саме за те цінували Котляревського.

Пантелеймон Куліш шукав у ній якісь неточності. У нього так завжди було, що, мовляв, література повинна бути відтворювати дійсність, бути точною.

У ХХ столітті таке сприйняття змінилося. Мені пригадується написана в радянський час стаття Євгена Сверстюка «Котляревський сміється». Там Сверстюк показав, як Котляревський зсередини підриває і Російську імперію, і радянську імперію мимоволі тих, хто його публікує та інтерпретує. Такий вплив мав текст Котляревського.

Зараз, починаючи зі здобуття незалежності, шукають символічні пласти. Не думаю, що Котляревський їх туди вкладав. Що там відображена і доля України, і якісь натяки приховані. Не вдаючись у деталі, зазначу, що сприйняття постійно змінюється.

– Оскільки одна деталь цікава, то попрошу вдатися – ніби Котляревський підривав імперію. Даруйте, «Енеїду» вперше видали в імперській столиці Санкт-Петербурзі. Очевидно, твір пройшов цензуру, бо тоді така процедура була. Невже цензори не бачили, що твір підриває імперію?

– Не бачили.

– А як же він тоді підриває імперію?

– Будь-який цензор мав перечитати твір на відповідність його цензурному статуту, до речі, доволі ліберальному на межі століть. Усе пожорсткішало після повстання декабристів (1825 рік – ред.), з приходом Миколи І. А до того доволі ліберально ставилися – у художніх текстах умисно не шукали якоїсь крамоли. В цьому випадку – аби не було якогось українського сепаратизму. А тут же нема ідей про українську незалежність. Хоча сама «Енеїда» грала на те, що українська культура геть інакша.

Не думаю, що зараз скажу крамольну думку, але на межі ХVIII-ХІХ століть Петербург був осередком українськості. Нічого дивного тут немає. Надзвичайно потужна українська громада, яка ще так себе не називала, українське земляцтво. А щодо друку, то йдеться про поліграфічні можливості, які тоді були. В столиці велика пропозиція, було з чого вибрати. До речі, цей Парпура мав доступ до друкарні закладу, в якому працював. Тобто він просто скористався службовим становищем.

– Ви кажете, що не скажете крамолу. А я дозволю собі висловити думку, яка в наш час може видатися крамольною. «Енеїда» Котляревського вперше виходить українською мовою в Петербурзі. «Кобзар» Шевченка теж виходить українською мовою в Петербурзі. То в українців з Російською імперією не завжди були аж такі погані відносини?

– Тут симбіоз. Звичайно, треба було якось існувати. Крім того, Шевченко фізично перебував у Петербурзі. Де він мав би ще свої твори друкувати? І простіше було провести твір через столичну цензуру, меншою мірою через московську. Це я зараз дуже спрощую. Бо в різні часи могло бути по-різному.

У Києві були цензори більш пильні і не такі, так би мовити, цензурні потужності. Цензор у Києві – це, як правило, викладач Київського університету, для якого це був спосіб ще одного заробітку. А в столичному цензурному комітеті був більший штат цензорів, теж доволі освічених людей. Хтось там був такий лякливий, як Ампілій Очкін, хтось був ліберальний, умовно кажучи, як Володимир Бекетов чи Олександр Никитенко, за походженням українець. Тому загалом там простіше було обійти.

Вони вдавали, що розуміють і знають українську мову. Це було не так, але ніхто не хотів у цьому зізнаватися. Бо це ж «одна мова», просто якийсь діалект. Цензори просто не вчитувалися дуже часто і не розуміли підтекстів. Тому, наприклад, «Кобзарів» є два варіанти 1840 року – повніший, якого зберігся один примірник, і з переверстаною «Тарасовою ніччю», іншими змінами, коли довелося передруковувати тираж. Тому що цензор дещо не побачив, а вже в салоні Нестора Кукольника пояснили, які він може мати неприємності. Ось вам, будь ласка, як це працювало тоді.

– Людина пише по приколу, розважається – а виходить якась глиба: програмний твір, який задає тон, формує напрямок розвитку і взагалі лягає в основу. Так в літературі часто буває?

– Мені здається, що так тільки і буває. Ретроспективно ми розуміємо: о, це було явище! А сучасники дуже часто цього не розуміють. Скажімо, перший «Кобзар» Шевченка: ну, книжечка, 114 сторінок, вісім творів. Воно не випадало з тогочасної літературної традиції. Нічого незвичайного. Але вже через кілька років стало зрозуміло, що це теж відлік нової епохи, що це вже твердження романтизму.

Хіба в радянські часи письменники так могли: мовляв, зараз буду писати методом соціалістичного реалізму епохальний твір згідно з останньою постановою ЦК КПРС. Умовно кажучи, Іван Рябокляч, «Золотисячник» (повість про відбудову повоєнного села, за яку автор в 1949 році отримав Сталінську премію ІІІ ступеню – ред.). Ясно, що з цього виходить пшик. Тому що творчість не можна аж ось так моделювати наперед. Тут момент суб’єктивності і випадковості завжди працює.

Головне – художня якість твору. Якщо твір переживає свій час, якщо читають Котляревського зараз, то це означає, що він має якусь неперебутну цінність.