На Сході очікують посилання російської атаки. Влада Донеччини та Луганщини прямо просить цивільних виїхати: щоб не потрапити в оточення та щоб не заважати армії працювати. Бойові дії довкола частини міст останній місяць були вкрай інтенсивними, проте, про них менше згадують на тлі повністю знищеного Маріуполя. У Попасній, Сєвєроонецьку, Рубіжному, Гірському життя на поверхні вже нема: або сидиш у сховищі, або виїжджаєш. Знесені цілі поверхи будинків. Постійно виникають пожежі від влучень снарядів. Північ Луганської області захоплена, люди вперше з 2014-го потрапили в окупацію. Радіо Донбас.Реалії поговорило з жителями регіону, які колись були гостями наших виїзних ефірів. Де вони зараз? Чи евакуювалися? Що пережили за перший місяць повномасштабної війни та чого очікують?
Галина Калініна, Щастя: Моє місто окуповане
– Зараз я виїхала з подругою до Львова. Тікали від війни, бо наше місто Щастя окуповане. Ми вчасно виїхали, бо було б з нами так, як у Бучі.
Щастя почали обстрілювати ще 17 лютого, ми розуміли, що щось не так. Також розуміли, що заходити будуть саме з нашого боку. Але подумати, що вони будуть по всій Україні… Якось не вірилося.
Ось Щастя за два дні до великого вторгнення Росії:
З міста ми виїжджали як раз ранком 24 лютого. З п’ятої ранку нас почали сильно бомбити, і ми зрозуміли, якщо нас захоплять, то ми більше не виїдемо. Взяли з собою документи та якісь речі.
Було страшно, бо о шостій ранку почалися дзвінки з Києва, з Харкова. Дзвонили діти мої, що всіх бомблять.
В Щасті швидко вимкнули всі українські телеканали, йдуть лише російські. Немає мобільного зв’язку українського, лише «лнрівський». Ціни дуже високі, вибору продуктів немає. Стали приїжджати з сіл і щось продавати. По селах роздали 8 тисяч рублів нібито допомоги. Зняти з картки українську пенсію там зараз неможливо.
Росіяни заздалегідь збирали інформацію про активістів та проукраїнських містян, бо в них лише одна мета – знищити нас. З обшуками приходили майже до всіх, хто був активістом. Кого не було вдома, тому вибивали двері і виносили з хати все, що можна було винести: телевізори, машинки, чайники. Потім опечатують двері і пишуть: «Заміновано».
Альбіна Гребенюк, Бахмут: Не хочу бігти, це прояв трусості
– Постійно дивишся зведення, бачиш велику кількість рідних людей, які їдуть з міста. А також багато бачиш чужих людей, що приїжджають в місто. Вони не знають, де взяти візочок для продуктів в магазині, не знають, де банкомати, всі розгублені.
Важко постійно бачити перелякані очі дитини, яка питає: може б нам поїхати на захід? Вона до того спокійно реагувала на обстріли. Вона в мене з інвалідністю, і коли десь бахкало, вона просто виповзала в коридор. Всі ці дні вона сидить в коридорі. Я зробила для неї красивий будуар: там ковдра з зірками, подушки турецькі, красиві штори, купа іграшок, вода та валеріанка. Там вміщуються дві людини, я і вона. Інколи до нас приходять племінники, заходять в це маленьке бомбосховище, і їх дитинство проходить ось так. І це жахливо.
Весною ми планували висаджувати квіти, ставити басейн. Я сподівалася, що ця весна буде саме такою, на яку я чекала. Але у мене відбирають моє майбутнє і сьогодення. Мені від того дуже важко. Ми годували переселенців. І коли готуєш, то відчуваєш якийсь підйом, бо ми допомагаємо. А коли приходиш з порожніми відрами та каструлями додому, то просто кілька годин дивишся в одну точку. Я не хочу бігти, бо бігти – це прояв трусості. Я не хочу бути біженкою, не хочу бути вимушеною переселенкою. Тобто мене змушують поїхати!
В місті до останнього працювали кафе. І коли позавчора вивезли все з кав’ярень, то стало страшно. Ми з подружкою, коли йдемо готувати, то завжди заходили випити по філіжанці кави, таке в нас емоційне розвантаження. Ми туди, а там все зачинено. Перукарні зачинені. Сьогодні ходила в магазин, а там лише напій «Буратино». А ще кілька тижнів тому були повні магазини, а зараз реалії, яких я не хочу. Місто порожнє. Пахне весною, але немає людей. А ті, хто залишився, всі налякані. Особливо після прохання влади евакуюватися.
Люди дуже переживають, бо люди бачили Бучу та Ірпінь, цього достатньо. У мене доньці 15 років, і я розумію, що маю її вивезти. Але я планую, що коли її вивезу, повернуся, бо у мене тут лишається мама, яка не хоче їхати. Тому ми готуємося. Шукаємо, де є джерела, щоб мати воду. Всі перезнайомилася з сусідами, обмінялися ключами на випадок, що когось завалить. Ми стали дуже дружні. Навіть ті, хто в 2014 чекав Путіна, стали вести себе абсолютно інакше.
Після обстрілів ми не біжимо в соцмережі, щоб з’ясувати, де і що бахнуло. Ми дзвонимо сусідам і перевіряємо, чи всі живі. Знаєте, у мене ж донька пересувається на візочку, і ми стільки зробили для того, об в місті були пандуси та спуски. І мені важко уявити, що в якийсь день все це може зникнути. Дуже хвилююся за тварин, бо у мене три кота. Всі сусіди знають, де у кого який корм лежить. Ми певно пройшли усі курси виживання. У кожного на шиї окрім свистка ще й ліхтарик, на випадок, якщо завалить, щоб світити до останнього, доки не відкопають.
Ще дуже лякає скотч на вікнах, і ікони під тим скотчем, якось моторошно. А один чоловік написав на вікні «Все буде добре» – замість скотчу просто аркуші, на яких по букві. Коли я це побачила, то йшла додому і плакала, бо хочеться, що нарешті все стало добре.
Володимир Єлець, Торецьк: Зараз служу
– 24 лютого я прийшов у військкомат, став добровольцем тероборони, 25-го зарахований у військову частину Збройних сил України. Зараз служу.
На базі нашої громадської організації «Твоє нове місто» відкрився волонтерський центр – допомагаємо людям і збройним силам. В місті багато чуток та панічних настроїв, які підтримує і голова міської військово-цивільної адміністрації та керівництво області. Голова ВЦА сказав, що води в місті більше не буде, виїжджайте. Виступає Кириленко (Павло Кириленко, голова військової адміністрації Донецької області – ред.) і замість того, щоб заспокоїти, каже, що всім треба виїжджати. А ми дивимося, як реагують інші голови, то й же Кім (Віталій Кім, голова Миколаївської ОДА – ред.), як поводиться президент – і це геть інша позиція. (Голови ОВА Луганщини і Донеччини закликають цивільних тимчасово евакуюватися через загрозу посилення атаки Росії. Вони кажуть, що перебування в містах – це ризик оточення та перешкоди для роботи армії – ред.)
На наступний день повномасштабного наступу з міста виїхали всі поліцейські, суд, прокуратура і військкомат. Повторився 2014 рік, місто покинули. За кілька днів поліція повернулася, але спокою то не додало. Тоді я звернувся до голови міської адміністрації з пропозицією розвернути тероборону в Торецьку. Мені відмовили, але замість того зробили добровольче формування Торецька, що підпорядковане голові міської адміністрації. Зараз усю гуманітарну допомогу, яка йде на тероборону – отримують вони. А тероборона ЗСУ за 40 днів, крім як від волонтерів, які допомагають, нічого не отримувала (від міста – ред.).
Олександр, Золоте: Місцеві нарешті зрозуміли, що Путін сволота
– В Золотому все ще стоїть українська армія, вони молодці – тримають оборону. А мені довелося виїхати, бо там вже стало мені небезпечно.
У нас все почалося раніше за повномасштабний наступ. З 22 лютого почали гатити з мінометів, а потім лупити з градів, і довелося виїжджати. Горіли будинки і творилося справжнє жахіття. Вони просто рівняють все з землею, нікого не щадять. Це тварі – ті росіяни, щоб вони подохли. Навіть родичів заблокував, щоб вони мені нічого не писали, бо кажуть, що то в нас фейки. А ми тут ледве змогли втекти, лишилися з однією валізою.
Щодо настроїв в місті, то навіть ті, хто Україну не любив – полюбили. Тепер нарешті зрозуміли, що Путін сволота, яка знищує усіх. Ми гасили будинки, то був такий жах. Пожежні всю ніч не могли доїхати через постійні обстріли. Лише на ранок вони змогли доїхати, хоча обстріли не припинилися. Рятувальники просто молодці! Міни падають, а вони їдуть все одно і допомагають.
В Золотому лишилося зовсім мало людей. Знаєте, у мене ж там кролики лишилися. Сусіди їх годують.
Яна Синиця, Лиман: Ми думали, що звикли до цього
– Цей час я провела в селі, тому було не так жваво, як в тому ж Слов’янську, Бахмуті чи Костянтинівці. Зараз ми приїхали під Київ й не дуже розуміємо, куди їхати далі.
Коли були в селі, то відчувалася тривога, всі по хатах. Навіть в гості один до одного не ходили. Перед повномасштабним вторгненням не було якихось особливих хвилювань, бо і попередні вісім років ми провели в небезпеці. Коли мені телефонували київські знайомі та питали, як я, то я не могла зрозуміти, про що йдеться. Мені здавалося, що для нас війна як почалася в 2014-му, так і не закінчувалася. Ми всі ці роки провели з блокпостами та напруженою ситуацією. А от 22 лютого почала розуміти масштаби, коли з колегами обговорювали план А та план Б, якщо нашу область захоплять. До останнього не вірила, що таке може трапитися.
Андрій Грудкін, Торецьк: Люди мають розуміти, що їм загрожує
– Частина команди виїхала з наших прифронтових міст для того щоб бути максимально ефективними для допомоги Донеччині. Подекуди залишаються наші волонтери. На початку війни всі були на місцях, оголосили збір коштів, щоб максимально допомогти місцевим. Мова йде про Світлодарськ, Красногорівку, Нью-Йорк, Торецьк та Авдіївку.
Чим більше просуваються рашистські окупанти до наших громад, тим більше ми розуміємо, що може бути, і що можуть зробити з проукраїнськими людьми. Дехто виїжджає, дехто залишається на місцях. Люди не їдуть відпочивати, вони просто перебазовуються і продовжують працювати, бо неможливо залишатися осторонь.
У перші дні ми просто збирали кошти, відправляли на місця, щоб люди закупалися тим, чим потрібно. Наразі це неможливо, бо в магазинах нічого немає. Великі проблеми з логістикою, зокрема, з паливом. Навіть якщо є автотранспорт, то немає можливості його заправити. Тому шукаємо працюючи заправки, щоб купити паливо і розвозити допомогу по віддалених селах. Там лишається багато маломобільних людей, які не можуть прийти в центр допомоги, щоб взяти гуманітарку.
Ми не маємо доступу до великих фур, які приїжджають десь з Європи, тому закупаємо у якихось місцевих підприємців, надаючи їм кошти на підтримку власного бізнесу, і вибудовуємо логістику на Донеччину. Не так все швидко, як би хотілося. Також намагаємося допомагати теробороні, знаходимо ліки, які потрібні, знаходимо засоби захисту. Через те, що все йде на ЗСУ, то тероборона трохи не в фокусі.
Ситуація по містах плюс-мінус однакова, але після заклику Кириленка виїжджати на вокзалі Крамоторська було дуже багато людей. Евакуаційні потяги постійно виїжджають в більш безпечні регіони України. Люди не хотіли виїжджати, але все ж таки їх переконують. Здебільшого, це люди похилого віку, які хочуть залишитися вдома. Але люди мають розуміти, що в разі окупації вони можуть стати жертвами росіян, не дивлячись на те, яких поглядів вони дотримуються. Бо їм загрожують вбивства та мародерства, а також гуманітарна катастрофа, відсутність їжі та води, я вже навіть не кажу про безпеку та про медицину. Бо медики теж лишають громади, і у пацієнтів немає можливості отримувати допомогу, особливо у хронічних хворих. Також евакуації потребують люди, що перебувають в медичних закладах і не можуть пересуватися самостійно.
Ярослав Нестеренко, Попасна: Засмучує, що люди не хочуть їхати, доки є можливість
– Найбільше, що наболіло, так це те, як поводяться люди, як вони ухвалюють рішення. Через те, що їх сковує страх, вони наражають на небезпеку не тільки себе, але й інших. Ми почали робити матеріали в Попасній, щоб допомогти людям і не розводити паніку, бо люди боялися виходити з дому, але розповсюджували плітки про те, що закінчилися продукти.
На початку березня ми ходили по бомбосховищах, бо по місту прилітало постійно, лягали Гради. Тоді ще ходив евакуаційний потяг, треба було прийти на станцію та їхати, але потяги йшли пустими! Люди сиділи в підвалах і сподівалися, що все завершиться, бо не хотіли їхати в нікуди. Коли вже снаряди лягали постійно, то я ходив по бомбосховищах і питав, чи готові люди виїжджати. Люди казали, що готові. Ми сіли за кермо з головою адміністрації, підганяли автобус до сховища, але до нас вийшло людей 5.
Ми розвозили гуманітарку, бо люди в місті лишалися, але їхати не хотіли. І ті автобуси, що везли продукти, пропонували забирати людей, але виїжджали одиниці. Потім ми почали шукати пальне, щоб вивозити в Бахмут людей, а з Бахмута привозити їжу. Оголосили збір коштів, щоб організувати громаду.
Зібрали кошти на захоронення загиблих попаснянців, вчора перерахували 30 тисяч гривень. Бо люди вмирають не тільки від обстрілів, але й просто від старості. Але там зараз немає зв’язку, тож інколи родичі навіть не знають, що їхня близька людина померла. Хіба що сусіди можуть показати, що десь там померла людина. Бо інколи людей хоронять сусіди у дворах.
Тому мене дуже засмучує, що люди не хочуть їхати, доки є можливість. А коли стає нестерпно, то починають благати про допомогу. Зараз в місті залишилися відсотків 20 людей, що сидять в підвалах без світла та їжі, але просять привезти їжу та генератори. Я відмовляюся везти генератори, бо вони будуть відстрочувати виїзд до останнього.
ОСТАННІЙ ВИПУСК ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
