20 років тому: доленосний вибір між Ющенком і Януковичем

20 років тому в Україні почалася президентська передвиборча кампанія. Фактично виборчі перегони вже давно тривали, але офіційний старт відбувся 3 липня 2004 року, коли почалося висунення і реєстрація кандидатів у президенти. Їх тоді було 26, і багатьох називали «технічними кандидатами», бо вони не самостійно вели гру, а обслуговували потужних політичних гравців. За результатами першого туру, лише 5 кандидатів набрали більше 1% голосів.

Коли офіційно кампанія стартувала, вже було зрозуміло, що головна боротьба відбуватиметься між двома Вікторами – Ющенком і Януковичем, відповідно колишнім прем'єр-міністром і чинним главою уряду.

Більше про те, як все це відбувалося, «Історична Свобода» згадувала з політологом Володимиром Фесенком.

– Це дійсно були визначальні для подальшого розвитку України події. Я був очевидцем і певною мірою навіть їх учасником. Тому що у 2003–2004 роках працював у штабі Віктора Ющенка і багато чого бачив зсередини. Дуже багато знайомих, друзів і колег працювали, причому з обох боків. Тому певною мірою знаю ситуацію і з іншого боку. Зрештою, на той час ще не було глибокого розколу, і в багатьох середовищах люди перетиналися, спілкувалися, обмінювалися інформацією.

– Головні претенденти на президентське крісло чи булаву. З Ющенком все зрозуміло – популярний прем'єр-міністр, відправлений у відставку плюс-мінус на піку популярності...

– Щодо «все зрозуміло». Одна деталь важлива в контексті того, що зараз багато хто говорить про президентські перспективи Валерія Залужного, при тому, що він ще не дав згоди і невідомо – дасть чи ні. Просто я був свідком, як Віктора Андрійовича вмовляли, щоб він дав згоду балотуватися на посаду президента, коли він вже був лідером «Нашої України» в 2002 році.

– Власне, чому й кажу, що з Ющенком зрозуміло. Навесні 2002 року очолювана ним «Наша Україна» виграла парламентські вибори. Він популярний політичний діяч – може йти на президентські.

Натомість з Януковичем не все так очевидно. Він прем'єр-міністром став наприкінці 2002 року, а до того за межами Донбасу його й не так, щоб і сильно знали. Тоді консолідовано провладні сили висували свого кандидата. Як вони визначалися і чому ним став Янукович?

– Ще десь на початку 2002 року, коли почалася парламентська виборча кампанія, ми вже обговорювали перспективи президентських виборів. Хто може бути суперником Ющенка? І хтось згадав Януковича. І один мій колега сказав: та ні, Янукович не буде суперником, тому що має дві судимості, нехай вони погашені, але це репутаційний мінус. Але хтозна – він формальний лідер «донецького клану», тому варто згадати цю кандидатуру.

Чому він став прем'єр-міністром? На парламентських виборах 2002 року «донецькі» стали складовою блоку «За єдину Україну!»...

– Скорочено – «За ЄдУ!».

– Так. Фактично, це була партія влади. Паралельно була й інша партія влади – СДПУ(о), яку очолював Віктор Медведчук. Невдовзі він очолив адміністрацію президента Кучми.

Тоді ще новостворена Партія регіонів стала складовою цього блоку «За ЄдУ!». «Донецькі», зробили дуже багато для того, щоб цей блок пройшов до парламенту. На Донбасі, де були сильні позиції комуністів, вони забезпечили перемогу цього блоку. А потім неабияк сприяли в різний спосіб формуванню провладної парламентської більшості. Адже тоді переміг блок «Наша Україна» на чолі з Віктором Ющенком (23.57 % голосів), на другому місці – комуністи (19.98 %), а далі «За ЄдУ!» (11.77%). Але половину складали мажоритарники. І от – сколотити парламентську більшість, перекупити деяких депутатів допомогли «донецькі». В якості плати за цю допомогу Кучма дав згоду: хай буде представник «донецьких» прем'єр-міністром.

– То вже наприкінці 2002 року.

– Так. До цього главою уряду був Анатолій Кінах, перехідна кандидатура.

Спікером Верховної Ради став Володимир Литвин. І це теж була комбінація: Литвина з адміністрації президента перекинули в парламент, а замість нього на Банкову прийшов Медведчук. Думаю, тоді Медведчук почав стратегічну багатоходівку, яка була спрямована на те, щоб сколотити велику антиющенківську коаліцію і зруйнувати шанси Ющенка на перемогу.

Справа в тому, що коли Віктор Андрійович був прем'єр-міністром і навіть коли пішов в опозицію, у нього були непогані стосунки зі «стародонецькими». І в принципі, чимало людей із влади, у тому числі з оточення Кучми, теж вважали, що Ющенко – непоганий варіант. Отже, в Ющенка були добрі стосунки з частиною з «донецьких», з Литвином і взагалі, з людьми, які мали якусь більшу чи меншу українську ідентичність. Медведчук почав це руйнувати. І думаю, що висування Януковича на посаду прем'єр-міністра і деякі інші дії мали на меті розсварити Ющенка з Кучмою, Ющенка з «донецькими» – це була справа рук Медведчука.

І от наприкінці 2002 року склалася ситуація, коли Ющенко розглядався як головний кандидат на виборах від опозиції, а у влади не було такого кандидата. Кучмі пропонували залишитися на третій термін, навіть через Конституційний суд, але треба віддати належне Леоніду Даниловичу – він не погодився на цей варіант. Наскільки мені відомо з різних джерел, Кучма до останнього не ухвалював рішення: хто ж буде наступником?

Виникла конкуренція в оточенні Кучми і в таборі влади. Звичайно, на роль кандидата в президенти претендував Янукович, як новий прем'єр-міністр. І «донецькі» при підтримці Медведчука рухали саме цю кандидатуру. Другий потенційний кандидат – Сергій Тігіпко, який працював на різних посадах в уряді, а тоді очолював НБУ. І це було невипадково. Мені здається, Тігіпко хотів повторити шлях Ющенка, який теж у велику політику прийшов з посади голови НБУ.

Ще одним претендентом був Кирпа...

– Георгій Кирпа, міністр транспорту.

– Так. Невдовзі він став віцепрем'єром. Дуже потужний і жорсткий керівник, один із фаворитів Кучми на той момент. Як сказали би трохи пізніше, ефективний менеджер. Ось це були три основні претенденти на кінець 2003 року.

Кучма тягнув з остаточним рішенням до 2004 року. Якщо не помиляюся, тільки десь у травні-червні Кучма дав добро на те, що кандидатом буде Янукович.

– Чому саме він?

– Фактично, в таборі влади були внутрішні перегони. Тому що їм треба було переконувати Леоніда Даниловича у тому, що саме цей кандидат є найбільш вдалим, що саме він переможе. Вагомою складовою цих перегонів було змагання рейтингів. І тут «донецькі» і Янукович перемогли. Попри імідж людини з двома судимостями та інші проблеми, але головне, що цей клан був найбільш консолідований. Вони працювали потужно через низку масмедіа, їм допомагали зокрема Медведчук і компанія. І вже у 2003 році стало помітно, що Янукович випереджає Тігіпка і Кирпу. Думаю, проблема Кирпи була в тому, що він був дійсно потужним менеджером, але не став політиком і медійною фігурою.

– Але ж він і партію свою створив.

– Тоді головний його проєкт – дорога з Києва на Одесу, український автобан. У нього, як я розумію, не було професійної команди. Врешті-решт, десь у 2003 році він відійшов, і до останнього змагався лише Тігіпко.

І от парадокс: розумний, із політичним досвідом ще з комсомольських часів, в уряді працював, без якихось явних вад і проблем – але Тігіпко програв Януковичу. Думаю, це пов'язано з тим, що команда Януковича

працювала більш професійно. Вони зробили ставку на російськомовний електорат, на просування іміджу саме представника російськомовної спільноти України. Плюс активна співпраця зі значною частиною українського бізнесу і адміністративних структур. І врешті-решт, у рейтингових змаганнях на початку 2004 року Янукович став випереджати Тігіпка.

Думаю, це було вирішальним чинником. Мені здається, Кучма більше симпатизував Тігіпку: краще його розумів і знав. Янукович був більш чужим для нього. Думаю, він до «донецьких» завжди ставився з насторогою. Але вже була економічна залежність від «донецьких», політична і, можливо, певною мірою психологічна залежність від Медведчука на той момент. І ось, ще й ці рейтингові змагання.

– Тоді Україна вступила в період масових протестів. Уже були акції «Україна без Кучми», «Повстань, Україно!». Ще був приклад Революції троянд у Грузії, коли посунули Шеварднадзе і прийшов Саакашвілі. І тоді казали, що «донецькі» на «грузинський сценарій» можуть відповісти «румунським сценарієм». Це коли були масові протести у Бухаресті, але провладні сили привезли шахтарів, які ці антиурядові акції розігнали. Наскільки цей чинник був важливий?

– Думаю, про цей чинник почали думати, коли вже остаточно з'ясували, що буде Янукович кандидатом від влади. Тоді вже почали відпрацьовувати сценарій якраз у контексті Грузії, як боротися проти можливої революції.

Парадокс ситуації полягав у тому, що про можливу революцію в Україні тоді казали не так у таборі влади, як у російські політтехнологи. Чим був показовий 2004 рік – ніколи в Україні під час виборів не було стільки росіян. І, серед іншого, вони просували тезу: треба боротися з революцією! Вони боялися «кольорових» революцій.

Деякі джерела кажуть, що Кучма на той момент вирішив розіграти, до речі, теж за порадою Медведчука, хитру комбінацію – зіткнути двох кандидатів, кожен з яких не виглядав би легітимним переможцем на президентських виборах, і одночасно провести конституційну реформу. Тобто перетворити Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. Цей процес відбувався з кінця 2002 року і до 2004 року. Проєкт провалився якраз у 2004 році. Але суть полягала в тому, що якщо Україна стане парламентсько-президентською республікою, то Кучма зможе повернутися в якості прем'єр-міністра.

– Аби кандидати «спалили» один одного у боротьбі.

– Так-так, взаємна анігіляція мала відбутися.

– Справді, протистояння тоді було дуже жорстке. Чи можна було такого жорсткого протистояння уникнути, з огляду на те, що Ющенко мав із «донецькими» непогано вибудувані відносини? Пригадуєте, як Ющенко літав в Донецьк на ювілей до, скажімо так, «донецького» старійшини Юхима Звягільського. І там таке фото, де разом Ющенко із ювіляром та впливовими «донецькими» – Рінатом Ахметовим і Борисом Колесніковим.

– Передусім, уникли того, що сталося в 2014 році – крові, використання сили! І, до речі, значною мірою, тут треба віддати належне Кучмі і значній частині силовиків, які сказали Януковичу, що вони не будуть виконувати наказів по силовому сценарію.

А щодо Ющенка і «донецьких»... Насправді, Віктор Андрійович не один раз був на різних заходах: і у Звягільського, і в інших. Там були нормальні відносини.

І саме Медведчук їх розсварив. Очевидно, тут переламним стала осінь 2003 року. Тоді проводили так звані «демократичні форуми» – зустрічі Ющенка з громадськістю. Така зустріч мала відбутися і в Донецьку, де його заблокували в аеропорту.

Але, зверну увагу, тоді почалося те, що зараз використовує Путін проти України. Плакати в Донецьку: Ющенко в нацистській формі і так далі. Ось коли воно починалося – 20 років тому!

І це була технологія, я переконаний, російська, хоча, на жаль, деякі наші цьому підіграли: нібито «загроза українського нацизму». Хоча Ющенко – націонал-демократ за поглядами. Усі, хто знає Ющенка, скажуть, що він дуже поміркована людина. Потім, уже в 2004 році, з’явився відомий плакат і оця ідеологема «Україна трьох сортів», коли почали ділити українців. Це була стратегія розколу України.

– Хто її запустив? Це самі українці запустили, чи це росіяни так загорнули?

– Дискусія триває по цей день. Я чув різні думки. Але сама ця ідеологема про «нацистів» і стратегія розколу України...

– Протиставлення одних регіонів іншим.

– Так, фактично україномовна і російськомовна Україна. Аргументом на користь того, що ця стратегія пов'язана із росіянами, полягає в тому, що саме росіяни так сприймають Україну. Насправді, Україна набагато строкатіша. Оце протиставлення україномовної і російськомовної України – це спрощений стереотип, який популярний саме в Росії. Думаю, це звідти прийшло.

– Погано навіть не те, що це використали в 2004 році, а те, що після тих виборів ці теми залишилися затребуваними аж до 2014 року.

– У 2004 році все-таки аж такого антагоністичного протистояння не було. Було багато гри. Просто конкретна деталь. Я часто тоді був на ефірах. І типова ситуація: приходять на ефір люди в помаранчевому і в синьо-білому шарфиках. В ефірі вони ворогують, звинувачують. А до і після ефіру дружньо цілуються і часто-густо потім йдуть разом до ресторану. Було бізнес партнерство. Одна людина в Ющенка, інша – в Януковича. А у них спільний бізнес, і вони між собою контактували. Це також не дозволило статися кровопролиттю під час Помаранчевої революції. І врешті-решт, змушені були владу передати Ющенку.

У той же час, тут була і проблема. Тут був певний цинізм: була гра на публіку одна, а всередині – зовсім інше. Плюс у тому, що під час Помаранчевої революції обійшлося без жертв.

З іншого боку, вже у 2005 році і пізніше це призвело до сумнозвісних компромісів. І тут оці цинічні зв'язки зіграли в негативний бік.

Ще одна проблема. Були неформальні табу в політичних і бізнесових елітах. У чому була суть табу? Не чіпати особистого життя, дружин, коханок...

– Як не чіпати?! А Роман Козак (один із кандидатів у президенти у 2004 році): «пане Ющенко, ваша дружина – американка!»?

– Власне, це вже почали порушувати. А до цього була низка табу. Не чіпати тему грошей, тому що «кеш» використовували що одні, що інші. Ще одне табу: влада може мінятися, але не можна саджати політичних суперників у

в'язницю. Проте ще в 2001 році Юлія Тимошенко опинилася у в'язниці. Не тривалий час, але тим не менше. Потім у 2005 році була невдала спроба посадити Євгена Кушнарьова і Бориса Колеснікова. А потім вже Янукович, коли став президентом, посадив Юлію Тимошенко і Юрія Луценка. Табу порушили.

А спочатку порушили табу по особистому життю. Команда Ющенка била по судимостях Януковича, а ті відповіли: ваша дружина – американка. Дійсно, Катерина Ющенко громадянка США українського походження. Це використали проти Ющенка для звинувачень, ніби його підтримують американці. Хоча скажу відверто: американці, що тоді, що у 2010 році, просто спостерігали. Так, симпатія до Ющенка була. Але американці завжди підтримують переможця і знають, як працювати з переможцем на виборах.

Але знов-таки, у чому була проблема? Це працювало на розкол, у тому числі на емоційний розкол, розкол моральний і міжособистісний. Тоді це не призвело до трагічних наслідків. Але, на жаль, «чорні» технології, які почали використовувати в 2004 році, зійшли ось цим поганим, отруйним усім вже у 2014 році.

– Те, що ми пожинали у 2014 році і пожинаємо досі, посіяли в 2004-му?

– Саме так. Навіть трохи раніше. Ще офіційно виборчої кампанії не було, але наприкінці 2003 року ця «чорнуха» вже працювала за повною програмою.

– Восени 2003 року була конфліктна ситуація довкола острова Тузла в Керченській протоці. Чому тоді не зробили висновків щодо російської присутності та впливів? Чому не обмежили активність росіян на тих президентських виборах?

– Це ми зараз події навколо Тузли сприймаємо в контексті 2014 року, а надто в контексті нинішньої повномасштабної війни. Тоді це сприймалося дещо інакше. Хоча наприкінці минулого року, якраз на річницю подій на Тузлі, Кучма видав друге видання своєї книжки «Україна – не Росія». І там згадав про Тузлу: мовляв, це стало певним переламним моментом ще до Помаранчевої революції у відносинах між Україною і Росією.

Думаю, що тоді ще це не відчувалося. Тоді загрозу ще не сприймали всерйоз. Зв’язки по бізнесу, в першу чергу, політичні і політтехнологічні зв’язки – це працювало в елітах найбільше. Росіян не боялися, не сприймали як загрозу. Тоді про те, що нам доведеться колись воювати з росіянами, говорили хіба українські націоналісти. Зараз ми їх сприймаємо, як провидців, а тоді сприймали як маргінальна точка зору.

– А в Росії – Жириновський, якого теж сприймали як маргінала.

– Так-так. В елітах це всерйоз не сприймали. Пам’ятаю дискусії ще до перемоги на виборах у штабі Ющенка: куди їхати з першим візитом? Москва! Жодних сумнівів не було!

Думаю, з одного боку, сам Леонід Данилович недооцінив ці загрози на той момент. З іншого – вплив росіян на значну частину оточення Кучми, можливо, на самого Леоніда Даниловича через Віктора Черномирдіна (на той час посол Росії в Україні. – ред.). Між ними дружні стосунки були. А також вплив на політичну систему, на різні її ланки, на різних людей в політичній системі України.