(Рубрика «Точка зору»)
15 років тому президенти Росії і України Володимир Путін і Леонід Кучма підписали угоду, яка остаточно поставила крапку на спробах України провести морський кордон в Азовському морі й визнала цю водойму і прилеглу до неї Керченську протоку внутрішніми водами Росії та України.
Зараз мало хто пам’ятає обставини, що передували підписанню договору. За кілька місяців до цього Росія влаштувала першу серйозну провокацію проти України, намагаючись за допомогою екскаваторників і ряджених «казаків» приєднати до себе український острів Тузла поруч з узбережжям Криму ‒ зараз через цей острів проходить «танцюючий» Кримський міст, ця чергова міна уповільненої дії.
До конфлікту навколо Тузли Україна ще намагалася чинити спротив російському тискові. Москва вперто не визнавала можливості проведення морського кордону ‒ втім, демаркації й делімітації сухопутних кордонів між Росією та Україною, та й іншими колишніми союзними республіками, теж завжди чинилася протидія.
Після Тузли позиція Києва зазнала явних змін. Можливо, справа була не тільки в російській провокації, а й у загальному послабленні політичних позицій Кучми ‒ після скандалу з «плівками Мельниченка» й «кольчугами» тодішній президент міг орієнтуватися тільки на Москву, на Заході його просто ігнорували. А можливо, Кучма дійшов висновку: якщо не підписати з Путіним угоду про спільне море, російські провокації навколо Криму продовжаться.
Цей висновок виявився помилковим. По суті, й договір про спільне море, й угода про базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі, і домовленості про продовження термінів цього перебування, яких Москва пізніше домоглася від Віктора Януковича, використовували тільки для створення можливостей для анексії Криму, а зовсім не для появи в Азовському та Чорному морях зони добросусідства. Але сьогодні це навряд чи може когось здивувати.
Для Путіна це не був договір про спільне море. Це був договір про російське озеро ‒ й анексія Криму тільки зміцнила це бачення ситуації
Дивує інше: що через 15 років після підписання договору про спільне використання Росією та Україною Азовського моря й Керченської протоки російська сторона ‒ починаючи з президента Володимира Путіна і міністра закордонних справ Сергія Лаврова й закінчуючи пропагандистами ‒ вдає, що між двома країнами в Азовському морі й Керченській протоці існує морський кордон. Хоча насправді його там просто немає ‒ і саме Росія наполягла на тому, що його там бути не повинно. І саме за звинуваченням у перетині кордону, який не існує з російської ініціативи, затримані українські моряки, яких збираються судити за «злочин», ними не скоєний.
А ось якби Україна 15 років тому наполягла на своєму, то в Азовському морі дійсно був би державний кордон, а розмежування в Керченській протоці було б таким же суперечливим питанням, як адміністративний кордон між Україною та Кримом, який Росія вважає державним. Але Україна не наполягла, перемогло російське бачення статусу Азовського моря й Керченської протоки, від якого Кремль сьогодні публічно відмовляється ‒ не відмовляючись, втім, від самого договору.
Тому що для Путіна це не був договір про спільне море. Це був договір про російське озеро ‒ й анексія Криму тільки зміцнила це бачення ситуації. І українські кораблі з екіпажами затримали саме для того, щоб довести Києву і світу: Азовського море ‒ внутрішнє море Росії.
У цьому сенсі триває те, що почалося понад 15 років тому, коли росіяни насипали дамбу, щоб приєднати острів Тузла до своєї території. І вже зрозуміло, що підписання угоди про спільне море було лише частиною цієї багаторічної спецоперації.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода Крим.Реалії
