ПРАГА – У Празькому районі Вршовіце – теплий весняний вечір: на літній терасі місцевого бару, яку вже повністю покриває травнева тінь, збираються люди за келихом пива чи вина – літо вже майже тут. А зовсім поруч глядачі стікаються до входу в театр Vzlet – нині тут із гастролями дніпровський театр «Віримо», який привіз у мирну частину Європи виставу за антивоєнною п’єсою «Біла пошесть».
Як зауважив один із глядачів, старший чоловік, який прожив у Чехії більшу частину свого життя, цей твір Карел Чапек міг написати у будинку всього у половині кілометра від театру, де 87 років потому вже українська трупа втілює його на сцені.
Зал у театрі Vzlet заповнюється під зав'язку. Більшість глядачів – українці: ті, хто тікав від війни, і ті, хто у Празі живуть давно. Побачене на сцені вони сприймають по-різному, про що вони ж і розкажуть під час форуму із творцями вистави по її закінченню.
А поки – світло у залі гасне, і на сцені з’являються «робітниці», які жваво обговорюють нову хворобу, яка вразила земну кулю – білу пошесть, яка вражає людей незалежно від соціального статусу і багатства. А втім, поступово, із плином дійства на сцені глядачу стає зрозуміло: у виставі українського театру «Віримо» біла хвороба – лише тло, на якому розгортається куди смертоносніша недуга – хвороба війни.
«Чапек писав один в один про 24 лютого»
За сюжетом п’єси Чапека, людство стикається із новою хворобою, яка охоплює увесь світ. Коли ж лікар Гален винаходить метод лікування захворювання, він ставить умову: він надасть ліки лише, якщо правителі світу відмовляться від війн.
За день до вистави у Празі я запитав в акторів театру «Віримо» про те, чому на третій рік повномасштабної війни в Україні вони завітали у Прагу саме із «Білою пошестю»?
Виконавець ролі Маршала, агресивного диктатора, який готує суспільство невизначеної країни до загарбницької війни, Едуард Парнет вбачає у п’єсі Карела Чапека прямі паралелі із сьогоденням: «Там текст – один в один [з тим], яка зараз є політика і пропаганда Росії, яка розгортається зараз. Тут аналогічно – Маршал веде таку саму політику: слово в слово».
Режисер вистави і художній керівник театру «Віримо» Володимир Петренко теж зауважує цю злободенність п’єси Чапека.
У розмові із Радіо Свобода він згадує про реальну пандемію коронавірусу, яку людство пережило у 2020–2021 роках: «Людство виявилося здатним подолати хворобу у звичайному, медичному сенсі, але не здатне подолати свої агресивні корені, агресивну природу людську. І війна може загубити усе людство і швидше, і страшніше, ніж який завгодно коронавірус або інша пандемія. Це про страшнішу хворобу».
Петренко зазначає, що меседж постановки сьогодні у тому, що війна, а точніше потреба у ній, – це хвороба, на яку хворіє людство і сьогодні, але застерігає від некоректних інтерпретацій: відсіч українського народу російській агресії і є по суті тими «ліками від пошесті», які винайшов лікар Гален: «з війною треба боротися будь-якими засобами, але це не про те, що треба від неї ховати голову в пісок».
«Між вічним миром і пошестю я оберу хворобу»
По ходу вистави глядач усе більше і більше впізнає риси сучасного російського суспільства: ось – правитель, який планує «превентивний удар», ось – риторика про те, що сусідня «недодержава не має права на існування», а ось – агресивний натовп, який боготворить свого диктатора і підтримує його ідею про необхідність війни, а ось – звичайна родина, голова якої читає газету і викрикує «коли нашій державі треба більше землі, то хто її віддасть нам по-доброму?»
За словами Едуарда Парнета, його герой Маршал, коли сам захворів на білу пошесть, і він погоджується заради лікування підписати мирну угоду, робить це лише тому, що почувається загнаним у кут.
«Наша вистава «Біла пошесть» – це, по-перше, міф, історію, про якусь таку державу, в якому з’являється людина, яка хоче запропонувати людям мир, жити через мир. І виявляється, що нікому навколо взагалі цей мир не потрібен» – каже у розмові із Радіо Свобода Тарас Шевченко, виконавець ролі доктора Галена.
Зрештою до болю знайомими можуть прозвучати слова одного з героїв п’єси, який здобув посаду головного бухгалтера на військовому заводі, коли решта кандидатів померли від білої хвороби: «якби я мусив вибирати... між тією білою пошестю і вічним миром, то волів би білу пошесть. Так і знай!»
Ковток свіжого повітря
По завершенню вистави глядачі зустрічали акторів стоячими оваціями. А вже через 10 хвилин розпочався традиційний форум, коли творці вистави спілкуються із глядачами – у такому форматі пройшли бесіди і в Україні, і у Відні, де «Віримо» виступали напередодні.
Одразу декілька глядачок назвали вечір «ковтком свіжого повітря» – саме це подарував дніпровський театр українцям, які через війну наразі не можуть повернутися додому. На кілька годин вони змогли відчути себе «вдома».
У цьому ж тоні обговорення триває далі: актори розповідають про те, як проводять репетиції і вистави в умовах постійних повітряних тривог, і чому надто не будують планів на майбутнє. Глядачі ж закликають театр розширяти гастролі – «це мають почути і зрозуміти європейці».
Однак, творча група віджартовується: буде можливість приїхати – буде і наше бажання. Гастролі театру «Віримо» із виставою «Біла пошесть» стали можливі завдяки фінансуванню від програми ZMINA: Rebuilding, створеною за підтримки Європейського союзу – таким чином ЄС підтримує українську культуру під час широкомасштабної війни.
Виконавиця ролі професорки Сігеліус Варвара Вороніна каже, що творча група стикається з думками про те, чи є на часі культурні проєкти, коли іноземна армія захоплює батьківщину, проте реакція публіки та слова вдячності у книзі відгуків повертають віру у те, що робота театру потрібна людям сьогодні як ніколи.
«Глядачі здивовані і злякані цією актуальністю, яка дає відчуття що це написано позавчора. І це, я думаю, і є для нас основним сенсом, коли ми брали цю п’єсу. В цьому суть класичної драматургії: чим проблема частіше повторюється, тим пильнішого погляду вона потребує від суспільства», – каже режисер Володимир Петренко.
Форум