«Поверніть мене додому». Як депортовані Росією українські в’язні намагаються повернутися додому?

Руслан, Володимир і Юрій відбували покарання за крадіжки у в’язницях Херсонщини. До виходу на волю їм залишалися лічені місяці. Коли почалася велика війна – вони написали заяви з бажанням йти на фронт, щоб захищати Україну. Але їх не випустили з в’язниці. Так чоловіки потрапили в окупацію. А потім стали одними із близько трьох тисяч депортованих до Росії в’язнів.

Там чоловіки відбули своє покарання за рішенням українських судів. У російських в’язницях їх били, пропонували паспорти РФ та агітували йти воювати проти України. Коли ж ексзасуджені українці відмовилися – їх без документів видворили на російсько-грузинський кордон. Де вони місяцями перебували в очікуванні повернення в Україну.

Скільки засуджених ще перебувають у депортації? Як українці намагаються повернутися на Батьківщину, долаючи шлях через Грузію? І чи готові йти захищати Батьківщину? Відповіді на ці запитання проєкт Радіо Свобода «Ти як?» шукав і показав у фільмі «Поверніть мене додому».

«Потрапляєш туди – і просто втрачаєш свій час»

Юрію Пацурі – 38 років. Родом він зі Львова. Юрій відбував покарання у Голопристанській виправній колонії номер сім, що на Херсонщині. Це не лише виправний заклад середнього рівня безпеки для чоловіків, але й міжобласна туберкульозна лікарня. Туди він потрапив за станом здоров'я.

Юрій, каже, сидів за те, що вкрав холодильник: «Зробив помилку, що зробив крадіжку. Напевно, що життя так склалося. І пішов на той крок, про який дуже жалкую, в принципі. Жалкую, тому що потрапляєш туди – і там просто втрачаєш свій час. Втрачаєш задурно свій час. І я в подальшому зробив свої висновки».

Там же, на Херсонщині, перебуваючи в тюрмі, Юрій потрапив в окупацію. А звідти – його депортували до Росії. Зараз чоловік уже близько пів року живе у Тбілісі – тут він волонтерить.

«Допомагаю хлопцям у такій же ситуації, яку я проходив. Я починаю з ними спілкування, коли вони потрапляють у центр тимчасового перебування. Я з ними зідзвонююся, говорю, коли в них етап буде, я їх зустрічаю на кордоні. Я їм привожу і харчування, і медикаменти, і воду. Якщо вони одразу проходять, я їм допомагаю з машиною, доправляю їх до Тбілісі, тут селю в будинок, де харчування є. І далі – допомагаю оформити «білий паспорт», – розповідає депортований ексв’язнь.

Юрій прямує дорогою, яку щойно розчистили після сходження лавини. Цей шлях веде до грузинсько-російського кордону. Там, на межі двох країн, застрягли українці. Це – колишні засуджені, які, як і Юрій, перебуваючи у в’язницях, опинилися в окупації. Росія спершу депортувала їх у свої тюрми, а потім, коли сплив термін ув’язнення, просто видворила.

Дорогою до кордону до Юрія на телефон приходять десятки звернень. Хтось з ексв’язнів цікавиться своїми документами. А хтось, щойно звільнившись з російської тюрми, розповідає, що прямує на пункт перетину. Волонтер розповідає, кількість українців, які застрягають на кордоні, постійно змінюється.

«Зараз там 11 людей, 9 з них – більше від двох тижнів перебувають, а двоє – то вже чотири тижні. Ну я вам скажу так, що кожен день змінюється там кількість людей. – Як на вас реагують грузинські прикордонники. Вони вже вас знають? – Так, я вже чотири місяці постійно приїжджаю, реагують дуже добре, перепон ніяких не створюють, передають все, говорять: «Приїжджайте, без проблем – все передамо», – каже він.

Сумки з продуктами, водою і документами Юрій передає прикордонниками. А ті, після перевірки, уже – українським ексв’язням, які виїхали з депортації.

Окупація в тюрмі

«Почали літати і літаки, і гвинтокрили, і по телебаченню почали говорити, що Росія на нас напала. Напала незрозуміло чому, але суть в тому, що вона напала. Ось так я дізнався (про повномасштабного вторгнення– ред.), в принципі. І почали телефонувати, тому що у нас були телефони, як не крути», – так пригадує Юрій початок великої війни.

На Херсонщину російські війська увійшли в перший же день. І вже на початку березня майже вся область опинилася під окупацією.

Анна Скрипка – правозахисниця у громадській організації «Захист в’язнів України». Скрипка також мала короткий досвід перебування в СІЗО. Цей момент, каже, і наштовхнув її розпочати правозахисний шлях. До початку повномасштабної війни, організація, в якій працює Анна, відвідувала колонії і СІЗО в Україні, фіксувала порушення і захищала права ув’язнених. З першого дня великої війни Анна збирала докази того, що відбувається в тюрмах, які потрапили в окупацію. Інформацію їй надавали самі в’язні, коли мали можливість подзвонити.

«Вони всі телефонують, скидають якісь відео. Вони всі були в паніці. І наше головне завдання було – їх заспокоїти. Вони всі просили евакуації, евакуації не відбувалося. Особливо це була Херсонська область, яка підпала під таку страшну окупацію – і вони всі залишились там», – розповідає Анна.

Близько трьох тисяч людей в 11 в’язницях потрапили в окупацію з моменту широкомасштабного вторгнення, за даними Мін’юсту. Це – заклади у Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській та Херсонській областях. Більшість з них й досі на непідконтрольній владі України території. А понад дві тисячі в’язнів – примусово вивезли до Росії, водночас правозахисники говорять про майже три тисячі. Міжнародне право називає такі дії депортацією. Ще 20 тюрем залишаються в окупації з 2014-го. На той момент у них перебувало 29 тисяч людей.

«І зараз всі засуджені, які залишились, рахуються як безвісти зниклі. Ніхто не обговорює, як ми їх повертатимемо, чому ми їх не повертаємо. Тих, які ще сидять і в яких строки закінчуються в 28-у році, в 30-му році… Ми їх там просто залишимо, виходить, так?» – каже правозахисниця.

Усі пенітенціарні заклади України підпорядковуються Міністерству юстиції. Його очільник – Денис Малюська – пояснює: через стрімке захоплення територій всіх уберегти від окупації не вдалося. Змогли евакуювати лише близько чотирьох тисяч осіб.

«Я не знаю іншу країну, яка би це могла зробити – евакуйовувати тисячі в’язнів протягом годин, – каже він. –Особливо, якщо всі ресурси правоохоронців і військових сфокусовані на захисті і воєнних діях. У нас є кілька опцій, теоретично можливих, жодна з яких не є гарною. Варіант перший – відпускати всіх в’язнів. Тобто відчиняти місця їх утримання і відпускати на волю. Тоді питання, в який момент це робити і хто ухвалюватиме таке рішення? Варіант другий – не відпускати, але тоді залишається питання, хто їх має охороняти і дбати про них, якщо відбувається окупація? Оце – ще складніше запитання».

Але колишні ув’язнені говорять і про третій шлях, як вони могли уникнути окупації у в’язниці – відправка на фронт. Юрій твердить: «Перший місяць початку війни почалася розмова така, щоб піти саме захищати Україну, захищати навіть той же Херсон. І, напевно, хлопців 90% зголосилося піти в лави української армії і захищати Україну – так само від тих окупантів. На той момент вони написали ті заяви. Але ті заяви так і не підтвердили. Не підтвердили і не взяли нікого, по-суті, захищати свою рідну неньку Україну».

– І ви теж писали таку заяву?

– Так, я теж писав, так.

Інші в’язні, з якими поспілкувалося Радіо Свобода, такої ж думки, як і Юрій. Руслан Ващенко та Володимир Рашиба відбували покарання у Північній виправній колонії номер 90 у Херсоні. Заклад – середнього рівня безпеки для чоловіків. Володимир сидів через те, що вкрав барсетку з машини, а Руслан – мотор.

«Особисто я в першу чергу пішов би (захищати Україну – ред.). Ну тому що я виріс на цій землі. Я б у першу чергу пішов», – каже Руслан.

Володимир додає: «Додому прийшли до вас. У кожного своя причина. Прийшли в твій дім, треба захищати батьків, дітей своїх. Ось так ми би йшли. Не як «Вагнер» – за зарплати або за помилування чи таке інше. Готові були йти воювати, і потім навіть досиджувати свій строк, якщо доведеться. Тож написали заяви і віднесли. Більше 100, мабуть, людей написало. Я думаю, багато би пішло, якби була пропозиція».

За словами Юрія, окупанти намагалися долучити українських в’язнів до праці. Наприклад, робити бруси для їхніх окопів. Тих, хто не погоджувався, каже, били: «Відстоювали свою сторону, що «ми українці – і ніяким способом вам допомагати не будемо», за що ми і отримували, в принципі. Десь прийшло сто людей, вони прийшли у масках і почали просто забивати, бити. Мене так само побили. У мене була вся спина, всі ноги ззаду – все синє, аж бордове було. Настільки вони били по спині. Тебе розвертають і б’ють, б’ють дубинками. І собак спускали, вівчарок, на людей, було таке».

Юрій розповідає, частина працівників залишила колонію, а інші – почали співпрацювати зі ставлениками Росії. З того часу умови перебування у закладі різко змінилися.

«Шматочок маленького хліба був на цілий день. Це було і зранку, і в обід. І ввечері – якась юшка незрозуміла, – каже він. – Це просто вода, можна сказати, там картоплина якась, може, плавала, а, може, до когось взагалі не потрапляла. До початку війни лікування проходило непогано, хороше, в принципі. Нас лікували, нам давали пігулки, за нами дивилися – і все було добре. Коли прийшли росіяни, там лікування припинилося».

Депортація

В окупації засуджені пробули понад пів року. І просто перед самим звільненням Херсону Голопристанську колонію, де їх усіх зібрали, спецтранспортом депортували в Росію.

«Зайшов завгосп бараку і говорить: «От є списки. Чиї прізвища є в списках, той виїжджає на Росію». В нас не було речей, нічого. Речі забирали. Навіть забирали цигарки, станки. Це все забирали», – пригадує Руслан Ващенко.

За словами депортованих, етапували українських в’язнів до Росії через окупований Крим – із зупинкою в Сімферопольському СІЗО.

«Пройшли через коридор – і нас там били постійно, знущалися над нами, таким чином заганяли в камери. Коли заганяли в камери, вони нас постійно били дубинками – куди хочеш попадали, в будь-які місця. Вони не дивилися, куди вони б’ють – чи по голові, чи по спині, чи по нирках, чи по печінці, вони просто безжально били нас», – каже Юрій Пацура.

Депортований ексзасуджений Руслан Ващенко розповідає, що його тоді побили за татуювання: «Навіть от за татуювання. У мене було татуювання от – Gott mit uns, це – «Господь з нами». А вони вважали, що це расистське татуювання, тому що у німців це було на блясі на поясі. І вони сказали, що я, типу, як расист. От і за це я так отримав там – два тижні валявся, ребра боліли».

За словами Володимира Рашиби, він і досі не розуміє, навіщо окупанти депортували українських в’язів. Чоловік припускає, що причиною могло бути, щоб використати їх як прикриття під час відступу з Херсону.

Правозахисниця Анна Скрипка розповідає, щодня росіяни незаконно вивозили по 250-300 осіб. Їх перемістили в 11 російських в'язниць. Це заклади у Краснодарському краї, Волгоградській, Ростовській областях, Республіці Мордовії.

За словами Анни, засуджені до останнього намагалися повідомити їм чи рідним про депортацію та їхній шлях переміщення. Але потім зв’язок обірвався. Тож Анна разом з родичами кинулися шукати депортованих.

«Ми почали надавати запити офіційно в Росію – правдами-неправдами. Тобто вони нам підтверджували, що ці люди перебувають там. І таким чином ми з'ясовували, в яких вони установах. І ми їх потрошку знайшли. Потім вони виходили на зв'язок – теж нелегальний – до батьків. Ми дізнавалися, хто з ним поряд. «Ага, тобто той-той-той з тобою». Тобто таким чином ми збирали списки, хто де сидить взагалі і кого вивезли», – розповідає правозахисниця.

Російські тюрми

Руслана та Володимира привезли у Краснодарський край, а Юрія – у Волгоград. За вироками українських судів вони продовжили відбувати свої покарання вже в тюрмах Росії.

«Повели в баню, вони нас роздягнули повністю, забрали всі наші речі, до трусів забрали. Нас постригли налисо, видали свою робу, ту, їхню, російську. А це була зима. Видали все таке тоненьке дуже, ну і старе. Старі речі, не нові речі, то чиїсь речі – ота їхня форма», – пригадує Юрій.

Володимир додає: «Там можуть і побити, і все, що хочеш. У них ще ось це залишилося з СРСР – одна розетка на всіх. І живе по 70 людей в одній такій довгій кімнаті. У мене в локальній зоні колонії було 600 людей. Ніяких умов побутових немає, нічого немає. Така розруха, словом. І знову-таки, тобі ніхто допомогти не може. Ти сидиш в Росії, хто тобі, як допоможе? Просто сиділи, чекали кінця строку. І все».

З російськими в’язнями, кажуть депортовані, спілкуватися їм не дозволяли. Тож розмови були вкрай поодинокі.

«Це був окремий барак, де вікна були зашиті залізом, були заварені, щоб не було видно нічого… Ніякого контакту. Ми обрізані були взагалі. Потім дізналися від тих же в’язнів, що їм говорили, що везуть не українських в’язнів, а військовополонених. Мовляв, «приїдуть військовополонені, до них не підходьте і з ними не говоріть», – розповідає Юрій Пацура.

«Приїжджав Вагнер, російські в’язні записувалися на війну, виходили. Ми їм кажемо: «А чого ви йдете на війну?». Ну, звісно, я розумію хлопців, у них по 20-25 років терміну, то вони вирішили швидше вийти. Або рік відслужити, або будеш сидіти до кінця», – додає депортований ексв’язень Руслан Ващенко.

Термін відбування покарання Руслана за рішенням українського суду закінчився через півтора місяця після його депортації. А в Юрія – майже за три. Чоловіки кажуть, парадоксально, але Росія ці рішення визнала – і їх відпустили. Та щойно українці вийшли за межі колонії, на них уже чекали представники міграційної служби, щоб повезти в російський суд, який їх покарав за незаконний перетин кордону.

«Я ще судді говорю: «Я ж не самовільно його перетнув. Мене вивезли, викрали». Вона каже: «Ні, ми вас не відпустимо, ми посадимо вас в центр тимчасового утримання». Як вона нам розповіла: «до встановлення вашої особи, потім ми вас, – каже, – депортуємо в Україну», – пригадує Руслан Ващенко.

Юрій Пацура додає: «І суд присудив мені 180 днів для того, щоб за той час мене вивезти на територію України, оскільки в мене не було документів – а я їхній паспорт теж не хотів отримувати. 180 днів минуло – вони нічого не зробили взагалі. Вони не розуміли, що робити їм, як вивозити цих українців без документів, власне».

Через три місяці Юрія і Руслана так і не депортували. Натомість їм присудили нові терміни. Українці пробули у центрі утримання іноземних громадян ще по сім місяців. Тож загалом вони пробули в депортаційному центрі по 10 місяців.

«Щоб ви зрозуміли, це кімната п’ять на п’ять метрів, чотири стіни, прогулянок нема. Ти постійно перебуваєш в цій кімнаті, в тих чотирьох стінах. Отих 10 місяців виходити нікуди не можна. Двері відкриваються тільки зранку, в обід і ввечері, більше вони не відкриваються», – розповідає депортований Юрій.

«І суд їхній пише в рішенні – видворення, а видворити не можуть, тому що немає документів. Самі росіяни не віддають їм з особових справ паспорти. Або їх дійсно немає – їх знищили ще під час окупації – або вони їх просто не видають», – каже правозахисниця Анна Скрипка.

Якщо Руслана і Юрія росіяни повезли в депортаційний центр, то, за словами Володимира, його транспортували у «спецприйомник» до Новоросійська Там він пробув 13 днів.

«Я там голодував шість днів, тому що там і били, і дзвонити не давали, хоча повинні. І так, знаєте, мене закинули, і наче забули про мене, що там я є, взагалі. І все», – пригадує Рашиба.

Російські паспорти і агітація долучитися за армію РФ

Руслан Ващенко розповідає, коли пройшов так званий незаконний референдум у Херсонській області, усім депортованим в’язням з цього регіону почали пропонувати російські паспорти. Отримавши його, засудженим навіть обіцяли звільнення з в'язниць. За словами Ващенка, дехто з ув’язнених погодився на цю пропозицію. Але використали цей документ, щоб через російське місто Бєлгород повернутися в Україну.

– Як казали? Ну, типу: «Беріть паспорти – і ми вас відпустимо, будете жити в Росії».

– І ви взяли?

– Ні, звісно.

– А чому не брали?

– Тому що в мене друзі там помирають на війні. Як взяти цей паспорт? Мені б ніколи совість не дозволила би взяти його.

А Юрій Пацура додає: «Ні, я не взяв паспорт. За що я потім і сидів так довго в депортаційному центрі, коли я після табора вийшов. Якщо би взяв би паспорт – там набагато швидше можна було би вийти. І вийти на територію Росії – я не хотів взагалі цього».

Разом із пропозицією російського громадянства, кажуть депортовані, їх заохочували йти воювати – за Росію.

«Якщо ви будете йти на війну, ми вам зробимо документ. Тільки будете за Росію. Я відмовився. Ну, багато хто відмовився від цього. Звісно, що відмовлялися всі хлопці. Щоправда двоє – так, зголосилися, це є як факт», – розповідає Пацура.

За словами, правозахисниці Анни Скрипки, Росія не знала, що робити зі звільненими від покарань українцями – як їх депортувати в Україну. Згодом президент Росії ухвалив указ про видачу таким особам тимчасового посвідчення особи.

«І їм почали робити оці тимчасові посвідчення. І почали їх вести на Грузію, тому що перед цим, коли вони їхали без паспортів – ні Грузія, ні Латвія їх не пускала без документів. А з тимчасовими посвідченнями почала пускати лише тільки Грузія», – каже правозахисниця.

У депортаційному центрі Юрій дізнався про волонтерську організацію, яка опікується незаконно вивезеними українськими ексв’язнями. Він зв’язався з нею і попросив про допомогу. Тож вони разом почали пропрацьовувати варіант повернутися з Росії в Україну через Грузію.

Руслан теж написав заяву на згоду виїхати через третю країну – нею виявилася Грузія. Тож його також поверзли на російсько-грузинський пункт перетину «Верхній Ларс».

Після шести днів голодування Володимира автобусом повезли в депортаційний центр, де забрали ще десятьох звільнених від покарання українців. А звідти попрямували на російсько-грузинський кордон.

«Кожна людина за додом сумує»

«Поки ми не перейшли кордон, нас ніхто не відпускав, ми постійно були під наглядом автоматників, з пістолетами. От пройшли кордон – все, це вже не їхні повноваження. Грузія нас пропустила, але взагалі – це мені чисто там пощастило, тому що, можливо, ми були одні з перших, хто поїхав в Грузію», – пригадує ексзасуджений Володимир Рашиба.

Наступні групи українців, яких видворила Росія після відбуття покарання, вже не мали змоги швидко пройти кордон. Вони застрягли у прикордонні допоки держава Україна не підтвердить їхню особу. А це може тривати – місяці.

«Умови зараз трохи покращилися, вони в напівпідвальному приміщенні перебувають. Зараз туди завезли двоярусні ліжка з матрацами. Зараз вони хоч сплять нормально на ліжках. А раніше вони на матрасах на підлозі лежали і хворіли частіше, тому що тягне з землі. Інших умов там не було, де розміститися», – каже Юрій Пацура.

За словами депортованого ексв’язня Руслана Ващенка, їжу на кордон їм привозили волонтери. Коли продуктів не вистачало, харчі купували навіть грузинські прикордонники.

«Ми просили картоплю, макарони – супи варили. І якщо, бувало, щось не вистачало, нам грузини давали тушонку, консерви і лаваш – такий хліб. Так, самі прикордонники шоколадки давали. Такі люди нормальні, нічого не скажеш», – розповідає Руслан Ващенко.

Тетяна Жигаліна – координаторка гуманітарного пункту «Волонтерів Тбілісі». Організація з’явилася після початку широкомасштабного вторгнення Росії до України, коли в Грузію почали приїжджати перші українські біженці. На початку великої війни гуманітарну допомогу від організації щотижня отримували близько 900 осіб, які знайшли прихисток в країні.

Дівчина ж долучилася до організації восени 2022-го. Народилася Тетяна в Україні, але сім’я переїхала в Росію, звідки її батько. Нині з татом, каже, вона не спілкується, бо у них виявилися різні погляди на війну в Україні. Зараз дівчина – одна із 300 людей, які опікуються не лише українськими біженцями, а й депортованими ексв’язнями.

«Спочатку ми просто туди возили гуманітарку, щоб їм було що їсти, ковдри. Вони спали на підлозі, в них немає одягу, в них немає їжі. В них нічого немає взагалі. А там було, поки тривала зима, дуже-дуже холодно. Бо це гори, а там не ті умови, в яких можна вижити. Ми зрозуміли, є близько двох тисяч людей, які ще будуть їхати. Тому ми зрозуміли, що це буде постійно. І звернулись до посольства. Бо треба щось вирішувати. Ми не можемо просто залишити цю проблему», – зазначає Тетяна.

За словами тимчасово повіреного у справах України в Грузії Олександра Шульги, українські консули були на цьому пункті перетину. Дипломат визнає, що умови для проживання є незадовільними і додає, що грузинська сторона намагається максимально сприяти депортованим українцям.

Шульга розповідає, коли ексв'язень прибуває на грузинський кордон, посольство одразу отримує про це інформацію і починає перевіряти – чи є він громадянином України. Процедура підтвердження особи, за словами дипломата, в середньому триває тиждень-два. Спершу посольство робить запити в поліцію, міграційну службу, суди. Якщо ці структури не можуть підтвердити українське громадянство людини, перелік установ збільшується, тож це потребує більше часу.

«І ми маємо чітко розуміти, хто перетинає кордон з Росії до Грузії. І має намір повертатися в Україну. Тому це є процедура обов’язковою. Вона узгоджена на всіх рівнях співпраці України з Грузією. Ми звертаємося і в школи, ми звертаємося в різні соціальні служби, в РАЦСи, тобто максимально – щоб отримати хоча б якусь інформацію. Ми звертаємося навіть до родичів, до батьків, тобто, можливо, десь якась інформація, якась документальна інформація, я наголошую, щось про те, що ця особа дійсно є громадянином України», – каже дипломат.

Щоб підтвердити громадянство Юрія, знадобилося 15 днів. Лише після цього він зміг перетнути грузинський кордон. «Образливо, дуже образливо. Тому що цю категорію людей в якомусь сенсі не вважають людьми. Хоча тут ті самі люди і ті самі проблеми. Може скоїли якийсь злочин через дурість. Але не факт, що всі – погані», – каже Юрій.

У Тбілісі Юрій Пацура опікується ексзасудженими, допомагає з документами і селить депортованих в’язнів у помешкання, яке орендує громадська організація «Волонтери Тбілісі». На одному з вікон у будинку майоріє український стяг.

«Кожна людина за додом сумує, я думаю. Тут є таке місце, де продаються прапори, я побачив цей прапор – і купив його, не міг повз пройти, треба було, щоб частинка України тут була», – розповідає Пацура.

У будинку ексв’язні організувати свій побут – хтось прибирає, а хтось готує їсти. Часто у їхньому меню – український борщ. З продуктами їм таком допомагають волонтери.

А ще чоловіки прихистили в себе кішку, яка жила на вулиці. Кажуть, що за національністю вона «грузинка», тому назвали її Ніно.

Комусь цей будинок стає домом на тиждень, а комусь – на місяці, поки ексв’язні не отримають документ, з яким вони можуть повернутися додому. Юрій Пацура також планує поїхати в Україну. Але наразі його мрія – повернути близько двох з половиною тисяч засуджених, яких разом з ним депортували з Херсонщини в РФ.

«Заради того я, в принципі, лишився, тому що я був з ними, я все пройшов, я знаю, що це таке, і що вони натерпілися, і що кожен з них пережив. І я хочу якнайшвидше, щоб їх повернути всіх додому, щоб вони почали своїм життям, просто далі жити, якось допомагати. Зараз дуже важкий, складний час в Україні. І кожна людина, я думаю, може внести свою частинку тієї допомоги, як не крути», – переконаний Пацура.

«Ми нічого не можемо зробити»

Руслан Ващенко залишив територію грузинського кордону через три місяці – так і не отримавши підтвердження від України. Він пішов іншим шляхом – через правозахисників подав скаргу в Європейський суд з прав людини.

«Минуло після того два тижні або три. Потім начальник цього ж пункту перетину кордону прийшов, покликав мене і каже: «Йдемо зі мною». Ми пішли до нього в кабінет. Він каже: «Словом, прийшла в Грузію з Європейського суду скарга на нас». От, типу: «Відмовтеся від неї. І ми вас зараз пропускаємо через кордон, просто зараз»... От, ну ми сіли і написали відмову. І нас одразу пропустили в Грузію», – каже депортований.

Правозахисниця Анна Скрипка розповідає, випадок Руслана – непоодинокий, коли держава Україна місяцями не може підтвердити те, що ця людина її громадянин. «Людина відбувала покарання, написала свою автобіографію, все – де вчилася, де сиділа, хто мама, хто тато і таке інше. Але підтвердити не можуть. Ну, і от такий хаос кожного дня. Кожного дня ми в цьому процесі беремо участь. Посольство, наша держава, кордон», – зазначає Скрипка.

Руслан у Грузії вже понад три місяці. Але додому він повернутися досі не може, посольство не може підтвердити, що він громадянин України, каже чоловік: «Я їм (посольству – ред.) все також давав: де я вчився, де я проживав, все ж в них є, які суди мене судили. Вони навіть знайшли, в яких я колоніях сидів. Багато, багато людей можуть підтвердити, хто я є такий. Чому вони не можуть, я не розумію. Зараз в мене тільки один документ – це довідка про звільнення і особа без громадянства. Я приходив в посольство, нам сказали: «Ми нічого не можемо зробити, поки не прийде з України підтвердження». І скільки часу чекати – ніхто нічого не знає».

В офіційному українському реєстрі журналістам Радіо Свобода вдалося відшукати декілька судових ухвал, де вказано, що Руслан – громадянин України. Попри це, у нього досі немає українського паспорта. Український дипломат у Грузії радить в таких випадках звертатися до суду.

«Якщо ми за рахунок нашої перевірки цього не змогли встановити, у них є можливість це зробити через суд. Якщо вони цим правом користуються, тобто це вже далі процедура, яка вже поза межами компетенції посольства перебуває», – каже Шульга.

Руслан не лише вперше в Грузії, але й взагалі за кордоном. Чоловік розповідає, тут йому подобається, але він все ж хоче повернутися в Україну, де на нього чекають рідні. А поки чекає на документи, знайшов роботу і працює на будівництві.

«Подзвонив хлопцям, поговорив про роботу, тому що сиджу зараз без грошей, без нічого. Ті ж цигарки треба, щось купити собі. Я багато тут не гуляв, тому що робота, часу немає. Але як в Тбілісі був, то місто красиве. Люди добрі, хороші, помічні. Якщо говориш, що з України – Оо! Це – все!» – каже депортований українець.

«Усі біжать з України, а ти в Україну біжиш»

Володимир Рашиба зрештою отримав «білий паспорт» – це тимчасове посвідчення особи дійсне лише місяць. З цим документом можна повернутися в Україну, але не подорожувати в інші країни. Ексзасуджений розповідає, що хотів додому з першого дня, коли перетнув грузинський кордон. Але на документ у Грузії йому довелося чекати близько двох з половиною місяців.

«Я плакат намалював собі. Я з плакатами стояв під цим посольством: «Поверніть мене додому». Мені консул каже: «Слухай, я тебе зрозуміти не можу. Усі біжать з України, а ти в Україну біжиш». Ну така от історія. Так, я б міг залишитися, але я не хочу. Свій дім – це дім. Тим більше – в такий складний період для країни. Я краще буду тут, ніж десь гасати по Європі. Розумієте?» – каже Рашиба.

Нині Володимир живе у Києві. Зізнається, з житлом йому пощастило, бо має своє. А от з роботою – гірше: «Дуже складно знайти з моєю минулою біографію роботу, розумієте? Я не краду. Я просто вважаю, що в такий час в країні красти – це підло. Особисто для мене. І так – люди бідні, не мають нічого, а ще обкрадати їх».

Правозахисниця Анна Скрипка розповідає, що досі отримує дзвінки від депортованих в’язнів у Росії та ексзасуджених з проханням повернути їх додому.

«І правдами-неправдами вони нам телефонують або через батьків передають: «Заберіть нас, заберіть!» – каже вона. Ще на самому початку ми ж зустрічалися з уповноваженим і вони направляли листи в Росію щодо наших засуджених. Але відповіді від Москалькової (уповноважена з прав людини в РФ – ред.) немає. Але це треба продовжувати, робити, а не – один лист написали – і забули про них. Ні, це треба робити постійно, постійно про це говорити, говорити на міжнародному рівні».

Міністр юстиції Денис Малюська каже, що історично топ-пріоритетом для перемовників є обговорення щодо повернення полонених військовослужбовців, а не в’язнів.

«Ми хотіли би повернути наших громадян, безумовно, але, знову-таки, в нас зараз немає ні дипломатичних відносин з Російською Федерацією, ні якогось нормально налагодженого процесу ведення перемовин щодо обміну чи повернень. Навіть щодо наших військовослужбовців», – каже міністр юстиції.

З часу депортації українських в’язнів з Херсонщини до Росії минуло понад півтора року. За цей час організація «Захист в’язнів України» повернула більш ніж 260 осіб. Це ті, яким вдалося виїхати і через Грузію, і через тимчасово окуповані території, перетнувши єдиний діючий пункт пропуску між Росією та Україною.

Повернення депортованих, а також – житло, харчування і одяг – усе це роблять громадські організації за грантові кошти і донати благодійників, але їх не завжди вистачає, кажуть волонтери.

Чому українська держава фінансово не підтримує ексзасуджених, Радіо Свобода запитало в українському посольстві в Грузії. Дипломат Олександр Шульга каже: «Ми максимально допомагаємо в плані організаційної роботи, в плані координації, оскільки ми розуміємо, що зараз така можливість великої допомагати максимально всім громадянам України в нас, на жаль, обмежена, оскільки в нас на території Грузії перебуває зараз близько 25 тисяч громадян України, це жінки з дітьми, які також потребують якоїсь допомоги, задоволення своїх базових потреб».

128 українським ексзасудженим вдалося виїхати з Грузії за «білим паспортом». Нині ця процедура, на відміну від підтвердження громадянства, значно пришвидшилася, кажуть волонтери, але додають, що є ще над чим працювати.

Мобілізація на фронт

В Україні ще донедавна ні засуджених, ні навіть колишніх в’язнів не могли мобілізувати на фронт. Цього не дозволяв закон. За даними Мін'юсту, станом на квітень 2022-го 363 засуджених змогли стати на захист України за процедурою помилування.

«Що стосується того, що охочих було набагато більше, тут теж потрібно розуміти, з ким ми маємо справу. Все-таки, це – люди, які скоїли злочин. І чимало заяв писалося не тому, що вони реально хотіли йти воювати, чимало з них хотіли вийти з установ виконання покарань і потім уникнути служби в Збройних силах. І так частково і відбулося із цими 300 плюс громадянами, які написали заяви, були помилувані. Не усі вони пішли в Збройні сили, частина з них не дійшла і по дорозі десь щезла. А, власне, юридичного обов’язку йти в Збройні сили у них і не було», – каже міністр юстиції.

17 травня 2024 року президент Володимир Зеленський підписав закон, який дозволяє деяким категоріям ув’язнених мобілізуватися до лав Збройних сил України. Для цього вони мають підписати контракт. Міністр юстиції Денис Малюська додає, що зміни до законодавства торкнулися й ексзасуджених – вони мають стати на військовий облік і можуть йти на фронт.

«Особи, які мають судимість, які відбули покарання, підлягатимуть обліку і, відповідно, зможуть бути мобілізованими до лав Збройних сил. Мова йде, за нашими підрахунками, про щонайменше 50 тисяч осіб. Знову-таки, безумовно, не всі з них придатні. Але точно категорія тих, хто має судимість, відповідно, автоматом підлягають обліку, це 50 тисяч плюс. Для кожної людини знайдеться робота в Збройних силах, я в цьому переконаний. Хтось воює, хтось стріляє з автомата, хтось штурмує, хтось стріляє з артилерії, перебуває безпосередньо на лінії фронту. Далі – тилове забезпечення, чимало з них просто копають. Копати наші точно вміють і зможуть», – розповідає Малюська.

Ті, хто вже відбув покарання, до таких нововведень ставляться позитивно.

«Я думаю, що є багато хлопців хочуть допомогти. Це не має значення, що він засуджений. На ньому не треба ставити крапку. Така ж людина, зробила проступок. Це не означає, що він не може захищати, якщо він хоче захищати свою країну, свою домівку, по-суті. І допомагати хоч чимось», – зазначає Юрій Пацура.

Володимир Рашиба додає: «Ви ж розумієте, багато людей там пройшли вже таке за своє життя, що від них буде більше користі там, ніж вони просто будуть ходити, гуляти».

Щодня на російсько-грузинський кордон прибувають і ті, хто відбув покарання вже в депортації. І серед них є охочі стати до лав ЗСУ. Але чимало з них просто не можуть повернутися в Україну.

– Мені здається, що навряд чи нас звідси хтось витягне.

– Ви не маєте надії, що ви можете поїхати в Україну?

– Звісно. Я вже взагалі в цьому розчарований.

– А якщо ви все ж повернетеся в Україну і вас мобілізують?

– Ну, дай Бог, якщо повернуся, дай Бог. Ну а що? Звісно, піду, а що робити? Піду звісно, це моя земля.

– Попри те, що ви народилися в Росії?

– Так, підсумовує Руслан Ващенко.

За інформацією Мінюсту, нині за ґратами в Україні майже 46 тисяч громадян. Ще 50 тисяч – колишні засуджені. За оцінками правозахисників, із 2014 року в окупацію потрапило понад 30 тисяч в’язнів.