«Це замкнене коло»: чому ЗСУ відступали майже весь 2024 рік

Зміни на мапі фронту за цей рік не можна назвати втішними. В середині жовтня 2023 року російська армія почала великий наступ на Донбасі, який триває і досі. На карті DeepState того часу бачимо більш-менш рівну і стабільну лінію фронту, де виділяється хіба Авдіївка, оточена військами агресора з усіх сторін, крім західної.

На кінець 2024 року бої вже йдуть в околицях Покровська у понад 40 кілометрах на захід від Авдіївки. Захоплені Очеретине, Гродівка, Новогродівка, Гірник, Українськ, Селидове, Красногорівка, Вугледар. Почалися і тривають міські бої в Кураховому, Торецьку, Часовому Яру, агресору вдалося створити плацдарм на східному березі річки Оскіл, що постійно розширюється і загрожує оточенням Куп'янська.

У разі втрати Силами оборони Курахового та Великої Новосілки Росія зможе встановити контроль над усім півднем Донецької області, що дозволить їй вивільнити сили для штурму Покровська і далі – Слов'янсько-Краматорської агломерації.

Американський Інститут вивчення війни (ISW) оцінює територіальні здобутки армії РФ за 2024 рік у близько 3,3 тис. кв км – приблизно такі ж цифри наводить і українська платформа DeepState. Також у 2024-му мали місце локальні контратаки, під час яких вдавалося відбити лічені квадратні кілометри української території. Велика частина російських просувань відбулася саме наприкінці року, коли російські війська захоплювали по 20-30 кв. км за добу.

Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) спитали у військових аналітиків – через що Сили оборони були змушені відступати майже весь 2024 рік і чому просування агресора значно прискорилося наприкінці року. Нижче наводимо список озвучених причин. На думку спеціалістів, серед них важко виділити головні і другорядні – фактори невдач ЗСУ на фронті взаємопов'язані, і їх варто розглядати в комплексі.

Усі опитані нами військові аналітики наголосили, що загалом стратегічну оборонну операцію ЗСУ в 2024 році можна вважати успішною – українські військові не допустили проривів фронту та просувань РФ на десятки кілометрів углиб української території за добу (як, наприклад, на початку 2022 року). Також нижче йдеться лише про причини цьогорічних втрат території українськими захисниками – про шляхи вирішення цих проблем Донбас Реалії підготують окремий матеріал.

Фактор зброї

На думку військових аналітиків, на рубежі 2023-24-х років в Україні утворилася ситуація, яка і спричинила повзуче «просідання» лінії фронту, яку ми спостерігаємо й зараз. Чільне місце у списку причин посідає геополітична обстановка, що склалася понад рік тому.

Літо і осінь 2023 року пройшли під знаком українського контрнаступу. Виявившись невдалим із низки причин, він, тим не менш, значною мірою послабив українську армію – чимало боєздатних підрозділів зазнали важких втрат, зокрема, в боях за Роботине Запорізької області та Кринки Херсонської. Значною мірою було витрачено і військовий ресурс, зібраний партнерами України на Заході – боєприпаси, снаряди, бронетехніка.

В країнах Заходу, передусім США, почалися дискусії про подальшу доцільність надання Україні військової допомогли – «трампісти» у Конгресі почали блокувати її подальше виділення, наполягаючи на визначенні цілей адміністрації Джо Байдена у війні.

На цьому тлі з жовтня 2023 року тривав масований наступ армії Росії на Авдіївку. Майже увесь час оборони міста – до кінця лютого 2024 року, ЗСУ воювали в умовах жорсткого дефіциту найнеобхіднішого – передусім артилерійських снарядів. Ситуації не могли зарадити країни ЄС, які «вигребли» для України усі свої запаси ще 2023 року, ані вітчизняний ВПК – іще, за великим рахунком, не запущений.

«Це була ділянка, яка була укріплена з 2014 року, і, можливо, найбільш сильні наші позиції на лінії фронту. І їхня втрата суттєво позначилась на нашій подальшій здатності тримати оборону», – зазначає аналітик Центру ініціатив «Повернись живим» Гліб Волоський.

«І далі, навіть коли допомога була схвалена, ми вже не втрималися на рубежі, і далі все як картковий будинок, на жаль, посипалось, – каже військовий оглядач видання «Дзеркало тижня» Віталій Кононунченко. – Початкова стратегія наша була, що перша лінія оборони — це саме «Авдос», далі біля Покровська мали будуватися друга-третя, але насправді вони так і не збудувались на момент прориву росіян до Авдіївки».

Читайте також: Брак людей і боєприпасів – що говорять бійці і як це впливає на фронт?

Вже по розблокуванню військової допомоги з боку США оцінити темпи поставок та якість зброї, що надходить із Заходу, ніхто з експертів не береться – факти та об'єми засекречені. А значить, невідомий і вплив можливого браку зброї на події на фронті.

Якщо спиратися на заяви у ЗМІ, в українців може скластися враження, що до Сил оборони щомісяця надходить лавина зброї – натомість президент Володимир Зеленський неодноразово заявляв, що 14 новостворених бригад недоукомплектовані через брак західного спорядження.

«Якби західна допомога не надходила, ми б оборонялися під Дніпром, – каже експерт Центру оборонних стратегій Віктор Кевлюк. – Але чим більше ми намагаємося говорити про західну допомогу, тим рідше згадуємо про вітчизняний оборонно-промисловий комплекс, який взагалі не зрозуміло де і чим зайнятий. Ми створили Мінстратегпром, створили Укроборонпром – ну і що, панове, де результат, де вітчизняна зброя? Знайдіть, будь ласка бійця, який би розповів про те, що він це застосовував. А те, що з'являються номенклатури – номенклатура це кодифікаційний номер у відповідному реєстрі в Міністерстві оборони. Цим якось дуже важко воювати, папірцем. Має йтися про сотні бойових броньованих машин, про тисячі ракет, про мільйони снарядів».

Утім, певний прогрес у розвитку вітчизняного ВПК експерти усе ж таки бачать: йдеться про більш-менш просту зброю – зібрані в Україні «мавіки» та FPV-дрони, масштабування виробництва далекобійних БПЛА, українських САУ «Богдана», новітніх морських дронів «Магура», нехай і бракованих, але власних мін тощо.

«Коли йдеться про, умовно, українську балістичну ракету, про той самий «Сапсан», коли йдеться про систему ППО типу «Корал», який «Луч» (українське конструкторське бюро – ред.) розробляє активно ще з 22-го року, коли йдеться про щось серйозніше – у нас або дуже багато часу потрібно, або ми просто не можемо це зробити», – констатує Віталій Кононунченко.

Перевага армії РФ у кількості людей

Невдовзі після початку боїв за Авдіївку в українському суспільстві вперше голосно заговорили про необхідність посилення мобілізації. У листопаді 2023 року тодішній головком Валерій Залужний опублікував у The Economist розлогу статтю, де констатував перехід війни у позиційний стан і назвав одним із пріоритетів для ЗСУ «нарощення резервів».

Вже в грудні 2023-го президент Володимир Зеленський повідомив, що Генштаб хоче мобілізувати до пів мільйона нових людей і зазначив, що це питання дискусійне. Новий закон про мобілізацію з'явився тільки в квітні наступного року при новому головкомі Олександрі Сирському, а набув чинності аж у червні.

«Генерація наших сил була значно меншою, ніж генерація російських сил впродовж якраз зимового, весіннього періоду, і частково навіть літнього», – каже Гліб Волоський.

«Коли вже Авдіївка впала, у нас були значні проблеми з людським потенціалом до проведення мобілізації. У нас було доволі погане поповнення, воно було досить нечисленне, і через це ми, власне, мали труднощі навіть в ротації підрозділів, які на тому ж Покровському напрямку справді не могли стримувати ворога, навіть коли допомога від американців надійшла», – каже Віталій Кононунченко.

Натомість Росія іще у листопаді 2023 року розпочала заходи, які американський Інститут вивчення війни (ISW) назвав «криптомобілізацією» – масове вербування нових бійців до російської армії за гроші. Побоюючись невдоволення через можливе оголошення нової хвилі мобілізації, Кремль протягом всього 2024 року підвищував одноразові виплати, обіцяв списати кредити, і уникнути тюрми за вчинені злочини – за підписання контракту із Міноборони РФ для участі у війні проти України. За оцінкою того ж ISW, це дозволяло РФ вербувати до війська 30-32 тисячі новобранців щомісяця.

«Це утворило ситуацію, де росіяни з початку року змогли збільшити своє угрупування на території України з приблизно 410 тисяч до понад 500 тисяч зараз суто бойових бригад, які діють на території України. І це суттєво перевищує ту кількість особового складу, яка в нас є», – констатує аналітик Центру ініціатив «Повернись живим» Гліб Волоський.

Експерт Центру оборонних стратегій Віктор Кевлюк зазначає, що таке різке нарощування маси у військах дозволило російській армії перейти до практики «створення рішучої переваги» на окремих ділянках фронту. За його словами, зараз на найпроблемнішому для України Покровському напрямку наступають аж три загальновійськові армії, а з урахуванням Курахівського і Времівського – шість. Це не рахуючи підрозділи морської піхоти та різноманітні добровольчі з'єднання.

«Командувач угруповання військ противника «Центр» маневрує своїми силами. Він має безліміт на резерви, і якщо сьогодні він вирішив наступати ось в цій точці – і тут буде працювати практично вся артилерія, буде задіяна вся наявна авіація. І коли противник має перевагу на окремих ділянках 20 до 1 – скажіть, як довго один наш боєць буде стримувати 20 ворожих? Неможливо вимагати від людей зробити крок за їхні суто фізіологічні можливості, – констатує аналітик. – Ми, обравши позиційну оборону, не вміємо її вести. Ми не можемо наситити підрозділи своїх військ персоналом, ми не можемо забезпечити ритмічне постачання боєприпасів».

«За радянськими нормативами повнокровний взвод – 30 осіб. У цій війні давно повнокровних взводів немає. Якщо у взводного буде 15 чи 20 осіб, то це вже щастя. Так от, повнокровний на 30 чоловік взвод має тримати 400 метрів. В реальності ж Україна виставляє 15 чи 10 осіб на півтора кілометри. Фланги і так далі моніторяться за допомогою дронів, – розповідає про реалії українського фронту ізраїльський військовий аналітик Ігаль Левін. – Та й то, ну, ти побачиш щось дронами, а росіяни постійно посилають своїх хвиля за хвилею, раз-по-раз, раз-по-раз. Зі 100 людей, яких росіяни послали, ви знищите 90 – а 10 десь по околицях обійдуть і закріпляться».

Питання – чому новий закон про мобілізацію не втамував «піхотний голод», який досі спостерігається у всіх підрозділах на фронті – ми порушимо наприкінці цього тексту. Причини цього комплексі і тісно пов'язані із усіма чинниками, що дозволяють РФ просуватися на полі бою.

Читайте також: Війна у 2025 році – як Захід підтримуватиме Україну? Можливі сценарії

Фланги, просочування, КАБи – нова тактика Росії

Під час авдіївської наступальної операції російська армія продемонструвала нову тактику: замість штурму «в лоб» добре укріплених з часів АТО/ООС позицій, агресор почав обходити їх з флангів. Як результат – в середині лютого 2024 року РФ перерізала останню дорогу в Авдіївці, через яку відбувалось постачання для українського угруповання у місті, що змусило його вийти. Відтоді ця тактика стала основною для армії РФ – і дозволяла брати все нові й нові міста без виснажливих міських боїв.

Таким чином протягом літа-осені були взяті Новоселівка Перша, Желанне, Українськ, Цукурине, Невельське, Гірник, Курахівка, Селидове, Вугледар. В Українську, за словами Віталія Кононунченка, солдати РФ взяли неушкодженими та незадіяними потужні вогневі точки, облаштовані ЗСУ в сподіванні на атаку агресора «в лоб». На кінець 2024 року під загрозою оточення опинилися Курахове і Велика Новосілка – останні форпости Сил оборони на півдні Донецької області.

«Тобто вони фактично повторюють те саме – і от наче таке враження, що дивляться, чи буде якось мінятися наша тактика, – каже Віталій Кононунченко. – Але ні, ми знову сконцентрували основні сили удару в Кураховому. І до останнього відбивали їх штурми в житловому секторі. При тому, що на той момент вони вже сформували майже повний мішок (навколо Курахового – ред.) із горловиною в 5-7 кілометрів».

Російська армія пробувала цьогоріч оточити і інші міста – Часів Яр, Торецьк – але безуспішно, там досі тривають міські бої. Не останню роль у цьому, за словами експертів, могло зіграти рішення залучити до оборони з «проблемних» Покровського, Курахівського і Вугледарського напрямків нещодавно створені підрозділи.

«Розвідка грає велику роль тут, тому що кількість дронів тактично-оперативного рівня типу «Орлан» і «Зала» суттєво зросла останнім часом, взагалі за останні півроку, що давало Росії велику транспарентність (прозорість – ред.) на глибині декількох десятків кілометрів для розуміння того, що відбувається, де ми концентруємо свої сили, де ми збираємось виводити підрозділи», – пояснює Гліб Волоський.

Читайте також: Російський «КВН» невразливий? Як ЗСУ здолати дрон, яким керують через оптоволокно

Іще одним ноу-хау росіян стало залучення малих піхотних груп для штурму українських позицій – замість потужних бронеколон. Це призводило до шалених втрат з боку росіян, але давало результат.

«Так, їх убивають, так, українці по них б'ють. Але, зрештою, вони потихеньку – один вижив, п'ять вижили – накопичуються, – каже ізраїльський військовий аналітик Ігаль Левін. – На якомусь етапі доводиться українцям відходити із цієї позиції. І на карті це має вигляд чергових кілометра-два-три зафарбованих».

Бійці в ефірі Радіо Донбас Реалії протягом всього року розповідали, що попереду в таких штурмах йдуть «камікадзе» – недосвідчені солдати, які мають виявити вогневі точки ЗСУ. За ними йдуть вже майстерні та добре екіпіровані загарбники.

«Вони створили таку ситуацію, що російські солдати бояться своїх офіцерів більше, ніж українців. Тобто вони розуміють, що якщо вони підуть в атаку, на штурм – є маленький шанс вижити. Маленький, середній шанс, не має значення, якийсь шанс. А якщо ти не підеш, тебе «обнулять», посадять у яму, розстріляють», – каже Ігаль Левін.

А у своєму збройовому арсеналі росіяни знайшли під час штурму Авдіївки і досі успішно застосовують «лом, проти якого нема прийому» – керовані авіаційні бомби (КАБи). Це примітивна, але нищівна «тупа» бомба, до якої прикріплюється спеціальний модуль, що робить її більш-менш керованою.

Завдяки цьому модулю літаки тактичної авіації РФ можуть запускати КАБи за 40-45 кілометрів від лінії фронту, що робить їх недосяжними для українських систем ППО. Маса бойової частини КАБів коливається від 500 кілограмів до 3 тон, а скидає їх агресор по 600-900 одиниць на тиждень на всій лінії фронту. Цього достатньо, щоби за бажання зруйнувати найбільш захищені позиції українських оборонців і змусити їх відступити.

Читайте також: Запеклі бої за Покровськ: «якщо ситуацію не стабілізують, Україну можуть чекати темні часи»

Проблеми з командуванням...

Якщо тактика росіян вже відома – чому ж ЗСУ не навчились ефективно їй протидіяти? Чому ці вклинення в українську оборону, які з'являлись протягом року, майже ніколи не «зрізались» – враховуючи те, що росіяни ще не встигли там вгризтися і набудувати фортифікацій?

Протягом року був чи не один такий успішний кейс – 4 грудня бійці 48-го окремого штурмового батальйону імені Номана Челебіджихана витіснили загарбників із села Новий Комар на північ від Великої Новосілки, звільнивши одну із доріг, що ведуть у місто (згодом ця дорога була знову перерізана).

За словами аналітика Центру ініціатив «Повернись живим» Гліба Волоського, у цього є дві причини.

Насамперед для таких контратак українським бійцям (пригадаймо гострий дефіцит піхоти) треба сконцентрувати сили. Але це – майже неможливо, враховуючи, що росіяни можуть бачити пересування військ майже онлайн (пригадаймо кількість розвідувальних «Зала» і «Орланів» в українському небі). І якщо наприкінці цього року з розвідувальними дронами армії РФ українські бійці навчилися боротися за допомогою зенітних дронів, то інша причина – більш фундаментальна.

«Такий фланговий маневр потребує великої злагодженості підрозділів, – розповідає експерт. – А в нас, як знаємо, не дуже хороша ситуація з цим, тому що ми – велика армія, яка побудувалася в процесі мобілізації, яка залучає людей, які ще вчора були цивільними, і які не можуть проводити складні військові маневри, опинившись буквально два місяці як на лінії фронту».

«Ми запізнюємось в ухваленні рішень, ми боїмося ризикувати і вести більш мобільні дії, зокрема мобільну оборону. Вона дозволяє вам нав'язувати противнику волю, навіть не маючи переваги над ним, відходячи з позиції до позиції, з рубежа на рубіж, в такий спосіб, по-перше, не дозволяючи противнику зрозуміти, а де ж вас багато, а де вас мало, контратакуючи з різних напрямків, постійно купіруючи в такий спосіб його просування, розтягуючи його логістику, розтягуючи його сили підтримки і всіляко ускладнюючи його дії, – каже Віктор Кевлюк. – Сторона, яка вдається до такого способу ведення оборони, повинна мати достатньо засобів мобільності, підрозділи мають бути навчені між собою взаємодіяти, щоб ось такі складні дії виконувалися синхронно. Тобто тут перевага за тими, хто вміє керувати військами і підтримувати горизонтальні зв'язки».

Читайте також: «Армією керували непридатні». Віктор Муженко про ВЛК Залужного, генералів в окопах, СЗЧ і ситуацію на фронтах. Велике інтерв’ю

Із посиленням мобілізації до українського війська потрапили десятки тисяч людей, які або не мали військового досвіду, або мали його в зовсім інших типах війни (Афганістан, миротворчі місії, АТО/ООС). На офіцерські посади потрапило багато людей без військової освіти (хоча, можливо, і з досвідом), або із чисто номінальною освітою (військові кафедри у вишах, так звані «піджаки»). Через гострий брак командирів такі «номінальні» офіцери потрапляли на посади командувача взводом, ротою, а то і батальйоном.

«Офіцери мають говорити – і сержанти, якщо ширше – мають говорити однією мовою. Військовою. Мусять закінчувати одну єдину школу. Ви розумієте, коли я розмовляю з українськими офіцерами, у мене таке відчуття, що я взагалі розмовляю з різними арміями. Тому що у всіх різний досвід», – розповідає ізраїльський військовий аналітик Ігаль Левін.

Брак професіоналізму у офіцерського складу, за словами аналітиків, міг би компенсувати сержантський корпус – як це працює у більшості західних армій світу. В країнах НАТО сержант – це окрема незалежна посада, яка є зв'язковою ланкою між солдатом та офіцером.

За умови відсутності офіцера або зв'язку із ним такий сержант може взяти на себе командування ротою чи взводом за принципом «роби як я». Як розповідав в середині листопада в ефірі Радіо Донбас Реалії головний сержант ОТУ «Луганськ» Віктор, в ЗСУ намагаються запровадити такі зміни.

«[Сержанти після реформи] – це маленькі тактичні командири. І реформа полягає в тому, щоб навчити їх діяти тактично, ухвалювати самостійно рішення в умовах обмеження по якихось забезпеченнях, управлінні, втраті зв'язку. Щоб вони автономно були спроможні забезпечувати збереження наших територій», – стверджував він.

Читайте також: Одкровення Маркуса: прагнення до змін в ЗСУ чи політичний старт?

Сержант визнав, що реформа досі перебуває незавершеною – через брак інструкторів та активні бойові дії. «Фундамент основний ми заклали ще раніше, ми продовжуємо це все нарощувати, тому що самі розумієте – особового складу дуже багато, ідуть втрати, хтось звільняється, хтось гине», – каже він.

Вочевидь, реагуючи на таку «солянку» в лавах командирів, цьогоріч Генштаб, за словами аналітиків і військових, значно посилив контроль над тим, як окремі підрозділи ведуть бойові дії. Журналіст Юрій Бутусов регулярно повідомляв про знятих з посад комбригів і комбатів, на яких заводилися карні справи – через відступ з якихось позицій чи наказ, не узгоджений із вищим командуванням – але, на думку командира на місці, відповідного ситуації. Це породило культуру безініціативності в лавах Збройних сил, кажуть аналітики.

«Якщо говорити про те, яка була ініціатива окремих командирів низької ланки, сержантського складу на початку війни, і те, що є зараз – то це просто небо і земля. Тоді фактично дуже багато битв, дуже багато окремих протистоянь були виграні саме завдяки героїчності нижчого особового складу, – каже Віталій Кононунченко. – Але зараз має місце таке собі залякування особового складу. Я знаю про випадки, коли командири бригад – не кажучи про комбатів – боялися брати на себе відповідальність, ухвалювати рішення про відправку чи в одне, чи інше місце своїх підрозділів, тому що просто боялися, що їх за це дуже сильно покарають».

Натомість російські військові, за словами Кононунченка, зробили багато висновків із поразок 2022 року, коли вони були змушені будь-який крок узгоджувати із Москвою, наприклад – дозвіл на застосування ОТРК «Іскандер» по українських позиціях.

«Якщо подивитися на застосування таких саме систем зараз, то безпосередні накази від БПЛА розвідувальних надаються прямо на пускові установки «Іскандера». Тобто вони максимально, максимально спрощують весь цей шлях і максимально роблять оперативним донесення наказів», – каже він.

На додачу до безініціативності командири, щоби уникнути покарання за втрату позицій, доповідали нагору про те, що Сили оборони їх тримають. Про це регулярно повідомляв аналітичний проєкт DeepState. Це призводило до того, що вище командування (ОТУ, ОСУВ і навіть Генштаб) мали хибне уявлення про реальну лінію бойового зіткнення – і направляли нові підрозділи ніби на утримувані позиції – а де-факто у зустрічний бій із агресором. DeepStatе одного разу навіть продемонстрував карту, яку мало ОСУВ «Хортиця» щодо ситуації навколо Курахового – і порівняв її із реальною.

«Культура в Збройних силах склалася таким чином, що чесна доповідь про ситуацію не завжди заохочується. У деяких випадках це може створювати стимул викривлювати інформацію, сподіваючись, що все вдасться невдовзі виправити», – констатує Гліб Волоський.

...і управлінням в українському війську

Цьогоріч в Україні почали голосно лунати заклики до ЗСУ перейти на корпусно-дивізійну систему управління. Чому і що це таке?

Зараз Україна воює тимчасовими командними структурами, створеними у відповідь на повномасштабне вторгнення РФ – оперативно-тактичними угрупованнями військ (ОТУ) і оперативно-стратегічними угрупованнями військ (ОСУВ).

Це працює так: оперативні командування (ОК – найбільша організаційна структура в Сухопутних військах ЗСУ) набирають і готують людей, а Генштаб їх розподіляє по конкретних ОТУ та ОСУВ. Останні вже відповідають за застосування цих військ відповідно до задуму Генштабу.

Читайте також: Виконати наказ і вижити. Що змінюється у базовій загальновійськовій підготовці?

Наразі бригада – основна бойова одиниця в українській армії, і саме під них ОТУ і ОСУВ «нарізають» конкретні ділянки фронту. Створена тимчасова система дозволяє Генштабу оперативно переміщати підрозділи по всьому фронту, шукаючи резерви деінде.

«Беруться ті підрозділи, які є, з тих ділянок, де їх можна зняти, і перенаправляються туди, де є прорив, де є безпосередня необхідність»,– розповідає Гліб Волоський.

Зараз на фронті важко знайти бригаду, яка б не воювала із такими приданими (прикомандированими – ред.) підрозділами, про що, зокрема, розказував командир бригади «Азов» Денис Прокопенко. За його словами, це призводить до погіршення взаємодії в бригаді, втрати управління, смертей і поранень, і в результаті – невиконання поставлених завдань.

Вже не секрет, що часто такі відряджені підрозділи – так звані батальйонно-тактичні групи (БТГ), зібрані з військових фахівців з метою закрити потребу в піхоті. Відповідно, вони часто не мають досвіду реальних боїв. А російські війська ретельно слідкують за такими «переміщеними» і завдають найпотужнішого удару саме по них.

«Ми перебуваємо в досить важкому періоді, коли потрібно стримувати просування російських підрозділів і затикати дірки тим, чим є. Фактично, це постійний процес гасіння пожеж, – констатує Гліб Волоський. – Це призводить до того, що підрозділи перемішуються між собою, і роти, взводи, батальйони відриваються від своїх основних військових з'єднань і переміщуються на інші ділянки, де потрібне підкріплення. В результаті так звані ОСУВ, ОТУ командують абсолютною «солянкою» з підрозділів, погано розуміючи, хто тут, кого вони будуть мати за тиждень, за місяць».

Один із варіантів, який обговорюється – замінити ОТУ на корпуси (чи корпуси і дивізії – до одного корпусу належатимуть 2-3 дивізії). В корпус, таким чином, увійдуть від 4 до 7 бригад. У них буде постійне командування (на відміну від ОТУ і ОСУВ, де командує група офіцерів, які постійно ротуються), вони самі готуватимуть свої війська та самі визначатимуть, які бойові завдання ті можуть виконати.

«Впровадження дивізійної системи, мені здається, єдине, що може врятувати нас від провалів таких на фронті, які зараз відбуваються. – каже Віталій Кононунчено. – Тому що чим менші підрозділи, тим важче налаштувати координацію між ними. Легше тримати дивізію, лінію, смугу відповідальності в 10-15 км, ніж тримати її 3-4 бригадами, які нормально не увійшли у взаємодію».

Наприкінці листопада «Укрінформ» із посиланням на джерело в ЗСУ повідомив, що до кінця місяця буде представлено концепцію реформування ЗСУ, згідно з якою армія перейде на систему корпус-бригада. На момент написання цього тексту презентації не відбулося.

Схвалив можливий перехід на таку систему і президент Володимир Зеленський, зазначивши, що сподівається на наближення таким чином командування до бійця.

«Офіцер має бачити солдата. Генерал, який не був в окопі, для мене особисто не генерал. Незважаючи на досвід. За всієї поваги. Сьогодні найскладніша ситуація на передньому краї, в окопі», – сказав він.

Утім, опитані нами експерти скептично оцінюють можливість швидкої реформи системи управління в ЗСУ в умовах постійних бойових дій.

«Коли ми замінимо вивіску ОСУВ на вивіску «армійський корпус» – що зміниться? – каже експерт Центру оборонних стратегій Віктор Кевлюк. – Командувач лишиться той самий. Персонал, оперативний склад командного пункту – той самий. Вони навіть будуть сидіти на тих самих стільцях, за тими самими столами, біля тих самих телефонів».

За словами експерта, проблема поганого управління військами полягає не в тимчасових структурах, а в самих офіцерах.

«Способи, методи і взагалі збудована система управління на зовнішній вигляд нагадує таку, яка використовується в країнах армій членів НАТО, – каже він. – Але керують нею радянські полководці, які розуміють корпус-дивізія-бригада-батальйон. Вони не довіряють тим, хто у них в підпорядкуванні. Вони намагаються, як генерал Сирський, командувати бойовими діями на кожному окремо взятому опорному пункті. Місце генерала не в першій траншеї. Місце генерала на командному пункті. А поки він переміщається між опорниками, створюючи картинку, яку вимагає громадськість, він не керує військами, його немає там, де він має бути. В центрі ухвалення рішень», – вочевидь, апелює до слів Зеленського Віктор Кевлюк.

«Це однозначно піде на користь, але питання, чи може це швидко бути впроваджено, ну, тільки якщо за це візьмуться реально бойові генерали, а не той «совок», який сидить в умовних ОСУВ і там тільки все, що роблять – це якісь заборони, якісь перепони додаткові паперові», – зауважує Віталій Кононунченко.

А Гліб Волоський акцентує на тому, що наразі фізично важко буде якось «перетасувати» війська на фронті і створити нові з'єднання.

«Враховуючи, що нам все ще доводиться гасити пожежі всюди – провести якусь таку масштабну ротацію, щоб перетасувати підрозділи і вивести їх під якесь одне командування – я наразі не бачу такої можливості, принаймні, поки не зменшиться інтенсивність бойових дій», – каже він.

Мобілізація: замкнене коло?

Попри логічну тезу про те, що Україна має воювати асиметрично із потужнішим ворогом – бити по складах та нафтобазах, широко використовувати дрони, мати більш оснащених та підготовлених бійців – ЗСУ все одно потрібні сотні тисяч нових людей. Про це говорять всі опитані нами аналітики.

«Маса вирішує, маса визначає – це сьогодні вам скаже будь-який компетентний грамотний військовий. Коли ти розумієш, що в тебе 10 людей на півтора кілометри, у ворога авіація, нескінченні штурми на всьому підряд, включно з легковиками, на «Жигулях» коли вони атакують – тут навіть взагалі можеш без військової освіти бути і розуміти, в чому корінь проблеми. Просто немає людей», – каже Ігаль Левін.

«Навіть якщо ми покладаємось більше на вогневу могутність, ніж на особовий склад, все одно [на фронті] має стояти лінія, яка в англійській мові називається «скринінг», яка просто не дає російським підрозділам за рахунок швидкості просочитися крізь лінію фронту і вийти на українських операторів БПЛА, на артилерію, на систему управління», – стверджує Гліб Волоський.

Натомість цьогоріч мобілізація додаткових сил в Україні стала, ймовірно, найсерйознішим викликом у війні. Зокрема, через описані вище об'єктивні та суб'єктивні проблеми, про які активісти та самі військові активно розповідали у медіа та соцмережах, потенційні мобілізовані скептично ставилися до можливого призову до армії.

У лютому 2024о року плафторма для рекрутингу Lobby X провела опитування серед своєї аудиторії, в якій взяли участь майже 46 тисяч людей. На питання «Які зміни в армії, на вашу думку, можуть позитивно вплинути на готовність і бажання людей долучитись до лав Сил Оборони?» перші три місця із результатом близько 60% посіли відповіді «механізм звільнень некомпетентних командирів», «якісне навчання новобранців» та «достатній відпочинок і ротації».

На думку опитаних нами експертів, ці проблеми комплексно не вирішені досі. Як результат – у серпні 2024 року голова комітету з економічних питань Ради Дмитро Наталуха заявив, що близько 800 тисяч українських чоловіків змінили адресу та почали працювати неофіційно, щоби уникнути мобілізації. Це призвело до збільшення кількості випадків, коли співробітники ТЦК силою затримували військовозобов'язаних на вулицях, що підігрівало у суспільстві дискусію – чи варто йти в армію, яка для мобілізації використовує лише «батіг».

«Спроба просто силою мобілізувати більше людей, не намагаючись реформувати, хоча б пом'якшити ті проблеми, які сьогодні відштовхують людей від ЗСУ – вони, думаю, просто конвертуються в більшу кількість СЗЧ, а не в більшу кількість військовослужбовців як таких», – каже Гліб Волоський.

«Пряник» у вигляді можливості самостійно обрати підрозділ для служби, запроваджений Міноборони наприкінці 2023 року, значна кількість потенційних рекрутів також перестала розглядати – через неконтрольовані переміщення таких військових фахівців до піхоти.

«Люди ховаються, тому що вони просто бояться. Ми не знаємо у випадку призову, куди ми потрапимо, правда? У нас яке уявлення про підготовку майбутнього за не зрозуміло якою спеціальністю, і про командирів, яких ми в очі не бачили? Ну приблизно ніякого, я вважаю», – каже Віктор Кевлюк.

Також протягом року з'являлося чимало свідчень про те, що «учебки» – центри військової підготовки новобранців – виявились неготовими до такого напливу людей.

В листопаді 2024 року Центр ініціатив «Повернись живим» провів опитування серед новобранців, інструкторів, заступників командирів бригад з бойової підготовки та тих, хто нещодавно пройшов базову загальновійськову підготовку (БЗВП) і виявив, що новобранці «не почуваються готовими виконувати бойові завдання». Раніше Генштаб продовжив термін БЗВП з 30 до 45 днів, але, на думку опитаних нами експертів, це навряд чи вирішить наявні проблеми.

«Це неадекватні терміни. В Ізраїлі бійця готують вісім місяців. Це звичайний боєць, це не спецназ, це просто звичайний піхотинець – вісім місяців. В Ізраїлі тиловика – секретарку, кухаря – готують місяць. Ви розумієте зараз жах ситуації? – каже Ігаль Левін. – І Ізраїль воює з ким? З терористами. При перевазі повній у повітрі. Україна воює проти держави, яка має ядерну зброю, проти армії, яка має перевагу в повітрі. І чомусь готують людей менше, ніж Ізраїль, який воює із терористами».

Читайте також: Базова військова підготовка: які проблеми бачать курсанти, інструктори та бойові бригади

Аргумент, що люди потрібні на фронті вже зараз, який наводив головком ЗСУ Олександр Сирський, коментуючи погану якість підготовки, опитані нами військові аналітики відкидають.

«В Ізраїлі свого часу теж потрібні були люди терміново на фронт, але підготовка завжди була тривалою, – каже Левін. – Якщо ви подивитеся на арабо-ізраїльські війни – Ізраїль мав 3 мільйони населення, у них були десятки мільйонів. Це можна порівняти із 30 мільйонами України, скажімо, і 140 мільйонами в Росії. Навіть коли були складні та важкі епізоди – ніколи Ізраїль не робив знижок, що там, не знаю, просто людей брав і кидав. Ці люди тоді швидко гинуть, зазнають каліцтва, або, до речі, йдуть у СЗЧ. І вам доводиться шукати нових людей. Ви розумієте, що це виходить порочне коло, яке відтворює себе».

«Нам зараз потрібно генерувати більше сил, ніж вони, для того, щоб зрівнятися у кількості особового складу, для того, щоб поповнити ті підрозділи, які в нас зараз виснажені, в ідеалі провести хоч якусь ротацію, – підсумовує Гліб Волоський. – У нас немає вибору. Тут не стоїть питання, чи реально, чи нереально, чи хочемо ми це робити, чи не можемо. Ми або зробимо це, або я не думаю, що ми зможемо просто накопичити достатню кількість сил для того, щоб утримати лінію фронту надалі і щоб зупинити просування російських сил».

Станом на кінець грудня 2024 року російська армія, вочевидь, приготувала плацдарм для обрізання доріг колись 60-тисячного міста на Донбасі – Покровська. Згідно із картою DeepState, їй лишилося близько 3 кілометрів до траси на Дніпро і семи – на Павлоград. У разі взяття їх під контроль агресором місто знову може впасти без бою. Також ніхто не береться прогнозувати, чи зупиниться РФ у Донецької області – від цього плацдарму до адмінмежі із Дніпропетровською областю на заході агресору лишається близько 7 кілометрів.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.

Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505.