Пропаганда впливає на людей будь-якої національності, і в результаті війну Росії проти України підтримує навіть чимало українців, які живуть в Росії. У Карелії учасники товариства української культури останні пів року дають концерти, беруть участь в урядових проєктах та виступають на одній сцені з «козаками», які вітають агресію Росії. «Російські українці» розділилися на два табори: одні страждають через воєнні дії, інші кажуть: «Де ви були ці вісім років?». Кореспондент проєкту Радіо Свобода «Север.Реалии» поговорив і з тими, і з іншими.
5 серпня в урочищі Сандармох у Карелії відзначали День пам’яті жертв Великого терору. Сандармох – це ліс за двісті кілометрів від Петрозаводська. У роки сталінських репресій туди привозили та розстрілювали політв’язнів. Місце масової страти виявили 1997 року силами «Меморіалу» – петербурзького та карельського. Сандармох визнали об’єктом культурної спадщини, там почали з’являтися окремі меморіали від різних народів, чиї представники тут були вбиті і поховані.
Один із найпомітніших – український Хрест скорботи. Він з’явився на пожертвування, які збирало товариство української культури «Калина». Раніше його члени регулярно приїжджали до Сандармоху – поряд з різноманітними чиновниками та депутатами. Проте впродовж останніх років влада пам’ятну дату почала ігнорувати, і разом із ними перестали приїжджати громадські діячі. Не приїхали вони й цього року.
Це недивно, каже один із засновників товариства «Калина» Андрій Литвин. На його думку, організація давно втратила зв’язок із історичною батьківщиною. Втратила настільки, що зараз фактично підтримує вторгнення Росії в Україну.
«Дружба народів»
Товариство «Калина» активно веде сторінку в російській соцмережі «ВКонтакте». За 24 лютого теж був пост, але не про напад на Україну, а про Міжнародний день російської мови, який відзначали декількома днями раніше. Того ж дня з’явився репост з пабліку «Дім дружби народів Республіки Карелія»: «ми разом, сила в єдності» тощо.
2 березня російські війська оточили Маріуполь, відрізавши місто від джерел води, теплопостачання та електрики, а також бомбардували Київ, Харків, Ізюм, Житомир, Лисичанськ. У Харкові від обстрілів постраждав Успенський собор, де ховалися цивільні, в Ізюмі та Житомирі під удар потрапили житлові будинки. Товариство української культури відреагувало на ці події постом про губернаторський проєкт «Міжнаціональний відеоміст «ВКонтакті з народами – діалог культур». «Калина» провела в одній зі шкіл «музично-пізнавальний захід» та вікторину «на тему козаків».
14 квітня, коли затонув крейсер «Москва», на сторінці товариства української культури з’явилася фотографія «козака» Олександра Фарутіна із буквою «Z» на грудях. Він також брав участь у «міжнаціональному відеомості», присвяченому «діалогу культур». Фарутін колись був отаманом «петрозаводських козаків», але потім його змінив Наур Гокінаєв, який на початку серпня навчав молодь незаконних збройних угруповань «ЛДНР» «мужності та патріотизму». Сам Гокінаєв теж засвітився на заходах «Калини». 23 травня він розмістив пост про концерт у селищі Кончезеро.
Концерти з піснями українською мовою, круглі столи, міжнародні відеомости – те, чим займається товариство української культури, поки російська артилерія трощить українські міста. Колишній співголова організації Андрій Литвин вважає, що це цілком закономірно.
Там переважно люди демонструють апатію, але є й ті, хто зомбований, і вони досить активні. Я свого часу пішов з хору, бо українці, які там співали, нападали на мене за підтримку УкраїниАндрій Литвин
– Там переважно люди демонструють апатію, але є й ті, хто зомбований, і вони досить активні. Я свого часу пішов з хору («Калина» має хор – ред.), бо українці, які там співали, нападали на мене за підтримку України, – каже Литвин.
Він був у витоків Товариства української культури в Карелії. Воно з’явилося 1993 року і займалося переважно просвітницькою роботою.
– Хотілося поспівати, поспілкуватись, фільми подивитися. Організували недільну школу, яку я очолив. Набрав туди вчителів-українців, навіть вдалося платити їм невелику зарплату. Ми навчали дітей та дорослих української мови, культури. Відзначали ювілеї видатних українських діячів – художників, письменників. Переписувалися з іншими національними товариствами, збирали свою бібліотеку, – згадує він. – У березні ми традиційно проводили «Шевченківські дні». Це був великий концерт, як правило, у філармонії чи театрі – на великій сцені, приїжджали артисти з України.
Спочатку влада допомагала товариству української культури, але потім взаємини з чиновниками «формалізувалися», каже Литвин. Це збіглося із приходом нового керівника – Світлани Рукавишникової.
Як це взагалі – підтримувати анексію? Більшість просто замовкла, перестала діяти, зникла…Андрій Литвин
– Вона намагається догодити і нашим, і вашим. На початку 2014 року Рукавишникова на один із вечорів принесла церковні свічки, щоб згадати загиблих українців. А вже у березні вона прийшла на репетицію і каже: «Ось, приходьте на захід на підтримку приєднання Криму». Як це взагалі – підтримувати анексію? На один із заходів вона підготувала банер, де Україна зображена без Криму, – стверджує Литвин. – В інших регіонах така ж ситуація. Більшість просто замовкла, перестала діяти, зникла… Причому ще 2014 року.
Сам Литвин від колишніх соратників давно відійшов і навіть не знає, чи є членом товариства.
Зважаючи на все, керівниця товариства української культури Світлана Рукавишникова зуміла порозумітися з владою. У 2019 році вона була серед переможців Всеросійського конкурсу лідерів НКО, які реалізують проєкти у сфері державної національної політики. Того ж року отримала звання «Лауреат року Республіки Карелія».
Кореспондент проєкту Радіо Свобода «Север.Реалии» спробував поговорити з Рукавишниковою. Але та спочатку послалася на відпустку, потім – на відсутність часу та мобільного зв’язку на дачі, а врешті-решт зізналася, що спілкуватися не готова.
«Що там на думці у «бандерівців», важко сказати»
Натомість поговорити погодилася керівниця іншого українського товариства – із міста Костомукша. На сторінці ансамблю української народної пісні «Мрія» все так само добре і мирно, як і в їхніх колег з Петрозаводська. Наприклад, 24 квітня адміністратор групи вивісив вітання з Великоднем. За день до цього російські війська завдали по Одесі ракетного удару, внаслідок якого загинули п’ятеро людей, у тому числі сім’я з тримісячним немовлям. А 1 червня, у День захисту дітей, учасники ансамблю провели з дітьми «веселі українські ігри та майстер-клас із плетіння віночків».
– Спочатку ми притихли, – згадує перші дні війни керівниця колективу Лариса Єршова. – Але потім все налагодилося. Зараз ми виступали на святі у селі Тікша, нас запросили, ми поїхали. На День металурга виступали – у нас гірничодобувному комбінату 40 років цього року. Нас дуже люблять у місті, добре приймають, запитують, коли ми ще виступатимемо.
За словами Єршової, у хорі більшість – етнічні українці, як і вона сама.
– Коли будувався комбінат, багато людей приїхало із Кривого Рогу, бо там п’ять гірничо-збагачувальних комбінатів, багато спеціалістів. Я теж родом із Кривого Рогу. Проте є у нас і росіяни, яким просто подобається українська пісня.
На сторінці Єршової у російській соцмережі «ВКонтакте» – переважно привітання з церковними святами, але є і «патріотичний контент». Так, якийсь чоловік на тлі пам’ятника співає в мікрофон: «Я русский, я тот самый колорад, совдеповский отстой, рашист и вата, я тот, кто любит водку и парад, я отпрыск победившего солдата… Для нас святое – Родина и мать, нас мир боится, потому что знает: кому умом Россию не понять, тому она привычно объясняет» – тощо.
Покликав би хтось на мітинг на підтримку «спецоперації», може, і пішли б. Родичам усіляку нісенітницю говорять про Росію. Вони нас, звісно, не розуміють. Я вірю у телевізор, а родичі – що вони можуть знати?Лариса Єршова
– Я весь час стежу за новинами. Вісім років бомбардували Донбас. Може, навіть якесь почуття радості відчула, що нарешті цю «фашистську погань» тиснути почали, – каже керівниця українського хору. – Колеги з хору здебільшого таких самих поглядів. Ми якось намагаємося ці питання не обговорювати. У душі підтримуємо, а на мітинги не ходили. Але покликав би хтось на мітинг на підтримку «спецоперації» (так у Росії називають війну проти України – ред.) – може, і пішли б.
У Єршової залишилися родичі в Україні. І в них абсолютно інший погляд на «спецоперацію».
– Їм там усіляку нісенітницю говорять про Росію. Ми з сестрою намагаємось на ці теми не говорити, тільки на особисті. Вони нас, звісно, не розуміють. Я вірю у телевізор, а родичі – що вони можуть знати? Кривий Ріг поки що не чіпають. Наші не чіпатимуть, росіяни. А що там на думці у цих «бандерівців», важко сказати. Вони там в Україні бомблять мирне населення, а самі кажуть, начебто це наші роблять. Я в житті не повірю! Наші бомбардують лише військові об’єкти. Хочеться так вірити.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України, чому є численні докази.
В ООН змогли підтвердити (від 24 лютого до півночі 31 липня) 5327 випадків загибелі і 7257 – поранення цивільних людей в Україні через повномасштабну війну, розпочату Росією.
У самому Кривому Розі «бандерівців», щоправда, немає, каже Єршова. Та й російськомовне населення там начебто не утискали. «Я ось у 2019 році була, так спокійно російською розмовляли, в магазинах обслуговували», – згадує керівниця ансамблю. Жодного протиріччя у своїх словах вона не бачить.
– Ми – українці інші, ми – радянські українці. Росія воює з НАТО, Америкою. Українці чого, це гарматне м’ясо. І не всі там «бандерівці». Мені їх шкода, звісно. Ну, а що робити? – міркує Єршова.
«Мені соромно за те, що я мовчу»
– Я боюсь, як і всі. І зараз боюся, боюся померти у в’язниці, а не вдома. Але ніколи не піду на пряму зраду своїх поглядів, – зізнається Лариса Скрипникова, колишня керівниця «Калини».
Скрипникова роздає вказівки людям, які разом із нею приїхали в Сандармох вшанувати пам’ять українців, убитих під час Великого терору. Люди її слухаються: саме за неї в урочищі з’явився український Хрест скорботи, гроші на нього збирали всім світом. І саме вона колись передала кермо правління Світлані Рукавишниковій.
Мені так болить... Я перестала і спати, і думати. Мені так соромно перед рідними та друзями. Адже в мене одна сестра – під Львовом, друга – в Рівному. І мені соромно за те, що я мовчуЛариса Скрипникова
Лариса Скрипникова, як і більшість тих, хто поруч з нею в Сандармоху, шоковані розв’язаною Росією війною.
– Мені так болить... Я перестала і спати, і думати. Соромлюся щось писати в соцмережах, і мені так соромно перед рідними та друзями. Адже в мене одна сестра – під Львовом, друга – в Рівному. І мені соромно за те, що я мовчу. Я – не героїня, – каже Лариса Скрипникова.
– У мене донька – у Чернігові, можете уявити, що я відчуваю? – питає голова «Спілки українок Росії» Людмила Мельник із Москви. – Там усе розбомбили: садки, театр, готель… І це військові об’єкти? Мені заявила одна панянка: «А на бомбах написано, що це з Росії?»
У мене донька – у Чернігові, можете уявити, що я відчуваю? Там усе розбомбили: садки, театр, готель… І це військові об’єкти?Людмила Мельник
В організації Мельник було два десятки жінок, а після початку війни їх стало менше. Вони намагаються допомагати біженцям. Мельник зв’язувалася з Рукавишниковою – цікавилася, чи є в Карелії біженці та скільки їх.
– Вона відповіла: ну, напевно, є… Я написала, що українське суспільство мало б якось реагувати, може, допомогти чимось. Але відповіді не було, – каже Мельник.
– Багато хто виріс і все життя провів у Карелії, у них дуже мало залишилося українського. Можливо, для українців, які народилися в Росії, Україна пов’язана лише з ліричними піснями, – пояснює таку пасивність Лариса Скрипникова. – Я наведу приклад – давній, задовго до Криму. Був у Карелії підприємець, він родом із України, у нього батьки там жили. І я до нього прийшла по спонсорську допомогу. А він сказав: «Ненавиджу вашу Україну!» Я питаю: «За що ж? У вас там батьки!» Він каже: «Нічого, я їх скоро сюди перевезу». Я розвернулась і пішла, навіть не попрощавшись.
Я спілкувалася з українцями, які підтримують війну. Вони говорять щось на кшталт «самі винні». У чому? Незрозуміло. Немає виправдання людям, які співають українською, але при цьому підтримують війнуЛюдмила Мельник
– Я спілкувалася з українцями, які підтримують війну. Вони говорять щось на кшталт «самі винні». А в чому винні? Незрозуміло, – намагається зрозуміти логіку земляків Людмила Мельник. – Я вважаю, немає виправдання людям, які співають українською, але при цьому підтримують війну. Ці люди чи бояться, чи не хочуть чути правду, чи пристосовуються до місцевої влади. Я не хочу навіть обговорювати ідею, що телевізор впливає. Кожен має в Україні родичів, друзів, однокласників, однокурсників… Але людям, які живуть у Росії, здається, ніби вони краще знають, що коїться в Україні.
Петрозаводчанка Ольга (прізвище вона назвати відмовилася) є членом товариства української культури «Калина», співає у хорі. І не припинила це робити після 24 лютого.
Ми живемо у Росії, нас все влаштовує, ми підтримуємо політику РосіїОльга
– До війни ставлюся негативно, як і до будь-якої війни. З керівником ми це питання не обговорювали, у кожного своя думка, навіщо мені обговорювати? «Денацифікація» однаково рано чи пізно відбулася б. У західній Україні вони є, «нацисти». Я вірю, що російські війська атакують лише військові об’єкти. Щодо руйнувань… Я не ставлю собі запитання, звідки вони взялися. Навіть і відповідати не буду. У мене та у чоловіка – родичі в Україні, і ми не зовсім згодні з їхнім поглядом. Ми живемо у Росії, нас все влаштовує, ми підтримуємо політику Росії. А те, що там воюють – це воюють не люди, воюють уряди, – каже Ольга.
Російське масштабне військове вторгнення в Україну триває від ранку 24 лютого. Російські війська завдають авіаударів по ключових об’єктах військової та цивільної інфраструктури, руйнуючи школи, лікарні, дитячі садки, магазини, військові об’єкти. Росія заперечує, що веде проти України загарбницьку війну на її території та називає це «спеціальною операцію», яка має на меті «демілітаризацію і денацифікацію», а також «захист людей від геноциду». Москва також, попри численні свідчення і докази, заявляє, що не обстрілює цивільних в Україні.
Біль батьків: діти, життя яких забрала війна (фотосвідчення)
Про жодну дружбу народів говорити не можнаЛариса Скрипникова
– Коли воюють політики, воюють усі, – заперечує Лариса Скрипникова, коментуючи участь «Калини» в урядових проєктах, присвячених міжнаціональній взаємодії. – Про жодну дружбу народів говорити не можна. Про яку дружбу йдеться? Ви послухайте, що Кадиров каже! І я не бачу, щоб його хтось зупиняв!
Людмила Мельник також каже, що війна роз’єднала всіх, навіть однодумців.
– Багато наших знайомих в Україні, навіть знаючи мою позицію, не спілкуються із нами через те, що ми перебуваємо в Росії, – зізнається керівниця «Спілки українок Росії». – Я теж почуваюся винною у тому, що не можу нічим допомогти. Вийти на мітинг? Ми виходили! Подивилися, як поліцейські дівчат за волосся тягають. І ми вирішили, що сенсу просто нема. Це все дуже важко, я не знаю, як із цим жити.
За даними опитувань громадської думки, які проводив незалежний «Левада-центр», більшість громадян Росії підтримують повномасштабне вторгнення Росії в Україну, яке у Кремлі називають «спецоперацією».
Крім того, за даними соціологічного дослідження служби Russian Field, які наводить російське видання «Комерсант», можливе рішення президента Росії Володимира Путіна розпочати «новий наступ на Київ» підтримали б 60 відсотків росіян, при цьому 65 відсотків респондентів схвалили б і намір президента укласти мирну угоду та припинити війну. Автори опитування зазначають, що його результати можуть не збігатися з реальною думкою респондентів, оскільки «росіяни бояться говорити на цю тему – збільшились відмови, зменшилася щирість».
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
