800 років тому, 31 травня 1223 року, відбулася битва на Калці. Це була перша зустріч України-Русі і монголів. Зустріч була невдалою для руських князів – їхні війська зазнали поразки. Достеменно невідомо, де саме відбувалася ця битва. Історики припускають, що річка Калка – чи то на півдні в Донецькій області, чи то на межі Донецької і Запорізької областей, якщо взяти сучасний адміністративний поділ.

Більше про те, як це відбувалося і до яких наслідків призвело, Радіо Свобода у проєкті «Історична Свобода» розпитало в історика-медієвіста Вадима Арістова.

– Наскільки відомо з історичних джерел, до руських князів звернулися половці, мовляв, на нас напали монголи, допоможіть. З цього приводу два запитання. Невже настільки близькими були відносини руських князів і половецьких, що руські відразу, як зараз кажуть, «вписалися» за половців? Чи можна було уникнути зіткнення Русі з монголами, якби руські князі відмовили половцям?

– Відносини були справді дуже близькими на той момент. Вже більше ніж 100 років тривали шлюбні контакти між руськими княжими родинами і половецькими. На той момент один із провідних половецьких князів Котян був тестем тодішнього галицького князя Мстислава Мстиславича або Мстислава Удатного.

Котян звернувся до Мстислава Галицького з проханням допомогти – як до свого родича, як до зятя. А Мстислав своєю чергою звернувся до інших князів, зокрема до Київського, Чернігівського і до решти, хто відгукнеться. І далі ухвалили рішення допомогти половцям. До речі, на чолі походу стояли троє князів – галицький, київський і чернігівський – всі вони носили однакове ім’я – Мстислав.

Чи можна було уникнути? Коли вони погодилися допомогти половцям, то вже це було неуникненно. А чи могли вони відмовити половцям? Знов-таки, враховуючи давню історію стосунків, враховуючи те, що вони вже майже 200 років були найближчими сусідами – це дуже складно уявити. Це образити сусіда, а для декого родинного партнера, і просто грізну силу. Бо раптом у монголів нічого не вийшло б, а половці образилися б. Тому особливо варіантів тут не було.

– Були навіть загони з Турово-Пінського і Смоленського князівств. Здавалося б, де Смоленськ, а де монголи в Приазов’ї! От яке діло смолянам було до того, що там у Приазов’ї?

– Річ у тому, що в Києві тоді сидів князь Мстислав Романович, рід чи клан якого володів Смоленською землею. Тобто це, так би мовити, києво-смоленський клан. Нам це зараз трохи важко уявити, бо Смоленська область у складі іншої держави тепер. Але тоді тяжіння між різними землями Східної Європи були влаштовані трохи по-іншому. Смоленськ на той момент був доволі тісно пов'язаний з Києвом. Не тільки тому, що обидва міста стоять на Дніпрі, а й через те, що представники одного князівського клану тримали і Київ, і Смоленськ.

– Що відомо про тодішнє співвідношення сил половців, руських князів і монголів?

– У нас точних цифр немає. Це були великі з’єднання і з одного, і з іншого боку. Далі – поле припущень.

Монголи, до речі, це ще за життя Чингізхана (помер у 1227 році – ред.), але і надалі воювали і числом, і вмінням. У них була жорстка військова дисципліна, дуже добре розроблена тактика. І на чолі саме цього походу стояли досвідчені воєначальники. Їхнє військо було добре організованим і дисциплінованим.

Натомість інша сторона – це було різношерсте військо русько-половецьке. Фактично, це були окремі загони різних князів. Вони не були об’єднані в єдину структуру, як це було у монголів. І це далося взнаки.

Те, що ми називаємо «битвою на Калці», відбувалося як ціла серія більших чи менших зіткнень або менших і більших битв. Причому, у цих битвах не брали участь відразу всі князі, всі їхні війська. Те, що вони діяли нарізно, стало очевидним чинником поразки.

Крім того, що князі діяли нарізно, половці теж мали свою думку. І в одному з описів цієї битви ми бачимо дещо знайоме по битві під Берестечком. Коли, як пригадуємо, татари побігли і потоптали козацькі ряди. Так само і тут – у певний момент половці побігли і внесли сум’яття у руське військо. Після головної поразки, початку втечі частини руських військ, далі монголи добивали окремі загони різних князів.

– Давня історична традиція малює, що монголів були багаточисельні орди. Натомість зараз є припущення, що їх не могло бути багато. Бо не аж така ефективна тоді була тилова служба. І великі армії просто не було чим прогодувати.

– Так, ви маєте рацію. Якщо говорити вже про пізніший Західний похід Батия (1236–1242), то зараз цю чисельність знов-таки дуже орієнтовно, але визначають як декілька десятків тисяч осіб. Бо справді, більше було неможливо забезпечити. Отже, на Калці було ще менше, ніж у Батиєвому поході, підозрюю, навіть не десятки тисяч. Так само і з іншого боку.

– А наскільки це ті самі монголи, які зараз живуть у Монголії?

– Основа цього війська, основа імперії Чингізхана – це були монголи.

Але, як і будь-які кочові держави, вони мали дуже потужний інтеграційний потенціал. Вони відразу приймали завойованих чи підкорених у свої лави. А багато степових груп могли і просто вливатися, бачачи цю потугу. Тому, говорячи не про цей похід, а вже пізніше – про Батиєву навалу, Західний похід на Русь і Центральну Європу, то там вже брали участь не тільки монгольські війська, а й багато інших людей, яких вони, як сніговий ком, підбирали по дорозі.

– На боці монголів на Калці згадуються бродники, їхній воєвода Плоскиня. Ніби слов’янське у нього прізвисько. Що це за люди – бродники?

– Це дуже цікаві люди. Схоже, в основі своїй це були слов’яни. Оскільки українські землі від Галичини до Курщини лежать на цьому степовому рубежі, то, схоже, що основна маса були вихідцями звідси, в основі своїй українські слов’яни, скажімо так. Вони переселялися в степ і займалися там якимись степовими промислами чи розбоєм, а радше тим і тим. Мають рацію ті історики, які вбачають у бродниках попередників козаків, таке собі протокозацтво.

Етимологія слова «бродники» від слова «брід», «брод», тобто переправа через річку, підказує, що ці люди промишляли на переправах. Їхня поведінка під час битви на Калці дуже показова: вони стають на бік сильніших степовиків, а не на бік, здавалося б, своїх етнічних родичів.

– Судячи з того, що Плоскиня хрест цілував, то він був християнин, як і руські князі.

– Так. Якщо це були вихідці звідси, то очевидно. Треба додати, що на той момент християнство почало поширюватися вже і серед половців, зокрема серед половецької верхівки. Навіть на тому з’їзді князівському в Києві, де ухвалили рішення йти воювати в степ, один з половецьких князів хрестився. А до того вже декількох знаємо з писемних джерел половецьких князів, які вже були хрещені, деякі з них носили руські імена.

– І ось те, що бродники так себе повели, пішли проти своїх, як ви це поясните?

– А хто для них були «свої»? У нас мало джерел, ми дуже слабко уявляємо цю спільноту, що у них було в головах. Але підозрюю, що для них класичне руське суспільство, на чолі якого стоять князі, вся ця соціальна структура, для них була чужа. Бродники займалися зовсім іншими речами. Вони жили в степу і не підпадали під владу князів.

– Посольство монгольське до руських князів казало: мовляв, не лізьте, це наша справа з половцями, ми вас не чіпаємо, а ви нас не чіпайте. А руські князі цих послів вбили. Це справді було?

– В руських текстах є три описи цієї битви. І один з них, чи не найдетальніший, мотив цей містить. Тому формальних підстав відкидати у нас немає.

– Це тоді така традиція була на Русі – послів вбивати? Чи що?

– Та ні. Традиції різних народів і країн якраз полягають на тому, щоб шанувати послів. А тут? Видно умови були неприйнятні. Тут вже джерела мовчать. Фантазувати можемо. Але руські князі не пішли на те, що пропонували монголи. Бо вони пропонували піти і залишити половців. Не знаю, чи це було емоційне рішення, чи це була демонстрація зневаги. Але сталося те, що сталося.

– Відомо, що монголи стратили в жорстокий спосіб полонених князів. На них поклали дошки і влаштували святкування своєї перемоги. І так їх задавили. Така жорстокість – це вони таким чином відплатили за страту своїх послів чи взагалі їм жорстокість була притаманна?

– Цілком можливо, що це була помста. У нас є різні приклади, як монголи поводилися із завойованими. В Центральній Азії є приклади, коли міста знищували під корінь. Власне, після цієї поразки на Калці вони ж продовжили похід, підійшли до містечка Новгород-Святополч, по Дніпру нижче Києва. І вони його взяли, як пишуть руські джерела, «лестю». Тобто вони його не штурмували, а попросили до них вийти. До них вийшли, відкрили ворота, а вони всіх вирізали. Бували такі випадки.

А бували й інші приклади, коли Чингізхан милував своїх ворогів, які залишалися живими, представників еліти підкорених народів, які були вірні своєму народу. Він таких цінував. Натомість не цінував зрадників. Бо якщо зрадили своїх, то можуть зрадити і його. Тому стратегія була різною.

На Калці загинули все ж таки не всі князі. Найцікавіше, що той, хто ініціював цей похід, галицький князь Мстислав Мстиславич, якраз вижив. Він зумів втекти. А разом з ним його зять Данило Романович, який в майбутньому стане королем. А київський і чернігівський князі та багато інших дрібніших там загинули.

– Данило Романович на Калці був молодий, десь 21-22 роки. І, як казав один історик, він після цієї битви взагалі уникав у бою зустрічатися з монголами. З іншими воював: з поляками, з угорцями, з іншими руськими князями. А з монголами уникав після Калки зустрічатися. Це справді так?

– Він від них бігав, як тільки міг. Хоча ж не тільки він. Коли стало ясно, що в 1239 році Батиєва навала торкнеться і Чернігівської землі, і Правобережжя, то майже всі головні князі повтікали. Головний з чернігівських князів Михайло втік до Угорщини, Данило з братом Васильком виїхали. І тоді ці землі, головні міста мусили оборонятися без влади. Це той випадок, коли вища влада тікала перед лицем зовнішньої навали.

І далі так само, коли наближалися послані в каральний похід чи в такий похід, щоб нагадати, хто зверхник, то Данило завжди виїжджав, а питання вирішував його брат Василько. Хоча Василька монголи не особливо чіпали. Схоже, у них до нього претензій взагалі було менше.

– А які враження були у сторін одна від одної, які висновки вони зробили після битви на Калці?

– Ми мало про це знаємо, тому що більшість руських текстів, які описують цю битву, написані вже пізніше людьми, які вже знали про Батиєву навалу. Схоже, на той момент у Русі не дуже зрозуміли взагалі, що відбулося. Тобто не дуже зрозуміли, хто це такі були. Бо монголи прийшли невідомо звідки і так само загадково пішли. І ніхто не думав, що це знову повернеться. Тобто це був якийсь такий екстраординарний випадок. Тому сприйняли, особливо церковні люди, як покарання за гріхи.

Якщо питання в тому, чи щось змінилося, чи якісь уроки для себе зробили руські князі, наприклад, не воювати між собою, то ні. Таких уроків не зробили. І той самий курс політичний, який тривав до того, залишився і надалі. Тільки що втрати були дуже серйозні і, можливо, найбільші втрати серед киян і околиць Києва.

– А монголи які висновки для себе зробили?

– Ми точно не знаємо, але оскільки вони пішли майже через 15 років у Західний похід, то мабуть вони зрозуміли, що сюди йти можна, що тут є перспективи для завоювання. Власне, що і сталося.

– Отже, битва на Калці чим цікава для історика?

– Це один із випадків збирання великого об’єднаного руського війська, ба навіть русько-половецького війська. Зазвичай раніше подібного масштабу руські контингенти збиралися для того, щоб йти у половецький степ проти половців. Крім того, описи битви на Калці нам розказують про різні угруповання, які зазвичай залишалися маргінальними в джерелах. Ті ж самі бродники – тут вони доволі яскраво виступають.

Інші битви, які на той момент переживала Русь, вочевидь, були значно меншими. Князівські зіткнення між собою порівняно з цим були дуже незначними за кількістю військ. Сумніваюся, що подібного масштабу битви мали місце під час Батиєвого походу. Маю на увазі саме польові битви, бо там основне було – це облоги, штурми, оборони міст.

– Тобто, можна сказати, що після Калки руські князі вирішили, що з монголами не варто зустрічатися у відкритому полі?

– Зустрічалися. Хоча справедливості заради треба сказати, що у відкритому двобої потім з ними зустрічалися у 1237–1238 роках князі суздальські, які тут участі не брали. До речі, це дуже показовий момент.

Схоже, для тодішнього князя Юрія Суздальського це все було неважливо. Йому послали запит князі, які зібралися в Києві, щоб іти на допомогу половцям, але він відправив суто формально свого племінника.

Причому цей племінник Василько Костянтинович так «поспішав», що не встиг дійти до Чернігова, коли вже битва була програна. Він, як пише Суздальський літопис, «похвалив Бога і повернувся назад».

– За що ж він Бога хвалив? Що він там не опинився чи що?

– Схоже, що так, що залишився живим. Схоже, що він і не особливо поспішав. Але через 15 років і їм, як то кажуть, «прилетіло» теж, не уникнули.