Чортків ‒ Жителі села Виноградне Чортківського району Тернопільської області згуртувались і добудовують дім для 34-річного воїна Степана Коцюба. Так люди підтримали свого односельця, який взимку цього року втратив на війні обидві ноги і отримав поранення руки.

Місцеві майстри ремонтують будинок самостійно. Мешканці Виноградного і сусідніх сіл зібрали гроші на будівельні матеріали.

Радіо Свобода побувало у рідному селі військовослужбовця і відвідало його в реабілітаційному центрі. Історія про те, як людська небайдужість і допомога повернули воїну мотивацію до життя.

Дністер звивається через рідне село Степана Коцюба. Від його нового будинку до річки ‒ менш ніж сто метрів. «Я так мрію повернутись додому і піти на рибалку. Там є лини», – говорить військовослужбовець.

Але до мрії ще мусить пройти довгий шлях протезування обох ніг, операцію на руці. А ще потрібно буде навчитися ходити на протезах. Не так давно він освоював крісло колісне. Важко було навіть перевернутись і з ліжка пересісти у крісло. Нині вже вправно їздить.

«На початку тяжко було, повернутися не можеш, підсунутись не можеш. Але з часом я почав давати собі раду», ‒ говорить воїн.

Щодня йому телефонують староста села та односельці. Від початку березня, коли люди згуртувались, щоб добудувати йому хату, він знає про всі роботи, які виконують майстри. Йому розповідають про те, як і що планують робити, що вже зроблено.

«Ще татові батьки почали будувати цей дім, я не пригадую, як заливали фундамент, але як мурували, то вже пам’ятаю. Мій тато помер у 2009 році, і я залишився з мамою. Моє село дуже дружнє. Я не думав, що стільки людей прийде, щоб копати криницю, проводити труби, стяжку робити», ‒ каже Степан Коцюб, ледь стримуючи сльози.

Почули про поранення – і взялись до роботи

Коли староста Зозулинців і Виноградне Надія Мандзюк дізналась про важке поранення односельця, то зрозуміла, що потрібно підтримати молоду людину не лише словами. Її хата розташована поруч із недобудованим будинком Коцюбів, і вона бачила щодня, як хата руйнується дедалі більше з кожним роком.

Весь час син із мамою проживали у старому домі. Василина Коцюб не могла зі своєї зарплати прибиральниці в клубі, а це було 0,25 ставки, дрібних заробітків у полі добудувати хату.

Тому селяни, дізнавшись про наслідки поранення Степана, вирішили, що самостійно відремонтують будинок. Бо дуже добре розуміли, що він на протезах не зможе жити і давати собі раду у старій глиняній оселі, де немає ніяких умов. Пересуватись у кріслі колісному чи на протезах там просто нереально.

«Ми зорганізувалися цілим селом. 9 березня всі прийшли – і почались роботи. Викопали криницю, кинули труби для питної води, підвели кабель. Тут абсолютно нічого не було. Почали підбивати стелю. Чоловіки штукатурили стіни. Під стяжкою постелили пінопласт, сітку. Це все гроші. Люди здавали гроші – і їх одразу ж не ставало, тому що дорогі будівельні матеріали. Я з упевненістю кажу, що мої люди найкращі. Щодня працюють чоловіки, вони вже поважного віку, бо багато хлопців на війні», ‒ говорить Надія Мандзюк.

Селяни показують будинок. Тут три кімнати. Степанова спальня поруч із кухнею і санвузлом. Він зможе легко пересуватись на кріслі колісному чи ходити на протезах по всій хаті.

Вставили у будинку вікна, одні з дверей купили вчителі з Зозулинців. Вже до хати підведено електрику і приєднують будинок до газопостачання. Ці роботи виконують за бюджетні гроші. Але селяни зробили ще й альтернативне опалення ‒ змайстрували піч, яка обігріває дві кімнати і коридор.

Майстер Іван Ільницький каже, що працює з іншими чоловіками якнайкраще, щоб створити гарні мало-помалу умови для пораненого односельця.

«А як можна інакше? Робилося, як має бути, як для себе. Я плачу завжди, як подумаю, що хлопець пройшов. У нас добрі люди і допомагають. Маємо ще досить роботи, але і все йде до завершення», ‒ каже Іван Ільницький.

Всі гроші, які здають селяни, облікують. Перші внески були зроблені 18 лютого, розповіла Надія Савчук. На сьогодні зібрано майже 200 тисяч гривень, але кошти і надалі потрібні. Тому що хочуть до повернення Степана Коцюба зробити будинок «під ключ», придбати і меблі.

«Я їздила до Степана у лікарню і реабілітаційний центр чотири рази. Перший раз, коли він нерухомо лежав у Вінниці. Потім його перевели у Львів. Одного дня він просто перестав їсти. Я йому кажу: «Стьопо, що ти собі думаєш? Ми робимо для тебе хату, а ти хочеш підвести все село», ‒ говорить Надія Мандзюк.

Допомогою повернули до життя

Ці слова старости повернули воїна до життя. Поруч із ним на кілька днів у реабілітаційному центрі залишилась мама. День за днем, каже, розуміння, що на нього чекають, додавали чоловікові віри і впевненості.

Степан Коцюб був мобілізований 6 травня 2023 року. Тоді зустрів працівників ТЦК біля сільської крамниці і поїхав з ними проходити військово-лікарську комісію. Пройшов військовий вишкіл, потрапив у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду стрільцем. Перше поранення отримав у червні 2023 року, але продовжив служби. Вдруге був поранений на Куп’янському напрямку, де, каже, російські війська зосередили велику кількість як особового складу, так і техніки. У бліндаж, де перебували українські воїни, потрапив снаряд противника. В результаті Степан втратив обидві ноги вище колін, отримав складний перелом лівої руки, осколки посікли йому спину, голову, розірвали внутрішні органи. Його фізичний і морально-психологічний стан, каже, були важкими.

Степан Коцюб неговіркий. І, до того ж, йому досі ще боляче і пригадувати день поранення, і говорити про втрату своїх побратимів під час служби.

«Ми тримали оборону, а коли потрібно було, то виносили хлопців з місця бою. 7 лютого прилетів снаряд у бліндаж, осколками посікло ноги. Влетіло в ноги. На правій нозі м’яз нижче коліна розірвало, добре, що побратими мене винесли, допомогли. Я теж не раз виносив поранених…, і не тільки…», ‒ говорить воїн.

Для Степана Коцюба і його мами Василини підтримка селян – це шанс почати нове життя з новими викликами у новому будинку та ще й на вулиці з назвою Нова. А головне, кажуть, що дім будується з любов’ю людей.

– Він – дуже добрий хлопчина. Кожного в селі послухав. Я його як сина сприймаю.

– Дуже чекаємо, з нетерпінням. Бажаємо щасливого повернення додому, щоб лишився патріотом, яким і є. Він – наш герой і все це заслужив. Чекаємо дуже Степана додому, ‒ говорили мешканки Виноградного.

«Дуже радію і чекаю на сина. Степан був слухняним хлопцем, допомагав. А тепер люди послухали його», ‒ каже Василина Коцюб.

У нову оселю переїдуть Степанові кролі і голуби, за якими він доглядав. І це ще одна мотивація для нього вчитися жити після поранення.

Нині 51 мешканець Зозулинців і Виноградного захищають державу у лавах ЗСУ. Багато з чоловіків з перших днів пішли добровільно. За час великої війни один воїн загинув, а ще один з березня 2022 року вважається безвісти зниклим. 51 великодній кошик зібрали люди для своїх односельців і переслали їм у військові підрозділи. Степан Коцюб поділився своїм подарунком з військовослужбовцями, які поруч із ним сьогодні лежать у військовому госпіталі у Львові. Тут на воїна очікує ще одна операція. А вже далі ‒ протезування.