(Рубрика «Точка зору»)

Микола Хомичевський (1897–1983), відомий переважно під псевдонімом Борис Тен, знаний переважно в нас як перекладач. Однак він був чудовим поетом, жив поезією. Але в умовах радянської влади він не зміг себе повноцінно реалізувати як поета.

Лише на схилі життя йому вдалося видати збірку поезій «Зоряні сади» (1970). Але туди ввійшли далеко не всі його поетичні твори. Не ввійшла, зокрема, більшість його віршів, написаних під час перебувань у радянських в’язницях та Гулазі. Вони малознані, а той зовсім не знані.

Ці вірші й сьогодні звучать актуально, коли ми згадуємо про наших воїнів, що перебувають у російських тюрмах як полонені. Часи змінюються… Та безмінним є ставлення російської влади до українців. Росія й сьогодні ладна жорстоко розправлятися з нашими співвітчизниками, які не бажають коритися їй та прагнуть волі.

Засуджений у справі СВУ

7 серпня 1929 року Миколу Хомичевського арештували як священника й одного з активних діячів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Він проходив у справі «Спілки визволення України» (СВУ). Його звинувачували в тому, що він разом із Василем Липківським та Володимиром Чехівським очолював «церковну лінію в СВУ». Проте Микола Хомичевський заперечував свою причетність до цієї організації, заявляв, що взагалі не знає про її існування – що було правдою.

Його не судили на процесі СВУ. Чому так сталося? Можна різне гадати. Можливо, спрацювало те, що він заперечував свою пов’язаність із цією вигаданою чекістами організацією. Але могло бути інше. Імовірно, організатори процесу над СВУ вирішили, що Микола Хомичевський не був такою «крупною рибою», щоб мати честь фігурувати на цьому показовому процесі. Справді, на той час він не належав до знаних людей, як, наприклад, провідні діячі УАПЦ чи інших українських інституцій. Тим не менше його не думали звільняти.

1929 року в тюрмі він пише коротенький вірш:

І знов минає тиждень, місяць, рік
Перед лицем одвічної безодні,
І з кожним завтра ближче до сьогодні
Стає до неї наш убогий вік…

Цей вірш показує, в якому пригніченому стані перебував Микола Хомичевський. Він розумів, що його чекає вирок, ув’язнення. А справа, якій присвятив останні роки життя, розвалювалася на очах.

Влада вирішила не церемонитися з Борисом Теном і не тягнути з присудом. Ще приблизно за місяць до резонансного процесу над СВУ, 4 лютого 1930 року, його без особливого розголосу «трійка» за статтею 54-11 кримінального кодексу УСРР засудила до 10 років таборів. Стандартний вирок для «політичних».

Довелося залишати Київ. Простягався шлях на Далекий Схід. Борис Тен пише вірш-прощання, присвячуючи його місту, із яким «зрісся» й, здавалося, пов’язав свою долю. Відчувається в цьому творі душевний щем і сповідання любові до неофіційної української столиці:

З півночі вітер всі шляхи завіяв,
І застить очі сива каламуть,
Лише одна мені прослалась путь,
Проказана списами лиходіїв.
Востаннє бачу пагорок Батиїв
І юну перед ним вокзалу грудь,
Востаннє дзвони відкілясь гудуть.
Гей, прощавай, золотоверхий Київ!
Нескоро вже для мене зацвіте
Твоїх узгір’їв садовите лоно,
І древніх бань верхів’я золоте.
І хай Дніпро під кригою холоне,
Однаково, і тим не зальєте
Моєї туги озеро солоне.

Так прощаючись з Києвом, Микола Хомичевський водночас прощався зі своїм священництвом.

Ностальгія за рідною землею

Перебуваючи в таборі, Борис Тен не раз згадував Україну, звертався в думках до рідних місць. Будучи відірваним від своєї домівки, України, він згадує село Дермань, де народився. Він пише великий вірш (чи поему?), присвячений своїй малій батьківщині.

Власне, це вірш не лише про Дермань… Крізь призму свого рідного села поет осмислює минуле й сьогодення рідного краю. Попри песимізм, пов’язаний із нинішнім станом речей, поет із надією дивиться у майбутнє. І в своїх «оптимістичних розрахунках», що фактично передбачали незалежність України, він не помилився.

Є у вірші «До Дерманя» низка алюзій до творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка й навіть Юліуша Словацького, твори якого Борис Тен перекладав з польської мови. Загалом згаданий вірш – складний твір, де подані не лише ностальгійні спомини, а й озвучується кредо поета, його історіософія.

Наведемо лише кінцівку цього вірша, де він звертається до свого народу:

Не озиваєшся, бо змушений мовчать,
Бо на уста тобі покладено печать,
Бо груди здавлено залізною п’ятою,
Бо кров’ю ти зійшов після тяжкого бою,
Бо не загоїлись на серці біль і жаль,
Що заподіяла нам Рига* і Версаль*,
Бо рани гноються і ран тих міліони,
Бо всіх дітей твоїх розібрано в колони,
Бо пошматовано начетверо
Півмертве тіло, бо в першій боротьбі
Ти встояти не міг, бо недозрілі, кволі
І нерозумні ще борці твоєї волі,
Твої століттями зневажені сини.
Та прокидаються – прокинуться вони
Від сну одвічного, з віч порох обтрусили
І, набуваючи потужнішої сили,
Лише очікують до слушного часу,
Щоб затамовану, притьмарену красу
Свою відроджену у повні проявити,
Щоб видобути з серць коштовні самоцвіти
Любові й твердості, і правди, і добра
І всього, що живе й ніколи не вмира
В душі у кожного, щоб всі зламавши ґрати,
Окови й ланцюги, перед всім устати
Народами на весь свій велетенській зріст.
Вже час наблизився. З убогих сіл і міст
Час вийти злидарям на світову дорогу
І кроком сміливим, пліч-о-пліч, нога в ногу
Цілою масою трудящою іти
До сонцесяйної, вселюдської мети.
Так, час уже настав. Виходь же, мій народе,
На виборений шлях, і хай на ньому вроде
Віками плеканий твоєї слави квіт
І вигоїть нехай печаль минулих літ.

(Рига – мається на увазі Ризький договір 18 березня 1921 року між більшовиками й поляками. Згідно з ним, більша частина території України була поділена між цими сторонами.

Версаль – йдеться про Версальський договір 28 червня 1919 року, який був підписаний між країнами-переможцями у Першій світовій війні та Німеччиною. Він став основою для Версальської системи міжнародних відносин, що зберігалася в міжвоєнний період. Вона не передбачала існування незалежної України.)

Табірні реалії

Борис Тен написав низку віршів, відображаючи в них таборові реалії й свої почуття під час перебування в ув’язненні. Ось один із них:

Водоворотом ринули події,
Мов поводі весняної вали,
Усе навколо мулом залили
І ввергли між отчаю і надії.

І от ми сидимо, немов злодії,
Під гнітом непорушної скали,
І гине все, що мали, чим жили,
І все горить вогнем у суховії.

Ще день, чи два і задзвенить замок
Подзвінням над тобою горемичним,
І десь підеш – лягти спокоєм вічним.

Ні радості, ні горя, ні думок –
Одне в тобі лиш буде почування –
Землі і неба вічне коливання».

Борис Тен опинився в таборі на Далекому Сході весною 1930 року Звідси згадка у вірші про весну, точніше весняну повідь. Але ця пора пробудження природи не радує поета. Весняна повінь несе мул... І в поета – ні радості, ні горя, ні думок. Він навіть думає «лягти спокоєм вічним».

Збереглися ще деякі вірші Бориса Тена «табірного періоду», датовані 1931 роком. (Матеріали про Бориса Тена з особистого архіву Анатолія Журавського. Наведені вірші й переклади «табірного періоду», написані в 1931 року, подаються за автографами)

Ось один з цих віршів:

Тільки небо очами несмілими
До мене з-за ґрат,
Мов далека кохана милому,
Мов братові брат.

Тільки вечір устами безкровними
На уста – мені,
Мов серпня золотаві проміні
Життям по весні.

Тільки осінь руками сірими
В душу – до дна,
Ми-ж і досі не завжди віримо,
Що прийде вона.

Здавалося, тут мало говориться про табірні реалії. Радше, переданий «настрій несвободи», бажання повернутися на волю, до звичного життя. Щось подібне зустрічаємо ще в одному вірші:

Лише одного я хотів –
Вгорі лиш небо відчувати
І пити ранків аромати,
І чути шелести гаїв…

І десь за обрії широкі
Без слів, без ясної мети
За летом вітровим іти,
Іти, покіль сягає око…

Волошки бачити в житах,
На луках – килими квітчасті,
І в незатьмареному щасті
Співати мав би вільний птах…

О, трепет ніжної тополі!
О, вільний вітре горовий!
У край непогамовних мрій
Життя заніс я мимоволі».

«Законспіровані» вірші

І все ж деякі «табірні вірші» Борис Тен примудрився опублікувати ще за радянських часів у згадуваній у збірці «Зоряні сади». Правда, зробив це він «конспіративно», помістивши їх до циклу «З фашистської неволі». У них начебто Борис Тен описує своє перебування у таборі військовополонених та на примусових роботах у Німеччині в 1941–1945 роках. Насправді це інші рефлексії – йдеться про перебування автора в радянських тюрмах і Гулазі. У деяких із цих віршів є чіткі натяки на це. Ось один із них:

І сталося: через залізні грати,
І засуви іржаві, і замки
Болючий стогін – кволий і тяжкий –
Долинув здалеку: умерла мати.

Хтось розілляв безцінні аромати,
Розбивши амфору на черепки, –
І вітер знявся – буйний і рвучкий, –
Ладен ці мури подихом зламати:

То дух живий у творчій боротьбі
Змертвілих форм череп’я розбиває,
Щасливу путь готуючи собі.

І не за тим, що тут її немає,
Ридав я, що в простори голубі
Я вимкнути за нею не здолаю.

Мати Бориса Тена, Віра Дормидонтівна, померла 1929 року. У цей рік Бориса Тена двічі арештовували. «Залізні грати, засуви іржаві і замки» – це якраз атрибути радянських в’язниць. Ймовірно, вістка про смерть матері прийшла до Бориса Тена, коли він перебував у тюрмі. Можливо, переслідування сина викликало шквал негативних емоцій у матері та прискорило її смерть.

Борис Тен описує свої тюремні почуття, коли довідався про цю печальну для нього подію. Він навіть хоче «вимкнути за нею», тобто піти за матір’ю, щоб і його життя скінчилося – аби не переживати страждання в радянських катівнях.

Є в циклі «З фашистської неволі» один блискучий вірш, який можна вважати гімном українського в’язня радянського ГУЛАГу:

Гостре каміння і шлак.
В очі – отруєний дим.
Блискавка мозок пройшла:
Вмерти – тепер, молодим?

Гостре каміння й пісок,
В душу – зачумлений гуд.
Крикнуть – язик пересох:
Вам не здолати наш люд!

Гостре каміння і шлак.
Встелим колись – не тепер
Дневі трояндами шлях.

Гостре каміння й пісок.
Що з того? Ти ще не вмер.
Ми не помрем! Es ist so.

Звісно, німецьке «еs ist so» («це так») викликає асоціації з «фашистською неволею». Але не виключено, що Борис Тен міг переробити кінцівку вірша, якого написав раніше – як це було із низкою віршів, які він готував до друку. У наведеному вірші є момент, який вказує не на фашистську неволю, а на радянський ГУЛАГ. Ліричний вважає себе молодим.

Коли в Бориса Тена почалося ходіння по радянських тюрмах, а потім таборах ГУЛАГу, йому виповнилося трохи більше від 30 років. Він не був одруженим, не мав дітей. Міг цілком вважати себе молодим, у якого багато що попереду.

Коли ж Борис Тен потрапив у німецький полон, йому мало виповнитися 44 роки. На той час у нього підростав син. Тобто вважати себе молодим якось не випадало.

Тому наведений вірш описував саме гулагівські реалії. Те саме можна сказати загалом про вірші циклу «З фашистської неволі».

Не виключено, що існували й інші «табірні вірші» Бориса Тена. Можливо, їх вдасться знайти. Тим паче, що зараз віднаходять неопубліковані й, фактично, невідомі твори цього письменника.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода