Жителя Євпаторії Богдана Зізу російські силовики затримали за звинуваченням у тероризмі майже рік тому. Це сталося після того, як він розфарбував у кольори України будівлю російської адміністрації Євпаторії та кинув у неї пляшку із запальною сумішшю. Так він продемонстрував свою незгоду з повномасштабним вторгненням Росії в Україну. В січні кримчанина етапували в Росію, де він чекає на судові розгляди у своїй справі. Із застінок СІЗО Богдан Зіза дав інтерв’ю проєкту Крим.Реалії.
Після того, як Росія розпочала повномасштабну війну проти України, жителі анексованого Криму почали масово протестувати проти неї. За рік, поки тривають військові дії, російські силовики, за підрахунками правозахисників, ініціювали 200 адміністративних справ стосовно кримчан, які виходили на вулиці з антивоєнними плакатами, співали українські пісні або залишали проукраїнські записи в соцмережах.
Акція вуличного художника з Євпаторії Богдана Зізи стала найвідомішою за цей час. Вночі 16 травня 2022 року він прийшов до будівлі російської адміністрації Євпаторії, облив її фасад і вхідні двері жовтою та синьою фарбами, а також кинув пляшку із запальною сумішшю.
Внаслідок акції ніхто не постраждав. Фасад будівлі швидко зачистили. Богдана Зізу затримали наступного дня російські силовики. По кримському телебаченню показали відео його «зізнання» та «покаяння». Богдана спочатку оштрафували за статтею 20.3.3 КоАП РФ про «дискредитацію Збройних сил Росії», а потім відправили до СІЗО Сімферополя за підозрою у замаху на теракт.
Згодом його звинуватили за чотирма статтями Кримінального кодексу Росії: ст. 205 ч.1 (вчинення теракту), 205 ч.1 (загроза вчинення теракту), 205.2 ч.2 (заклик до тероризму), 214 ч.2 (вандалізм із політичних мотивів).
Ім'я Богдана Зізи внесене до списку «терористів та екстремістів» Росфінмоніторингу.
Влада України та правозахисники вважають його переслідування в Криму політично вмотивованим, а проведену акцію – одним із найяскравіших прикладів спротиву кримчан російській агресії.
У січні Богдана Зізу етапували із Криму до російського Ростова-на-Дону. Незважаючи на всі ризики та складнощі, він погодився дати інтерв’ю Крим.Реалії. На наші запитання він відповів письмово, коли ще перебував у СІЗО Сімферополя. Текст перекладено українською мовою, стиль автора збережено.
«Вітаю, шановна редакціє Крим.Реалії! Завжди дивився і читав вас, дуже цінуючи вашу роботу як найгучніший голос справжнього Криму. Радий мати честь дати вам інтерв’ю. Сподіваюся, це ще трохи приверне увагу до в’язнів Кремля. На жаль, багато чого я ще не можу розповісти з міркувань безпеки – власної та тих, хто мене зараз оточує. Але згодом – обов'язково!» – пише Богдан Зіза.
Далі Богдан Зіза розповідає, чому зважився на свій антивоєнний протест і що відбувалося після цього.
«Примушували вибачитися перед російською армією та Путіним»
– Богдане, чому ви обрали саме таку форму протесту проти війни, яка обернулася проти вас кримінальним переслідуванням? Адже безліч кримчан обмежуються постами у соцмережах чи одиночними пікетами з антивоєнними плакатами.
– На початку вторгнення (повномасштабного російського вторгнення в Україну – ред.) мені написали друзі та запропонували вийти на площу в Євпаторії з пікетом. Мені дуже хотілося висловити свою позицію і показати, що не всі підтримують російську владу та її дії. Але на той час я дуже хвилювався через можливі наслідки, бо був упевнений, що це закінчиться затриманням. Хвилювався і тому, що це може зашкодити моїм планам виїхати з Криму, які я тоді виношував. Боявся привернути увагу правоохоронців і тому, що вони, можливо, захочуть притягнути мене до військової служби, якої я уникав з 2014 року.
Я відмовився вийти, а вже за кілька годин дізнався, що друзів затримали та з ними попрацювала ФСБ. Добре, що обійшлося лише штрафами. Сподіваюся, що з ними зараз усе гаразд і вони в безпеці.
Мені захотілося зробити хоча б щось, що хоч трохи вгамує внутрішній біль
З початку війни і до затримання я не зробив жодної публікації у соцмережах і ніяк публічно не висловлювався. Не знаю, добре це чи погано. Я закрився в собі й не спілкувався ні з ким, окрім сестри та друзів з України. Спостерігав за реакцією друзів і знайомих із Криму та Росії: хто як поводився і як реагував на війну. Дуже розчарований своїм оточенням. Розуміючи, що якась публікація в мережі нічого не дасть, а також дуже втомлений від усіх жахів, від суспільної мовчанки, і, в першу чергу, від моєї особистої, мені захотілося зробити хоча б щось, що хоч трохи вгамує внутрішній біль. Вирішив привернути увагу якнайбільшої кількості людей і зробив це вже у звичний мені спосіб, який завжди рятував у складних психологічних станах – через фарбу.
Крим.Реалії мають у своєму розпорядженні ексклюзивне відео антивоєнної акції Богдана Зізи в Євпаторії 16 травня 2022 року.
– Чи припускали ви, плануючи свою акцію, що все може обернутися так? Яким тоді були ваші роздуми про можливу ціну такого протесту?
– Це не перша моя подібна акція. Протягом останніх років я періодично виходив надвір уночі з «політичним вандалізмом». Я цього ніде не публікував, робив анонімно, нікому не розповідав. Певний досвід такого хуліганства в мене вже був, тому це сприяло саме такій формі протесту. Усвідомлював, що можу бути затриманий та поміщений у СІЗО, і на той момент уже був готовий до цього, але трохи не розрахував сили, як то кажуть.
Запальна суміш була для ефектного відеоролика, який я знімав, а не для підпалу будівлі. Але кому тепер це доведеш... Але навіть з нею це не тероризм, і в суді я це доведу. Але виключно з принципу, бо ні на яке справедливе правосуддя не розраховую та не визнаю окупаційний суд.
– Кримське телебачення, яке контролює російська влада, показало у своєму ефірі ваші «вибачення» за свою протестну акцію. Подібних відео від інших учасників антивоєнних акцій дуже багато. Але невідомо, що відбувалося поза кадром таких записів. Що було з вами? Що чи хто змусили вас записати це «вибачення»?
– Напевно, здивую вас, але таких відео з моїм вибаченням щонайменше п’ять. Перше потрапило до ЗМІ, друге – у матеріалах справи, ще кілька було забраковано. Знімають їх безпосередньо працівники ФСБ. Спершу спокійно просять сказати на камеру все, що їм потрібно. Потім, коли відмовляєшся, починають погрожувати, переконувати.
Дуже часто це не просто вибачення, а свідчення проти себе
Їм дуже потрібні записи з вибаченнями. Це робиться не тільки для залякування населення та змальовування повсюдної згоди з діями влади, як нам здається на перший погляд. На жаль, дуже часто це не просто вибачення, а свідчення проти себе, де силовики змушують сказати потрібний їм текст під відповідну статтю, яку вони хочуть «пришити». І ось тут вони вже не гидують жодними заходами. Побиття та катувань зазнає майже кожен політв'язень.
Щодо моєї ситуації, то вони спочатку змусили мене записати одне відео, яке відправили на перевірку якомусь своєму начальнику. Потім – інше, коли той відповів, що якось я не дуже щиро каюся. Я навмисно не показував жодних емоцій, тож мене знову били. Актор я не дуже добрий, а ще текст постійно змінювали. То мені треба було вибачитися перед російською армією, потім – перед Путіним.
У результаті навіть вони зрозуміли, що останнє вже зайве. Все це тривало так довго, що я був уже згоден на будь-що, аби вони залишили мене.
Їм потрібно було, щоб я процитував статтю 205 КК Росії, щоб звинуватити мене в тероризмі
Зрештою вони записали те, що треба, і пішли, залишивши мене місцевій поліції. Через деякий час повертаються і кажуть, що треба знову перезаписати, нібито дещо змінився текст. Тоді я до кінця не розумів ситуації, бо перебував у певному шоці. Але вже без вагань сказав на камеру все, що вони хотіли.
Тільки через пів року, коли слідство завершилося і я зміг переглянути матеріали справи, дізнався, що там не те відео, яке показували по росТВ. Зрозумів, чому вони тоді повернулися і перезаписали його. Їм потрібно було, щоб я процитував статтю 205 Кримінального кодексу Росії, щоб звинуватити мене в тероризмі.
«Важко перебувати в закритому приміщенні зі своїм ворогом»
– Які умови у СІЗО Сімферополя? Чи достатньо вам їжі, води, тепла? Чи є де спати?
– «Зловити (словить – російською), ізолювати, замучити, засудити (осудить – російською)», – жартома та з іронією розшифровую абревіатуру «СІЗО». І ось саме «замучити» видається головною метою тримання у цьому закладі.
Потрапляючи сюди, в першу чергу, стикаєшся з проблемою, що тобі просто нема де спати, нема де лягти. Страшний переліміт людей, вдвічі більше, ніж розраховано. На одне спальне місце щонайменше дві особи.
Звісно, одночасно ніхто не спить. Доводиться чергуватися: один спить удень, інший – уночі. Часто буває так, що люди сплять на підлозі, на холодному бетоні, кинувши матрац. Камери гнилі, вогкі, скрізь пліснява і суцільна антисанітарія. Лише кілька камер на весь СІЗО мають хоч якийсь ремонт, але й той арештанти роблять власним коштом. Харчування також ніяке. Я майже перестав їсти, бо їжа лише шкодить здоров’ю. Але це навіть непогано – іноді потрібно «чистити організм». Вода погана, не питна – технічна, іноді іржава, інколи ж зовсім зникає через якісь поломки. Останнє, до речі, дуже неприємне випробування. Коли в одній камері 20 людей, які не тільки не можуть помити свій посуд, а й змити туалет, помитися – це таке собі.
Дуже багато людей хворіють. Багато людей похилого віку, в яких до всього вище переліченого пригнічений емоційний стан. Я на власні очі побачив, як згасає людина, коли лише за кілька місяців чоловік довів себе до такого стану, що ледве ходив і розмовляв.
За вісім місяців у Сімферопольському СІЗО при мені померли щонайменше п’ятеро людей
Місцеві лікарі ніяк не реагують, дуже важко домогтися професійного огляду чи потрібних ліків. Ти нікому тут не потрібний. Чоловік, про якого я говорю, в результаті загинув. За вісім місяців у Сімферопольському СІЗО при мені померли щонайменше п’ятеро людей. Багато людей у поганому стані, на жаль, і серед політв’язнів.
Необхідний сильний і терміновий тиск на російську владу, щоб вона скоріше визнала їхній політичний статус та обміняла. Це світлі, добрі люди. Наші люди.
(Про переповненість і нестерпні умови в Сімферопольському СІЗО Крим.Реалії неодноразово повідомляли політв’язні, їхні адвокати та правозахисники. Редакція в різні роки надсилала до ФСВП Росії інформаційні запити з цього приводу, але отримувала формальні відписки або не отримувала відповіді взагалі – ред.).
– З ким ви перебуваєте у камері СІЗО? Чому ці люди туди потрапили?
– Пам’ятаєте гучну історію в Ялті, коли двоє чоловіків кинули у багажник свого товариша, відвезли до лісу та зарізали? На їхньому автомобілі ще була наклейка «Z» (символ повномасштабного вторгнення Росії в Україну – ред.), до речі. Обидва ці індивіди потрапили до камери зі мною. Обидва вони брали участь у російському вторгненні в Україну в різні роки до того, як потрапили туди, збиралися знову поїхати на війну.
Один із них зайшов у камеру прямо у футболці з «Мотороллою» (позивний російського бойовика Арсена Павлова, який воював за угруповання «ДНР» і загинув у 2016 році внаслідок вибуху в ліфті донецької багатоповерхівки, де він жив – ред.). Не буду вдаватися у подробиці, як їх тут зустріли за їхній вчинок. У результаті одного перевели до іншої камери, другий залишився.
Дуже складно словами передати, як це – постійно перебувати в закритому приміщенні зі своїм ворогом.
«Мене закинули у СІЗО для «перевиховання»
– Як до вас ставиться адміністрація СІЗО?
– Щоб внести трохи ясності у загальну картину того, в яке середовище я потрапив і хто мене оточує, мені треба повернутися назад до першого дня, коли мене доставили в СІЗО Сімферополя. Я чекаю на свою чергу, щоб мене оформили. Біля мене стоїть конвоїр, який привіз мене з Євпаторії, тримає документи. Туди-сюди ходять місцеві інспектори, водять арештантів. Якоїсь миті один, проходячи повз мене, зупиняється, пильно дивиться в очі і з характерною огидою каже: «Десь я тебе бачив».
Дивлюся на нього невинними очима і знизую плечима. Несподівано для мене конвоїр відповідає: «Так, так, це він». Я дивлюся на нього, потім на інспектора, а той з огидою та злістю: «Ну, готуйся! П**да тобі!». Відвертається, грюкає дверима туалету поруч, мабуть, для показухи, і йде.
Стою досить зніяковілий, намагаюся зрозуміти, де він уже встиг мене побачити. Але ще більше хвилювало, що зі мною буде далі. Намагаюся ментально підготуватися до того, що мене знову битимуть. За хвилин десять мене зареєстрували і провели до кімнати огляду. Стоять у ній той самий інспектор, який мене «впізнав» і ще чотири силовики різних звань. Двері за мною зачиняються. Розумію, що ось воно, зараз. Кажуть роздягнутися, труси теж зняти. Починаю дихати глибше, щоб заспокоїтися. Всі дивляться на мене і один за одним накидаються. Ні, не чіпають, атакують мене питаннями щодо мого вчинку та позиції. Як фехтувальник намагаюся відбивати ці їхні напади.
Обшук тим часом завершується, вони замовкають. Мене не чіпали.
Адміністрація ставилася досить суворо й упереджено, намагаючись налаштувати арештантів проти мене
Одягаюся, мене виводять і зачиняють у сусідній кімнаті – так званому «боксі» тимчасового тримання, де тримають арештантів, які щойно приїхали і чекають на розподіл. У «боксі» вже сидять чоловіків 15 різного віку. Як тільки сідаю на лавочку, у мене знову летять питання про мою статтю. Як тільки говорю, що виступив проти війни та облив адміністрацію фарбою, як знову чую вже знайоме: «А-а-а, це ти?!» Знову чекаю на осуд, але несподівано отримую часткове розуміння. Але сам досі не розумію, звідки мене знають.
Як виявилося, мене вже встигли показати по всіх каналах телебачення та в інших проросійських ЗМІ. Протягом перших тижнів у СІЗО я неодноразово перетинався з тими, хто про мене вже чув, але не завжди це була підтримка. У СІЗО так заведено, що коли заїжджає людина з гучною справою, то про неї вже всі знають, а іноді й чекають як серед силовиків, так і серед арештантів. Адміністрація ставилася досить суворо й упереджено, намагаючись налаштувати арештантів проти мене.
Після тижня в карантині мене закинули до так званого «двійника». Це камера на двох людей. Я заходжу, за мною гучно зачиняються металеві двері, і я розумію, що в камері вже двоє людей, а третьої шконки (так називають ліжко у виправних установах – ред.) немає. Замість неї – смердючий обдертий матрац і невелике місце на підлозі прямо біля туалету. Як я потім дізнаюся, мене навмисне туди закинули. Відразу починаю кликати інспектора, але безрезультатно.
Три дні я вимагав переведення на кожній ранковій перевірці, відмовляючись заходити в камеру, відмовляючись від прийому їжі, поки на мене, нарешті, не звернули увагу і все ж таки перевели в загальну камеру. Сиділо там близько 20 людей, усі – «за тяжкими статтями»: вбивство, розбій тощо. Знову запитують, що я зробив. Секунда на роздуми, не розумію, якою буде реакція, роблю крок у невідомість – говорю, як є. У відповідь бачу посмішку: «Красунчик!» Мені тиснуть руку. На душі полегшення: я там, де потрібно. Тільки я розслабився, як за мною приходить місцевий оперативник і каже, щоб я збирав речі. Мене переводять.
Мене закинули туди для «перевиховання», а відверто кажучи – для побиття. Але адміністрація прорахувалася. Не всі підтримують війну
Як мені стане відомо за пів року, ця камера була так званим «КАПО». Ще за місяць до моєї появи там була «Z» на пів стіни, зроблена з туалетного паперу. Мене закинули туди для «перевиховання», а відверто кажучи – для побиття. Але адміністрація прорахувалася. Не всі підтримують війну.
За кілька днів до того, як я пишу цей текст, у камері поверхом вище на смерть забили людину. Через кілька днів, як допишу, мене повезуть до Краснодара, потім – до Ростова. Як мене зустрічатимуть і в яких умовах буду, залишається лише здогадуватися.
– Чи відомо вам, що після затримання та арешту ваше ім’я вийшло за межі України, оскільки про цю справу говорять на міжнародних майданчиках правозахисники та представники української влади. Чи це впливає на ставлення до вас у СІЗО? Можливо, хтось вам на це натякав?
– Якось я сидів у слідчого в кабінеті, намагався йому щось довести, через що він зробив запит із моїм ім'ям в інтернеті. Здається, це була розмова про відео мого «визнання». Я не бачив, що там було в результатах пошуку, але він сказав, що на мою підтримку є сторінка в інстаграмі.
Не виключено, що за мною можуть додатково наглядати. Мій слідак – дуже неприємний тип, але ж у ФСБ усі там такі. Цю та інші відповіді, які надав пошуковик, були про те, що я – «укровандал і терорист». Напевно, це був яндекс.
На зустрічах з адвокатом він розповідає мені останні новини, зокрема про мене. Так я вже знав про сторінку на мою підтримку та про те, що про мене говорять в українському інформаційному просторі. Я дуже вдячний кожному і кожній, хто говорить про мою історію, розголошує, намагається допомогти. Насамперед спасибі сестрі та другу, які скооперувалися та створили, по суті, повноцінну кампанію для мого звільнення. Час від часу я отримую листи підтримки з різних країн, а оперативник, який їх приносить, здивовано запитує, хто це мені пише.
«Проукраїнські погляди у російському полоні можна порівняти із самогубством»
– Чи відчуваєте ви до себе «особливе» ставлення через свої антивоєнні настрої?
– Мені здається, що через блокування незалежних ЗМІ, через ізольований від усього світу інформаційний простір тут, у СІЗО, про мене знають лише як про «терориста». Жодного особливого ставлення до себе я не відчуваю. Звичайно, як уже написав, воно є, але виключно через мою проукраїнську позицію та погляди, з якими я сюди потрапив.
– Чи є серед вас люди, які співчувають вам? Чи відчуваєте ви взагалі якусь підтримку, перебуваючи у СІЗО?
– Антивоєнні настрої зараз у Росії рівнозначні ворожим. Якщо ти не підтримуєш дії армії Росії, то ти апріорі підтримуєш ворога. Спочатку я намагався захищатися пацифізмом, підлаштовуватися під місцеві реалії. Це частково мене врятувало від нападів з боку силовиків та арештантів. Але чим далі, чим більше російські війська зазнавали поразки (на фронті в Україні – ред.), тим агресивнішою ставала пропаганда і тим зараз складніше побачити різницю між людиною, яка виступає проти тієї жорстокості, яка зараз твориться, та українцем, який стоїть за своїх людей, за свою землю, за свободу.
Зараз проукраїнські погляди в російському полоні можна порівняти із самогубством
Для Росії я – все одно ворог, тому зрештою вибрав відверту проукраїнську позицію, щоб насамперед бути чесним перед самим собою. Так, складніше, бо зараз проукраїнські погляди в російському полоні можна порівняти із самогубством. Але нехай краще так, ніж бути ще й заручником свого страху. Якщо ти щось робиш, робиш чесно та по-справжньому, тобі постійно заважатимуть. А якщо ці люди ще й мають владу, то обов'язково спробують тебе зупинити, знищити, закинути тебе кудись, звідки ти не зможеш вилізти. Але, мабуть, застрягши на болотах, я бачу руки, які мені тягнуться допомогти. Ну, ви зрозуміли… на болотах…
«Кримчанам не потрібна війна, нікому вона не потрібна»
– Яку підтримку вам хотілося б почути і побачити?
– Масований спротив у Криму, спротив російській агресії, окупаційній владі. Це була б найкраща підтримка, адже саме це було метою моєї акції – показати, що кримчанам не потрібна війна, що нікому вона не потрібна.
Я чудово розумію, що страшно, і збрешу, якщо скажу, що в мене не було страху. Був і є. Але своїм прикладом я хотів показати, що час боятися і мовчати минув! І продовжую це робити навіть в ув'язненні, бо воно не позбавляє відповідальності. Один день нашого мовчання змушує замовчати назавжди чиюсь дитину, батька чи матір. Так не можна, це наша спільна відповідальність. Акцентую увагу, що у своєму відео я звертаюсь насамперед до кримчан і росіян.
– Чи вірите ви, що дипломатичні зусилля допоможуть вашому звільненню?
– Я не просто вірю, я цього хочу. Віра та Надія у в’язниці дуже небезпечні, підступні подруги, на яких краще не сподіватися. Кожен із нас зараз опинився в умовах, до яких неможливо було підготуватися. Я не тільки про ув’язнення, а й про всіх, кого так чи інакше торкнулася війна. Неймовірно складно, страшно і боляче, але всупереч усьому ми продовжуємо йти, битися за життя своє та наших близьких.
Ми – не той народ, щоб сидіти і чекати на дива. Ми беремо і робимо їх самі, хіба не так?
Є вираз, що біда сама не ходить. Наша країна добре знає, про що це. Але, на відміну від минулого, тепер ми не самі! Світова спільнота нас підтримує, і це дає нам сили триматися.
Так само і в ув’язненні ми намагаємося не залишитися поодинці, допомагаємо один одному, щоб не згаснути. Якщо така підтримка буде і зовні, буде гучний розголос і наші голоси почують у всьому світі, це обов'язково допоможе звільнити нас.
Ми – не той народ, щоб сидіти і чекати на дива. Ми беремо і робимо їх самі, хіба не так? Я також не був готовий до нинішніх реалій ув'язнення, але треба триматися і боротися далі. Кожен має свій фронт. Я бачу громадську підтримку і від щирого серця вдячний усім, хто не проходить повз, звертає увагу і долучає інших до теми політв'язнів. Ви – наші ключі від дверей на волю!
Окремо вдячний редакції Крим.Реалії за постійне правдиве висвітлення проблем Криму та розголос окремих історій порушень прав кримчан з боку російської адміністрації. Дякую за вашу працю!
