На початку грудня 2005 року Ншан Топузян, один із єпископів Вірменської апостольської церкви в Ірані, отримав тривожний сигнал.
За повідомленнями іранських прикордонників, на стародавній вірменський цвинтар у Джульфі в азербайджанському ексклаві Нахічевані, який від Ірану відокремлює лише прикордонна річка Аракс, прибули ліквідатори.
Проїхавши горяною північчю Ірану до кордону з Азербайджаном, Топузян зміг зробити відеозапис остаточного знищення культурної пам’ятки, за своїм масштабом і художньою цінністю незрівнянної ні з чим.
Протягом кількох днів сотні стародавніх вірменських хачкарів – «хрестових каменів» – були розбиті на друзки людьми в військових одностроях і викинуті в прикордонну річку Аракс, також відому як Арас.
Цвинтар був розташований на краю міста Джульфа (вірмени називали його Джуга, історична вимова була Джула), квітучого стародавнього вірменського торговельного центру. Все кількадесятитисячне населення міста, величезною мірою вірменське за національністю, було насильно депортоване 1605 року.
Невдовзі перед тим місто перейшло під владу іранської Перської імперії, яка відвоювала цей регіон від турецької Османської імперії. Але перський хан Аббас I, побоюючись нового наступу турків, пішов тактикою «випаленої землі»: населення Джульфи й околиць силою переселили вглиб Персії, а саме місто фізично знищили.
Від нього лишився лише цвинтар – його називали найбільшим вірменським цвинтарем у світі. На ньому було, за оцінками, близько 10 тисяч чи й більше хачкарів та інших пам’ятників, найбільше з них були створені в 15–16-му століттях. Із часом частина їх занепала, але й на початку 20-го століття їх там були ще тисячі.
Значно пізніше після руйнування історичної Джуги на цих теренах виникло сучасне містечко Джульфа – в якому більшість населення склали вже азербайджанці. Після азербайджансько-вірменських конфліктів останніх десятиліть вірмен там уже не лишилося.
Хачкари (вірменською «хач’» – хрест, «к’ар» – камінь) – кам’яні різьблені стели, що їх вірмени здавна ставлять на пам’ять про померлих чи на вшанування важливих подій.
Вірмени кажуть, що двох однакових хачкарів не існує, і всі вони священні. Вірмени обов’язково зображають на них хрест – адже вони переважно християни Вірменської апостольської церкви, що належить до так званих давньосхідних церков, які відокремилися від решти християнства задовго до Великої схизми і поділу на сучасні православ’я й католицизм.
Часто хачкари оздоблюють вишуканими різьбленими візерунками і зображеннями фантастичних істот.
Багато хто вважає, що ці «хрестові камені» як намогильні пам’ятники є зв’язком між небесами і душами похованих під ними.
Від часу першої війни за Нагірний Карабах між вірменами й азербайджанцями наприкінці 1980-х років жертвами палких суперечок і гарячих боїв за те, хто має більше історичне право на спірні землі, ставали і люди, і пам’ятки.
У столиці Вірменії Єревані на початку 1990-х років знесли азербайджанську мечеть. Ті мусульманські пам’ятки, які залишилися, стали називати «перськими».
Так само в старому центрі столиці Азербайджану Баку знесли історичну вірменську церкву. Іще один вірменський храм у місті зберегли – щоб демонструвати «релігійну толерантність»; тепер у ньому книгосховище. А в Нахічеванському ексклаві почали систематично знищувати вірменську спадщину.
Руйнування частин цвинтаря в Джульфі почалися в меншому масштабі ще в 1990-і роки. Протести на якийсь час уповільнили їх. Та 2005 року цвинтарю настав остаточний кінець.
Але, незважаючи на численні документальні свідчення цього знищення, одні азербайджанські посадовці заперечували, що цвинтар був вірменський, інші навіть просто заявляли, що ніякого цвинтаря там узагалі й не було.
2006 року президент Азербайджану Ільгам Алієв заявляв: «Як вам відомо, останнім часом деякі кола в Вірменії, вірменське лобі й деякі лицемірні політики, які перебувають під його впливом, порушили питання про те, ніби в Нахічевані зруйновані нагробки на вірменських могилах. Це абсолютна брехня й наклеп, чергова вигадка Вірменії й вірмен».
Імовірно, Алієв міг мати на увазі Сімона Магакяна, який детально досліджував і багато писав про вірменську спадщину Нахічевані – нині автономної республіки у складі Азербайджану, регіону, який за свою історію побував у багатьох руках, зокрема, не раз був частиною різних історичних вірменських держав.
Як сказав Радіо Свобода цей дослідник, який працює у США, знищення цвинтаря Джульфи «було найбільшим окремим випадком винищення» вірменської спадщини в цьому регіоні.
Але знищення 2005 року, яке стало лише останнім і найбільш кричущим моментом в історії руйнування цвинтаря, майже не помітили у світі, попри шок, який воно викликало у вірмен – та й у декого з азербайджанців.
Один азербайджанський історик, який виростав у Нахічевані, в телефонній розмові з Радіо Свобода пригадав, як він малим їздив потягом, що проходив вздовж цвинтаря.
Цей учений, який просив не називати його на ім’я, каже, що знищення цвинтаря в Джульфі вразило не тільки вірмен, а й багатьох нахічеванських азербайджанців. «Вони теж вважали це частиною своєї історії», – каже вчений і пригадує, як на історичний об’єкт возили групи школярів.
Багато хто критикував мовчання з боку ЮНЕСКО після остаточного знищення цвинтаря 2005 року. Його порівнювали з різкою реакцією цієї організації на знищення 2001 року ісламістським рухом «Талібан» відомих кам’яних постатей Будди в афганському Баміяні і на руйнування, вчинені в античній Пальмірі в Сирії 2015 року бойовиками ісламістського угруповання «Ісламська держава».
Як вважає Магакян, чільних посадовців ЮНЕСКО по суті просто купили в рамках так званої «ікряної дипломатії», застосуванням якої відомий багатий на нафту – і на чорну ікру – Азербайджан.
Розслідування, здійснене 2017 року Центром дослідження корупції й організованої злочинності (OCCRP), з’ясувало, що в 2012–2014 роках сумнівні компанії, пов’язані з Азербайджаном, виплатили 468 тисяч доларів Калину Митреву, чоловікові тодішньої генеральної директорки ЮНЕСКО Ірини Бокової. Митрев стверджував, що це була законна плата за консультаційні послуги.
2013 року ЮНЕСКО – отримавши пожертву від Азербайджану на суму в 5 мільйонів доларів – влаштувала фотовиставку з назвою «Азербайджан – країна толерантності» в своїй штабквартирі в Парижі.
У відповідь на запит Радіо Свобода електронною поштою начальник відділу зв’язку з громадськістю ЮНЕСКО Матьє Ґевель не став прямо відповідати на питання про брак реакції його організації на знищення цвинтаря Джульфи 2005 року. Він лише сказав, що ЮНЕСКО «висловлювала кілька разів, публічно і дипломатичними каналами, своє занепокоєння щодо захисту культурної спадщини будь-де у світі».
При цьому Ґевель відкинув звинувачення щодо корупції, заявивши, що пожертви Азербайджану складають лише невелику частку внесків країн-членів ЮНЕСКО.
А у зв’язку з повідомленнями про можливе знищення об’єктів культурної спадщини військовими під час найостаннішого наразі конфлікту між Азербайджаном і Вірменією Ґевель заявив, що ЮНЕСКО «працює нині з усіма дотичними сторонами, щоб направити місію до Нагірного Карабаху з метою оцінити становище і захистити культурну спадщину регіону».
