Із ветераном війни, екскомандиром групи аеророзвідників 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура» ЗСУ Андрієм Смоленським та його дружиною Аліною Смоленською «Голос Америки» зустрівся неподалік Вашингтона. Андрій, який втратив зір, руки, а також частково слух через поранення на фронті, зараз проходить реабілітацію у США.

В американській клініці для Андрія Смоленського розробили протез руки, він вчиться ним користуватися, враховуючи те, що протезування незрячих складніше і має свої особливості.

Крім цього, у США Андрію спробують повністю відновити слух. Зараз він ходить із крапельницею, через яку отримує антибіотики для вуха, аби здолати небезпечну бактерію.

Після поранення у травні 2023 року Андрію довелося навчитися робити заново багато речей. Зокрема, він розробив голосові команди для телефону і тепер самостійно відповідає на дзвінки, пише повідомлення. Він може самостійно ходити з тростиною.

«Я надзвичайно пишаюся Андрієм за всю ту важку роботу, яку він проробив за ці майже півтора року, – каже Аліна. – Ми багато працювали вдвох, багато працювали з лікарями-реабілітологами... Пам'ятаю, як після занять Андрій приходив і казав: «Так, давай скотч, мені потрібно ще щось доробити». І ми разом виготовляли різні девайси, пробували, використовували».

Аліна розповіла, що Андрію вдалося виконати ті завдання із реабілітації, які він запланував на минулий рік.

«Андрій практично повністю самостійний вдома, – каже вона. – Він сам виконує всю ранкову рутину, самостійно одягається, їсть, користується телефоном. Наразі наша ціль – його незалежність поза домом, тобто повністю самостійне пересування містом та ефективне перебування в різних соціальних просторах».

Із фізичними змінами після поранення Андрій не змінився внутрішньо, розповіла Аліна, для якої чоловік, як і раніше, – міцна опора.

«Він – моя найбільша підтримка в усьому. І коли в мене щось наболіло на душі, я приходжу до Андрія, він мене підтримує», – каже вона.

Також Андрій займається не лише своїм відновленням, а й прагне допомогти іншим військовим зі схожими травмами. Вільно володіючи англійською, він із дружиною відвідує конференції з реабілітації незрячих, спілкується з американськими організаціями, бере участь у заходах на підтримку України.

В інтервʼю «Голосу Америки» Андрій Смоленський розповів про своє відновлення, і те, як застосування дронів у війні РФ проти України спричиняє нові особливі травми серед військових, до яких лікарі у світі виявилися не готовими.

(Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності)

– Андрію, чим ви займалися до повномасштабної війни, як ухвалили рішення йти на фронт?

– До війни я жив абсолютно звичайним цивільним життям, працював у фінансовому менеджменті, в ризик-менеджменті. У мене є дружина, ми разом уже 6 років. Жили своє маленьке життя, так би мовити. А перед війною, десь за 6 місяців, через те, що я займався ризик-менеджментом, у мене вже було розуміння, що цей конфлікт є можливим і що потрібно до нього готуватися. І я достатньо довго зважував рішення, тобто моє рішення було завчасним, що в разі початку [масштабної] війни я буду долучатися до ЗСУ.

Тож, коли у 2022 році розпочалася [масштабна] війна, ми з батьком, якому тоді було 58 років, відправили наших дівчаток до родичів, а потім за кордон, а самі долучилися до війська.

Долучився до ЗСУ попри відмови у військкоматі

– Якось в інтерв'ю ви розповідали, що ще до повномасштабного вторгнення вам пропонували виїхати з країни.

– Це правда. Власне, тому, що я завчасно готувався до конфлікту, деякі мої друзі закликали мене виїхати. Але в мене було тверде рішення щодо цього. Насправді я не служив в армії з певних причин, пов'язаних зі здоров'ям.

І коли я прийшов до військкомату в перші тижні війни, мені відразу відмовили. По-перше, в мене не було досвіду, вони запитали, чи я мав досвід в АТО, я сказав, що ні. Подивилися на мій військовий квиток, у якому було вказано, що я маю певні проблеми зі здоров'ям, і сказали мені йти додому або долучатися до сил територіальної оборони. Це я теж намагався зробити, і в мене теж не вийшло.

Тож знадобився певний час, аби долучитися до ЗСУ, це був такий челендж. І 47-а бригада надала таку можливість. Вона була запланована як бригада нового зразка за стандартами НАТО, до якої долучалися, зокрема, добровольці, які дійсно хочуть служити, виходячи передусім зі своїх поглядів. Так я долучився до Збройних сил.

– Як ви почали працювати з дронами?

– Після того, як ми зробили перший виїзд на Бахмут, у мене тоді була РПГ-7, це була моя зброя. І я тоді чітко усвідомив, що перспектива – за безпілотними системами.

І оскільки в механізованій піхоті, а тоді це був просто піхотний батальйон, системи БПЛА були відсутні взагалі, як штатна одиниця їх не існувало, відповідно я і мої однодумці, побратими, зібрали групу людей, які вірили в майбутнє БПЛА, в можливість як розвідувальної, так і ударної роботи безпілотників. І ми дуже важко працювали для того, щоб з'явився такий підрозділ. І я дуже пишаюся моїми хлопцями, які досі на передовій.

Наш окремий підрозділ БПЛА, в якому було 20 хлопців, із якими я мав честь працювати, був одним із таких перших пілотних штатних одиниць. І, наскільки мені відомо, станом на зараз в усій механізованій піхоті ЗСУ створені такі підрозділи. І це викликає велику радість, що ці системи розвиваються.

«У світі немає медичних протоколів для таких травм»

– Ви зазнали тяжкого поранення у травні минулого року. Унаслідок чого це сталося? І яким був шлях вашого лікування?

– Рік тому під час контрнаступальної операції на Запоріжжі я отримав дуже важке поранення біля селища Мала Токмачка, це просто біля Роботиного. Ми проводили з хлопцями розвідувальну роботу і, на жаль, мене було важко поранено там.

Я не пам'ятаю моменту самого поранення, але судячи з характеру травми, можна сказати, що це був саме дрон-камікадзе. Втрата верхніх кінцівок, зору, в мене була дуже серйозна черепно-мозкова травма.

І я пам’ятаю, як уперше прийшов до тями після коми, і мені було цікаво, чому навколо так темно? Я подумав, що це просто наснився кошмар чи що просто в кімнаті темно. Але потім я зрозумів, що, напевно, щось сталося, і після цього розпочався мій довгий шлях реабілітації.

Минулий рік із дружиною ми провели у шпиталях. Ми відвідали близько десятка лікарень. Запоріжжя, Дніпро, Київ, Івано-Франківськ, Львів – це ті міста, в яких ми були навіть не в одному шпиталі після першого хірургічного етапу, який пройшов досить успішно. І після першого реабілітаційного етапу, коли я зміг відновити вагу, свій нормальний фізичний стан, ми зіткнулися з проблемами в реабілітації випадків комбінованих травм, таких як втрата зору і ампутація, наприклад. На той час, а це була середина 2023 року, такі травми були рідкістю.

Лікарі розводили руками, оскільки у світі немає медичних протоколів для таких травм і дуже мало задокументованих випадків. Навіть у Штатах ми знайшли лише три схожі випадки. Відповідно, немає досвіду. І це створило серйозні виклики для реабілітації. Також наша медична система зараз перебуває під величезним навантаженням від фронту. І наші лікарі роблять чудеса, рятуючи життя таких хлопців, як я, за що я неймовірно вдячний усім лікарям, це – однозначно герої цієї війни.

Але щодо реабілітації, повернення до якогось функціонального життя, в цьому є великі виклики і труднощі. І коли ми побачили, що навіть у Європі існують такі ж труднощі – ми отримували з дружиною відмову за відмовою від інших країн – Італія, Франція, Норвегія – ми зрозуміли, що, мабуть, потрібно націлюватися на США, шукати там досвід військових травм.

«Це – новий виклик, пов'язаний із новими технологіями війни»

– Під час одного з виступів у Вашингтоні ви розповідали про те, що війна в Україні є унікальною з огляду на характер травм через масове застосування дронів.

– Без сумніву можна сказати, що якщо у 2023 році мій випадок був рідкісним, а це саме час, коли камікадзе-дрони на передовій почали масово застосовуватися, то зараз, уже рік потому, ми бачимо зростаючу статистику таких поранень, комбінованих травм – черепно-мозкові травми з втратою кінцівок, втратою зору, і втратою нижніх кінцівок також.

Я особисто зустрічав кілька десятків хлопців зі схожими травмами, реабілітація яких наразі дуже ускладнена. Тобто це новий виклик, який пов'язаний із абсолютно новими технологіями війни, новою тактикою війни. І це новий виклик, який пов'язаний не лише з Україною, а й з усім світом.

Це те, з чим жодна країна не мала досвіду. Саме тому ми зіткнулися з таким проблемами як у Європі, так і в інших країнах.

– Ви маєте на увазі, що дрони спричиняють складні комбіновані травми, зокрема, втрату зору? В чому особливість травмування від дронів, наприклад, порівняно з мінно-вибуховими травмами?

– Американці називають це IED, тобто саморобний вибуховий пристрій. Немає виробництва стандартних боєприпасів для дронів-камікадзе, і особливо на першому етапі війни, у 2022–2023 роках, масово застосовуються такі, умовно кажучи, «літаючі міни». Тобто застосовується що завгодно – гранати, міни, саморобні пристрої, або використовуються навіть уже зараз певні стандартні боєприпаси для іншого озброєння. Тож, отримуючи мінно-вибухову травму, все ж більш поширена ампутація нижніх кінцівок без втрати зору. Втрата зору – більш рідкісна травма, і ми це бачимо у статистиці як українських військових дій, так і американських, що 90% травм піхоти – це втрата нижніх кінцівок через наземні міни та наземні саморобні вибухові пристрої.

Зараз ми маємо такі ж вибухові пристрої, але в повітрі. Відповідно, це дрібні уламки, які можуть не призводити до смерті, але при цьому наносити дуже серйозні ушкодження обличчю, очам, верхнім кінцівкам, вражати легені і т.д.

Наприклад, я особисто відвідував кулеметника, який працював просто на позиції, і саме через такий приліт він втратив ногу, дві руки та зір. Звісно ж, кулеметники зазвичай займають більш стаціонарні позиції і не є дуже мобільними через велику вагу кулемета. Тож так, такі травми стають зараз більш поширеними.

«Ми маємо сотні незрячих ветеранів»

– Над чим зараз ви працюєте з лікарями у США?

– Насамперед ми сподіваємося від США отримати передовий досвід щодо військових травм. Все ж у них були і Корея, і В'єтнам, Ірак, Афганістан, Лівія – досить серйозні конфлікти, які давали величезний досвід американським лікарям і реабілітологам у цій галузі. Ми бачимо досить високу експертизу, особливо в питаннях, пов'язаних із протезуванням, остеоінтеграцією.

Зараз ми працюємо з моїм протезистом у США над протезом, який міг би бути функціональним девайсом, ефективним саме для людей зі втратою зору. В мене збережена одна права достатньо довга рука, яку я використовую як орган зору.

Тобто, торкаючись предметів, я маю змогу їх «бачити». Відповідно руку з короткою ампутацією я використовую для протезування. Тож я можу і «бачити» предмет, і захоплювати предмет. Якщо запротезувати праву руку, втрачається можливість торкатися шкірою предметів і «бачити», тобто ви осліплюєте самого себе. В моєму випадку ми з лікарями зараз упевнені, що праву руку буде важко протезувати, зараз займаємося саме лівою рукою.

Крім цього, звісно, це реабілітаця незрячих людей. Перед Україною поставлений величезний виклик щодо реабілітації незрячих, тому що наразі можна впевнено казати, що системної реабілітації дорослих незрячих людей в Україні немає. До війни була не настільки велика кількість людей, які втратили зір у дорослому віці, і громадський сектор справлявся з цим викликом. Наразі, коли ми маємо сотні незрячих ветеранів, це створює зовсім інші виклики для медичної і реабілітаційної системи.

Ми з дружиною створили організацію для підтримки людей із такими складними випадками, бо в один момент ці люди залишаються позаду, ніхто не знає, що з ними робити. Особливо через ситуацію в українських лікарнях, які повністю заповнені людьми з передової з різними травмами та ампутаціями.

Для фахівців завжди простіше робити те, що вони знають...

Але коли йдеться про реабілітацію, щоб допомогти людям, які отримали поранення, які відслужили, які принесли свої жертви, – допомогти їм повернутися до кращого життя – на жаль, це дуже складно зробити зараз в умовах війни в Україні.

Тож ми з дружиною заснували організацію, яка допомагає складним випадкам, щоб допомагати цим людям, відвідувати їх, підтримувати їхній дух і покроково показувати їм шлях уперед.

Ми також включені в робочу групу при апараті президента України, яка зовсім нещодавно зібралася за головування Ірини Верещук, і це величезний крок вперед для нашої країни саме в питанні дорослих незрячих людей і їхньої реабілітації. Держава почала займатися цим питанням серйозно і це, звісно, викликає радість і бажання рухатися вперед.

Ще одна проблема військових із травмами – резистентні бактерії

– Внаслідок травми ви також маєте проблеми зі слухом. Що кажуть лікарі про перспективи його відновлення?

– Ми прибули сюди також для того, щоб провести втручання на вусі. В мене дуже серйозна проблема. Мені у вухо занесена бактерія, яка є супер резистентною. Коли в Україні були проведені тести на резистентні бактерії, аби визначити антибіотик, яким її лікувати, жоден антибіотик не показав ефективності. Через те, що під час війни – будь якої, неважливо, чи це сучасна війна в Україні або інші війни – виникає дуже серйозний спалах розвитку бактерій, адже є відкриті рани, ґрунт, у якому щодня розвиваються мільйони бактерій. Вони потрапляють у кров людини. І для того, щоб рятувати людей, лікарі повинні використовувати антибіотики доволі агресивно, без роздумів. Немає часу на роздуми, коли треба рятувати людину від сепсису.

Через це бактерії починають еволюціонувати дуже швидко, розвиваються, стають резистентними, тобто нечутливими до антибіотиків. У моєму випадку саме такий сценарій реалізувався. Я отримав бактерію в одному зі шпиталів, можливо, від якогось іншого пацієнта. І знаю, що такі проблеми поширені у багатьох хлопців.

На щастя, зараз у США ми знайшли два антибіотики, які все ж є ефективними для цієї бактерії. Я зараз отримую 30-денний курс, 24/7 у крапельницях. Саме тому я зараз із рюкзаком за спиною.

«Ми написали сотню команд, щоб мати змогу керувати телефоном без рук»

– Якими девайсами ви користуєтеся, що допомагає вам у побуті?

– На ринку є різні пристрої, але, зрештою, проста біла тростина для сліпих людей, людей із порушеннями зору, – це також інструмент. І це те, що ми відкрили за останній рік, працюючи з моїми тренерами з мобільності та орієнтації в Україні, що звичайна тростина помічна. Ефективність багатьох інших пристроїв трохи сумнівна.

Крім того, великі досягнення зараз за штучним інтелектом, який дуже допомагає незрячим людям. І це також частина того, чому ми приїхали до Сполучених Штатів, – щоб вивчити можливості партнерства та продукти, особливо в галузі штучного інтелекту.

Більшість людей у дорослому віці, з того, що нам відомо наразі, використовують голосові помічники. Зокрема електронні помічники на комп'ютерах чи додатки на телефонах. Я, наприклад, особисто використовую сервіс Voice Over, який дозволяє озвучувати тексти. Наприклад, я можу просто скачати текстову книгу, а інтелект телефону прочитає мені цю книгу вголос.

А оскільки я втратив руки, я використовую голосове управління. Ми з дружиною були змушені писати ці команди для себе фактично самі, тому що це дуже вузький досвід, якого ні в кого немає, бо такі випадки дуже рідкісні. І ми займалися таким собі програмуванням, написали сотню команд, для того, щоб мати змогу писати тексти на телефоні без рук, щоб заходити у додатки.

Я фактично повністю можу здійснювати будь-які дії на телефоні як звичайна людина за допомогою цієї сотні команд, які ми з дружиною запрограмували.

За допомогою голосової програми наприкінці інтерв'ю Андрій показав, як самостійно пише повідомлення, надиктувавши телефону слова: «Дякую «Голосу Америки» за чудову роботу з поширення правдивої інформації у світі. Також дякую своїй дружині».

І третій корисний інструмент – це, мабуть, адаптивна ложка для моєї правої руки, яка також схожа на манжету, тож я можу самостійно їсти.

Ми з дружиною прибули у США для того, щоб налагодити співпрацю з організаціями, які займаються людьми з порушеннями зору. Це й реабілітаційні центри, і громадські організації, і організації, які підтримують працевлаштування людей з інвалідністю, зокрема незрячих... У нас заплановано досить багато активностей у США і ми концентруємо великі зусилля, щоб отримати цей передовий досвід і привезти його в Україну.

«Зараз відчувається, що вся Україна – це велика сім'я»

– Хто для вас найбільша підтримка?

– Без сумніву, моя дружина – величезна підтримка для мене. І моральна, і реальна. Аліна зі мною з першого дня поранення, вона миттєво прибула в Запоріжжя, щоб відвідати мене в лікарні. Мої друзі, моя сімʼя – тато, мама, сестра.

Але зараз відчувається, що вся Україна – це така велика сім'я. Ми зустріли величезну підтримку від громадського сектору, лікарів, від просто небайдужих громадян, волонтерів. Це викликало величезне відчуття підтримки.

Більше того, ми знайшли величезну підтримку і за кордоном, – в Європі, в Америці. Повага до ветеранів тут неймовірна. І американці дякують за службу мені, при тому, що я не воював в американській армії. Але вони з великою повагою ставляться до українців, до українських військових, і до того вчинку, який кожен військовий здійснив, прийшовши у військкомат і долучившись до ЗСУ.