Слухати:
Надія Степула: Письменники часто не тільки пишуть книги, а й подорожують, плавають на яхтах чи байдарках. Світ захоплень митців іноді далекий від їхньої фахової діяльності, але не менш цікавий.
Письменники та видавці, брати Дмитро і Віталій Капранови є ще й затятими яхтсменами, а останнім часом вони всерйоз захопилися вітрильними перегонами.
Наприкінці жовтня минулого року, коли у Києві вітрильний сезон уже завершився, вони взяли участь у регаті "Баварія-2007" на Адріатичному морі.
Про їхні враження від тих складних змагань братів Капранових розпитує мій колега, кореспондент Радіо Свобода Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Панове капітани, а що вас змусило залишити в Києві власну яхту під назвою «Спокуса» і поїхати світ за очі на Адріатику на іншій яхті змагатися?
Дмитро Капранов: Змагання і примусило. Маленьку яхту з Києва дуже важко тягати по інших морях.
На Адріатиці були цікаві змагання. Це взагалі такий романтичний край. Змагання називалися кубок «Баварії-2007». «Баварія» - це виробник яхт, один з найбільших у світі. От вони й організували таку міжнародну регату на своїх яхтах.
Віталій Капранов: 18 однакових яхт, 18 однакових можливостей. Все залежить тільки від майстерності екіпажу, тільки від бажання перемогти.
Особливість полягає в тому, що яхти дуже великі. От наша рідна «Спокуса» 21 фут, а там 42 фути, тобто рівно вдвічі більше, і, наприклад, спінакер має площу 125 метрів квадратних.
Дмитро Капранов: Це найбільше вітрило, таке пузате, красиве.
Віталій Капранов: Тобто, це така серйозна важка робота. Заради неї варто їхати світ за очі.
Віталій Пономарьов: А щоб впоратися з такою великою яхтою потрібний серйозний екіпаж.
Дмитро Капранов: Так, екіпаж у нас був серйозний. У нас було 4 українських учасники: Іллєнко Михайло, Іллєнко Пилип, ну, і ми удвох. І було з Естонії два хлопці, наші приятелі, і один з Москви.
Віталій Капранов: Робота дуже серйозна, тому що коли грот метрів 70-80, то там взагалі нічого на руках не підтягнеш, там лебідка дуже швидкісна.
Крім того, нам дуже пощастило. В перший день, коли ми приїхали, вітер був десь 35 вузлів, а на другий день, коли мала бути гонка, він був 33 вузла, то гонку відмінили.
Дмитро Капранов: Тобто, перші три дні були абсолютно штормовими. Ми пройшли хорошу школу насправді і по злагодженості екіпажу, і по тому, щоб не випасти за борт. В інших екіпажів були травми.
І ми коли фінішували, побачили, що в нас в екіпажі жодного травмованого, а у решти всі перев’язані, ну, ми зрозуміли, що таке справжня перемога. Перемога – це коли ти в обставинах сильніших за себе, вийшов з гідністю, з честю з цих обставин.
Віталій Пономарьов: Але обставини при тому досить спортивні.
Дмитро Капранов: Так, це справжній спорт, коли ти борешся не з суперником, а борешся з вітром, з хвилею.
Віталій Капранов: Хто не знає, 35 вузлів – це вже 5 балів шторму. Правилами хорватської федерації заборонено змагання більше 25 вузлів. Це вважається вже шторм, не придатно для переходу.
Але це дуже цікаво, тому що вітрильник – це така штука, де не можна зійти. Тобто, от машина. Не подобається, там щось угойдало – на гальма і на узбіччя. Всі встали і вийшли. А на вітрильнику вийти не можна. Був би вітер, шторм, все рівно ти повинен зціпити зуби і кудись йти.
Крім того, це гонка найбільш азартна, бо монотипи всі однакові, ти весь час бачиш суперника і весь час борешся з тими самими обставинами, що й він: так само висиш за бортом, так само рвеш руки шкотами, так само бігаєш по баку і боїшся вилетіти за борт, а тому пристебнутий, тобто система безпеки - потрібно сказати, що дуже уважна, - всі в жилетах.
Дмитро Капранов: Дуже серйозний вітер, такий, що домовитися з ним неможливо, треба йти тільки туди, куди він велить.
Віталій Капранов: Ну, і азарт. Азарт такий, примушував такі великі яхти все рівно стикатися на старті.
18 яхт було, порвали 8 спінакерів за цей день. При чому, що штормова погода була тільки у перші два дні, а потім була гонка, а наступного дня був штиль мертвий абсолютно. Ми вийшли, ледь-ледь стартували, 7 перших яхт якось чимось підхопило, а решта просто не фінішували. З 18 яхт фінішували тільки 7, 11 стояли і чекали вітру.
Дмитро Капранов: Але насправді ми переконалися, що фізкультура не має сенсу. Що лежати, що махати руками, результат один. На психологію, на фізіологію діє тільки спорт. Тобто, тільки спорт.
От такий спорт – це далеко не олімпійський спорт, це далеко не спорт високих досягнень, але це той спорт, який доступний кожному з нас. Займаючись таким спортом, переламуючи себе і намагаючись щось виграти або там не вивалитися за борт, насправді ми вдосконалюємося. І це те, заради чого взагалі варто жити, заради чого варто захоплюватися.
Віталій Капранов: Для цього необов’язково навіть їхати на Адріатичне море, тому що в нас в Києві є яхт-клуби. От Київський крейсерський яхт-клуб, в якому в нас яхта, - це чудове місце, де можна спробувати себе. І ми регулярно, от цього року ми теж ганялися на Дніпрі.
Розумієте, чоловік сьогодні став лінивий не стільки тілом, як душею. Він нікуди не прагне. У нього телевізор, канапа, пиво в холодильнику. А тут, коли ти себе відчуваєш сам на сам зі стихією, сам на сам з вітром, то ти стаєш знову чоловіком.
Віталій Пономарьов: Якщо цього року на 31 грудня не буде криги і відбудуться новорічні вітрильні перегони, як минулого року, чи збираєтеся ви брати участь?
Дмитро Капранов: Обов’язково.
Віталій Капранов: Обов’язково. Але тепер ми будемо значно розумніші і будемо значно більше уваги безпеці приділяти, бо трошки авантюрно минулого року. Але цього року, дай Боже, Дніпро не замерзне, то дивіться на Дніпро і чекайте там вітрил.
Надія Степула: Один із грона лауреатів Шевченківської премії, відомий прозаїк Євген Пашковський розводить бджіл. Про те, чим він захоплюється поза написанням книг, Євген Павшковський говорить сам.
Євген Пашковський: Захоплення в мене одне. Я про нього скажу пізніше.
До розваг життєвих я можу віднести голодування, яким я займаюся постійно. 37, 30 днів. Раніше я рахував, а зараз не рахую. Десь, думаю, в рік виходить кілька місяців. Це те, що дійсно захоплює дух і підносить його. Це потрібно назвати захопленням.
Захоплення – розвага. Бджолярство, яким я займаюся. Так само укуси захоплюють, розважають і приносять користь мені і ближнім. Бджолярством займався мій прадід, пробував займатися мій дід, але йому не дали, бо він був розкуркулений, а потім, коли повернувся, в тяжких обставинах допрацьовував свій вік. Мені пощастило займатися цим вже в теперішньому часі.
Із розваг-захоплень мав колись полювання, маю рибальство, ну, багато таких земних справ, якими люди переймаються як основними, хоча для літератора основним (не всі відверто про це кажуть) захопленням є благо Вітчизни, тобто діяти на благо Вітчизни.
Надія Степула: Мало хто з письменників у світі може похвалитися тим, що створив свою Спілку та ще й свою церкву. В Україні такий письменник є. Це Костянтин Шаповалов, пастор-протестант. Церкву під поетичною назвою «Ранкова зірка» він створив ще в 1999 році.
А задовго до того він встиг спробувати себе в різних «жанрах» життя: і греблею на байдарках займався, був членом спортивного товариства «Авангард» і навчався і Інституті фізкультури, і навіть відкрив був у Києві авторемонтну майстерню.
Спілку християнських письменників Костянтин Шаповалов створив у минулому році. Перед цим його не прийняли до лав Національної Спілки письменників України, начебто, мотивувавши відмову тим, що література, яку пише Костянтин, не художня, а богословська.
Сам письменник гордиться тим, що подібної Спілки немає в жодній іншій країні.
Пропоную послухати розмову з Костянтином Шаповаловим. Розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Павло Вольвач: Пане Костянтине, в чому ідея вашої письменницької спілки? Це ще одна спілка, вона в піку офіційній Спілці письменників України чи іншій, не менш офіційній Асоціації українських письменників, чи це спроба організувати людей за якимись інтересами?
Костянтин Шаповалов: Коли я почав писати книжки на християнську тематику, на богословську тематику, то перша моя книжка була написана десь близько шести років тому. Я не мав змоги її видати. Я ходив по видавництвах і просив, щоб люди взяли її і видали за свій кошт, потім, щоб люди видали і забрали її собі, реалізували і забрали всю виручку, весь той прибуток, котрий буде.
Але мені казали таке. Ми не будемо брати твою книжку видавати, тому що ти невідомий, тебе потрібно розкручувати.
І знайшлася одна людина, це видавництво «Едем», Геннадій Миколайович Гут, котрий сказав: «Я помолюся Богу, я поміркую, якщо я буду бачити, що мені потрібно це зробити, то я вкладу кошти в твою книжку». Через кілька днів він мені зателефонував і сказав, щоб я ніс свою книжку.
Павло Вольвач: Ви створили спілку. Як це відбувалося? Ви вийшли на вулицю і сказали, що хто хоче, чи розсилали листи?
Костянтин Шаповалов: Така ідея до мене прийшла, і я повинен був зрозуміти, що це ідея не моя, що це ідея навіяна часом, що вона згори, від Бога. Я звернувся до голів християнських об’єднань, всіх тих, хто тут є в Україні, в Києві. В нас є представники зараз у спілці Православної і Греко-католицької церков.
Павло Вольвач: І скільки зараз членів у вашій спілці?
Костянтин Шаповалов: При створені організації 21 член і 21 представник з регіонів різних, тому що з’їхалися з України, з’їхалися з Одеси, зі Львова, з Черкас, з-під Києва, з Донецької області.
Зараз ця спілка вже об’єднує близько 40 членів.
Павло Вольвач: Пане Костянтине, Ви кажете, що у Спілці письменників, скажімо, там пишуть художню прозу, художню поезію. А про що пишуть члени вашої спілки, Ви зокрема? Якщо це не є художня проза і художня поезія. Це якісь трактати богословські чи що?
Костянтин Шаповалов: Або християнські художні, або просвітницького характеру. Художні - це проза і поезія. Ми працюємо над створенням веб-сайту. Павло Вольвач: А де ви вбачаєте свого читача? Читач є?
Костянтин Шаповалов: Читач – це християни України. Надія Степула: Прозаїк, поет, літературознавець, сценарист, критик, лауреат багатьох літературних премій, зокрема й найвищої імені Тараса Шевченка, професор Григорій Штонь ще й маляр. У найвищому сенсі цього слова.
Про своє велике захоплення говорить Григорій Штонь.
Григорій Штонь: Якщо говорити про захоплення в царині чи то мистецтва, ну, взагалі в якихось життєвих ситуаціях, то я особисто вважаю, що людина, яка працює в якомусь із мистецтв, ця людина захоплюється чимось іншим тому, що те, інше, дається їй, нібито, легше, не вимагає величезної напруги, ти не ставиш на карту своє ім’я, свій гонор не випробовуєш.
Ти просто сідаєш, як особисто я, в кімнаті перед мольбертом, починаєш на ньому щось собі там вимальовувати, дивишся на це, як не на забаву і не відпочинок, а на якусь гру, гру тих сил своїх, які не всі витрачені в літературі чи в чомусь іншому.
Ці сили, реалізуючись в якомусь дуже невправному, такому дилетантському малюнку приносять якесь задоволення чисте, вільне від всіляких амбіцій, від безкінечного намагання досягти якогось абсолюту, який є неможливим.
Там є багато драм, в тій роботі, яка тобі Богом послана як твоя чи то головна, чи хто її знає, чи як покликання твоє.
Я – літератор. А от, захоплюючись малярством, людина вільна, я там артист без оцих всіх страждань, без всіх цих докорів сумління за свою якусь невдалість і таке інше.
Зрештою, я можу те, що я намалював, викинути. Важко уявити, що ти можеш викинути роман, якому ти віддав два роки життя.
Захоплення митців (дозволю себе теж до них причислити) якимось іншим різновидом мистецтва – це один із видів якогось розвантаження, відпочинку, якогось осявання, яке не має за собою такої відповідальності, як твоя головна робота, з одного боку. А з іншого боку, людина, яка чимось захоплюється, крім того, що вона щодня робить, може відкрити в собі багато того, присутність чого вона в собі не підозрювала.
Тут філософії в мене особливої немає. Я тільки знаю одне, що літератор, який щодня пише, чи там критик, чи прозаїк, чи поет, який щодня сідає і вважає за необхідне залишити 2-3 сторінки і таке інше, а більше нічим іншим не цікавиться, то це люди мертві, людина без захоплення, людина без поразок.
Бо те, чого ти не вмієш робити, дуже часто ставить тебе перед такою дилемою: невже я такий дурний, що я не можу довести до кінця оцей пейзаж? Ну, не можеш, тому що ти не талановитий, тому що ти не майстер. Зізнайся, що ти вже не така й цяця велика, ти не вмієш. А люди, оті, хто тебе оточує, вони вміють. І ти нарешті вчишся захоплюватися чужою майстерністю, ти, власне кажучи, перестаєш бути егоїстом, егоцентриком, нарцисом.
Надія Степула: Українські письменники і художники, актори та режисери іноді дивують своїх читачів, глядачів, прихильників їхніх талантів ще й такими різними своїми хобі. Напевно, від цього світ стає цікавішим для всіх.
Надія Степула: Письменники часто не тільки пишуть книги, а й подорожують, плавають на яхтах чи байдарках. Світ захоплень митців іноді далекий від їхньої фахової діяльності, але не менш цікавий.
Письменники та видавці, брати Дмитро і Віталій Капранови є ще й затятими яхтсменами, а останнім часом вони всерйоз захопилися вітрильними перегонами.
Наприкінці жовтня минулого року, коли у Києві вітрильний сезон уже завершився, вони взяли участь у регаті "Баварія-2007" на Адріатичному морі.
Про їхні враження від тих складних змагань братів Капранових розпитує мій колега, кореспондент Радіо Свобода Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Панове капітани, а що вас змусило залишити в Києві власну яхту під назвою «Спокуса» і поїхати світ за очі на Адріатику на іншій яхті змагатися?
Дмитро Капранов: Змагання і примусило. Маленьку яхту з Києва дуже важко тягати по інших морях.
На Адріатиці були цікаві змагання. Це взагалі такий романтичний край. Змагання називалися кубок «Баварії-2007». «Баварія» - це виробник яхт, один з найбільших у світі. От вони й організували таку міжнародну регату на своїх яхтах.
Віталій Капранов: 18 однакових яхт, 18 однакових можливостей. Все залежить тільки від майстерності екіпажу, тільки від бажання перемогти.
Особливість полягає в тому, що яхти дуже великі. От наша рідна «Спокуса» 21 фут, а там 42 фути, тобто рівно вдвічі більше, і, наприклад, спінакер має площу 125 метрів квадратних.
Дмитро Капранов: Це найбільше вітрило, таке пузате, красиве.
Віталій Капранов: Тобто, це така серйозна важка робота. Заради неї варто їхати світ за очі.
Віталій Пономарьов: А щоб впоратися з такою великою яхтою потрібний серйозний екіпаж.
Дмитро Капранов: Так, екіпаж у нас був серйозний. У нас було 4 українських учасники: Іллєнко Михайло, Іллєнко Пилип, ну, і ми удвох. І було з Естонії два хлопці, наші приятелі, і один з Москви.
Віталій Капранов: Робота дуже серйозна, тому що коли грот метрів 70-80, то там взагалі нічого на руках не підтягнеш, там лебідка дуже швидкісна.
Крім того, нам дуже пощастило. В перший день, коли ми приїхали, вітер був десь 35 вузлів, а на другий день, коли мала бути гонка, він був 33 вузла, то гонку відмінили.
Дмитро Капранов: Тобто, перші три дні були абсолютно штормовими. Ми пройшли хорошу школу насправді і по злагодженості екіпажу, і по тому, щоб не випасти за борт. В інших екіпажів були травми.
І ми коли фінішували, побачили, що в нас в екіпажі жодного травмованого, а у решти всі перев’язані, ну, ми зрозуміли, що таке справжня перемога. Перемога – це коли ти в обставинах сильніших за себе, вийшов з гідністю, з честю з цих обставин.
Віталій Пономарьов: Але обставини при тому досить спортивні.
Дмитро Капранов: Так, це справжній спорт, коли ти борешся не з суперником, а борешся з вітром, з хвилею.
Віталій Капранов: Хто не знає, 35 вузлів – це вже 5 балів шторму. Правилами хорватської федерації заборонено змагання більше 25 вузлів. Це вважається вже шторм, не придатно для переходу.
Але це дуже цікаво, тому що вітрильник – це така штука, де не можна зійти. Тобто, от машина. Не подобається, там щось угойдало – на гальма і на узбіччя. Всі встали і вийшли. А на вітрильнику вийти не можна. Був би вітер, шторм, все рівно ти повинен зціпити зуби і кудись йти.
Крім того, це гонка найбільш азартна, бо монотипи всі однакові, ти весь час бачиш суперника і весь час борешся з тими самими обставинами, що й він: так само висиш за бортом, так само рвеш руки шкотами, так само бігаєш по баку і боїшся вилетіти за борт, а тому пристебнутий, тобто система безпеки - потрібно сказати, що дуже уважна, - всі в жилетах.
Дмитро Капранов: Дуже серйозний вітер, такий, що домовитися з ним неможливо, треба йти тільки туди, куди він велить.
Віталій Капранов: Ну, і азарт. Азарт такий, примушував такі великі яхти все рівно стикатися на старті.
18 яхт було, порвали 8 спінакерів за цей день. При чому, що штормова погода була тільки у перші два дні, а потім була гонка, а наступного дня був штиль мертвий абсолютно. Ми вийшли, ледь-ледь стартували, 7 перших яхт якось чимось підхопило, а решта просто не фінішували. З 18 яхт фінішували тільки 7, 11 стояли і чекали вітру.
Дмитро Капранов: Але насправді ми переконалися, що фізкультура не має сенсу. Що лежати, що махати руками, результат один. На психологію, на фізіологію діє тільки спорт. Тобто, тільки спорт.
От такий спорт – це далеко не олімпійський спорт, це далеко не спорт високих досягнень, але це той спорт, який доступний кожному з нас. Займаючись таким спортом, переламуючи себе і намагаючись щось виграти або там не вивалитися за борт, насправді ми вдосконалюємося. І це те, заради чого взагалі варто жити, заради чого варто захоплюватися.
Віталій Капранов: Для цього необов’язково навіть їхати на Адріатичне море, тому що в нас в Києві є яхт-клуби. От Київський крейсерський яхт-клуб, в якому в нас яхта, - це чудове місце, де можна спробувати себе. І ми регулярно, от цього року ми теж ганялися на Дніпрі.
Розумієте, чоловік сьогодні став лінивий не стільки тілом, як душею. Він нікуди не прагне. У нього телевізор, канапа, пиво в холодильнику. А тут, коли ти себе відчуваєш сам на сам зі стихією, сам на сам з вітром, то ти стаєш знову чоловіком.
Віталій Пономарьов: Якщо цього року на 31 грудня не буде криги і відбудуться новорічні вітрильні перегони, як минулого року, чи збираєтеся ви брати участь?
Дмитро Капранов: Обов’язково.
Віталій Капранов: Обов’язково. Але тепер ми будемо значно розумніші і будемо значно більше уваги безпеці приділяти, бо трошки авантюрно минулого року. Але цього року, дай Боже, Дніпро не замерзне, то дивіться на Дніпро і чекайте там вітрил.
Надія Степула: Один із грона лауреатів Шевченківської премії, відомий прозаїк Євген Пашковський розводить бджіл. Про те, чим він захоплюється поза написанням книг, Євген Павшковський говорить сам.
Євген Пашковський: Захоплення в мене одне. Я про нього скажу пізніше.
До розваг життєвих я можу віднести голодування, яким я займаюся постійно. 37, 30 днів. Раніше я рахував, а зараз не рахую. Десь, думаю, в рік виходить кілька місяців. Це те, що дійсно захоплює дух і підносить його. Це потрібно назвати захопленням.
Захоплення – розвага. Бджолярство, яким я займаюся. Так само укуси захоплюють, розважають і приносять користь мені і ближнім. Бджолярством займався мій прадід, пробував займатися мій дід, але йому не дали, бо він був розкуркулений, а потім, коли повернувся, в тяжких обставинах допрацьовував свій вік. Мені пощастило займатися цим вже в теперішньому часі.
Із розваг-захоплень мав колись полювання, маю рибальство, ну, багато таких земних справ, якими люди переймаються як основними, хоча для літератора основним (не всі відверто про це кажуть) захопленням є благо Вітчизни, тобто діяти на благо Вітчизни.
Надія Степула: Мало хто з письменників у світі може похвалитися тим, що створив свою Спілку та ще й свою церкву. В Україні такий письменник є. Це Костянтин Шаповалов, пастор-протестант. Церкву під поетичною назвою «Ранкова зірка» він створив ще в 1999 році.
А задовго до того він встиг спробувати себе в різних «жанрах» життя: і греблею на байдарках займався, був членом спортивного товариства «Авангард» і навчався і Інституті фізкультури, і навіть відкрив був у Києві авторемонтну майстерню.
Спілку християнських письменників Костянтин Шаповалов створив у минулому році. Перед цим його не прийняли до лав Національної Спілки письменників України, начебто, мотивувавши відмову тим, що література, яку пише Костянтин, не художня, а богословська.
Сам письменник гордиться тим, що подібної Спілки немає в жодній іншій країні.
Пропоную послухати розмову з Костянтином Шаповаловим. Розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Павло Вольвач: Пане Костянтине, в чому ідея вашої письменницької спілки? Це ще одна спілка, вона в піку офіційній Спілці письменників України чи іншій, не менш офіційній Асоціації українських письменників, чи це спроба організувати людей за якимись інтересами?
Костянтин Шаповалов: Коли я почав писати книжки на християнську тематику, на богословську тематику, то перша моя книжка була написана десь близько шести років тому. Я не мав змоги її видати. Я ходив по видавництвах і просив, щоб люди взяли її і видали за свій кошт, потім, щоб люди видали і забрали її собі, реалізували і забрали всю виручку, весь той прибуток, котрий буде.
Але мені казали таке. Ми не будемо брати твою книжку видавати, тому що ти невідомий, тебе потрібно розкручувати.
І знайшлася одна людина, це видавництво «Едем», Геннадій Миколайович Гут, котрий сказав: «Я помолюся Богу, я поміркую, якщо я буду бачити, що мені потрібно це зробити, то я вкладу кошти в твою книжку». Через кілька днів він мені зателефонував і сказав, щоб я ніс свою книжку.
Павло Вольвач: Ви створили спілку. Як це відбувалося? Ви вийшли на вулицю і сказали, що хто хоче, чи розсилали листи?
Костянтин Шаповалов: Така ідея до мене прийшла, і я повинен був зрозуміти, що це ідея не моя, що це ідея навіяна часом, що вона згори, від Бога. Я звернувся до голів християнських об’єднань, всіх тих, хто тут є в Україні, в Києві. В нас є представники зараз у спілці Православної і Греко-католицької церков.
Павло Вольвач: І скільки зараз членів у вашій спілці?
Костянтин Шаповалов: При створені організації 21 член і 21 представник з регіонів різних, тому що з’їхалися з України, з’їхалися з Одеси, зі Львова, з Черкас, з-під Києва, з Донецької області.
Зараз ця спілка вже об’єднує близько 40 членів.
Павло Вольвач: Пане Костянтине, Ви кажете, що у Спілці письменників, скажімо, там пишуть художню прозу, художню поезію. А про що пишуть члени вашої спілки, Ви зокрема? Якщо це не є художня проза і художня поезія. Це якісь трактати богословські чи що?
Костянтин Шаповалов: Або християнські художні, або просвітницького характеру. Художні - це проза і поезія. Ми працюємо над створенням веб-сайту. Павло Вольвач: А де ви вбачаєте свого читача? Читач є?
Костянтин Шаповалов: Читач – це християни України. Надія Степула: Прозаїк, поет, літературознавець, сценарист, критик, лауреат багатьох літературних премій, зокрема й найвищої імені Тараса Шевченка, професор Григорій Штонь ще й маляр. У найвищому сенсі цього слова.
Про своє велике захоплення говорить Григорій Штонь.
Григорій Штонь: Якщо говорити про захоплення в царині чи то мистецтва, ну, взагалі в якихось життєвих ситуаціях, то я особисто вважаю, що людина, яка працює в якомусь із мистецтв, ця людина захоплюється чимось іншим тому, що те, інше, дається їй, нібито, легше, не вимагає величезної напруги, ти не ставиш на карту своє ім’я, свій гонор не випробовуєш.
Ти просто сідаєш, як особисто я, в кімнаті перед мольбертом, починаєш на ньому щось собі там вимальовувати, дивишся на це, як не на забаву і не відпочинок, а на якусь гру, гру тих сил своїх, які не всі витрачені в літературі чи в чомусь іншому.
Ці сили, реалізуючись в якомусь дуже невправному, такому дилетантському малюнку приносять якесь задоволення чисте, вільне від всіляких амбіцій, від безкінечного намагання досягти якогось абсолюту, який є неможливим.
Там є багато драм, в тій роботі, яка тобі Богом послана як твоя чи то головна, чи хто її знає, чи як покликання твоє.
Я – літератор. А от, захоплюючись малярством, людина вільна, я там артист без оцих всіх страждань, без всіх цих докорів сумління за свою якусь невдалість і таке інше.
Зрештою, я можу те, що я намалював, викинути. Важко уявити, що ти можеш викинути роман, якому ти віддав два роки життя.
Захоплення митців (дозволю себе теж до них причислити) якимось іншим різновидом мистецтва – це один із видів якогось розвантаження, відпочинку, якогось осявання, яке не має за собою такої відповідальності, як твоя головна робота, з одного боку. А з іншого боку, людина, яка чимось захоплюється, крім того, що вона щодня робить, може відкрити в собі багато того, присутність чого вона в собі не підозрювала.
Тут філософії в мене особливої немає. Я тільки знаю одне, що літератор, який щодня пише, чи там критик, чи прозаїк, чи поет, який щодня сідає і вважає за необхідне залишити 2-3 сторінки і таке інше, а більше нічим іншим не цікавиться, то це люди мертві, людина без захоплення, людина без поразок.
Бо те, чого ти не вмієш робити, дуже часто ставить тебе перед такою дилемою: невже я такий дурний, що я не можу довести до кінця оцей пейзаж? Ну, не можеш, тому що ти не талановитий, тому що ти не майстер. Зізнайся, що ти вже не така й цяця велика, ти не вмієш. А люди, оті, хто тебе оточує, вони вміють. І ти нарешті вчишся захоплюватися чужою майстерністю, ти, власне кажучи, перестаєш бути егоїстом, егоцентриком, нарцисом.
Надія Степула: Українські письменники і художники, актори та режисери іноді дивують своїх читачів, глядачів, прихильників їхніх талантів ще й такими різними своїми хобі. Напевно, від цього світ стає цікавішим для всіх.
