Сергій Грабовський: Незалежна Українська Народна Республіка, що постала 90 років тому, була для Європи справжньою «Країною Incognita». І потрібна була неабияка наполегливість українських дипломатів, щоб заявити про українську присутність в європейській політиці.
Сьогодні ми говоритимемо про одного із тих дипломатів – першого міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина.
«Те велике зусилля, яке треба було зробити людині із національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці».
Максим Стріха: Ці слова належать уродженцю Полтавщини, прямому нащадку гетьманів Апостола та Полуботка Олександрові Шульгину.
Він справді успадкував українство від своїх батьків: історика Якова Шульгина, висланого на 4 роки до Красноярська за участь в українському русі, і Любові Шульгиної з роду Устимовичів.
Мати була для свого сина і першою вчителькою, і це дало йому змогу поступити одразу до 3-го класу І Київської гімназії. Там в Олександра уперше публічно виявилася вихована батьками прихильність до українства: юний Шульгин звернувся до директора з проханням запровадити в гімназії вивчення української мови, як він висловився, «мови тієї країни, в якій ми народилися і живемо».
Сергій Грабовський: Варто нагадати, що Олександр Шульгин був двоюрідним племінником Василія Шульґіна, відомого своїми шовіністичними виступами в Державній Думі Російської імперії та українофобськими і антисемітськими статтями та книгами. А під час Української революції Василій Шульґін став головним ідеологом російського білого руху і пропагандистом ідеї відновлення монархії.
Але повернемося до початку минулого століття.
Максим Стріха: Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, Олександр Шульгин поступив до Петербурзького університету – спочатку на природничий факультет, а через 2 роки перевівся на історико-філологічний. По закінченні навчання він викладав в університеті, в училищах та гімназіях Петрограда.
Наприкінці березня 1917 року 28-річний Шульгин повернувся до Києва і тут був обраний до Центральної Ради.
Сергій Грабовський: У квітні Шульгин став одним із керівників Української демократично-радикальної партії, яка у червні на його пропозицію була перейменована на Українську партію соціалістів-федералістів.
Партія, вважав Шульгин, має бути соціалістичною, але не революційною, виходити не з ідеї класової боротьби, яка розколює суспільство, а з моральних засад та національної ідеї, на базі яких суспільство можна об’єднувати.
«Грушевський (і не він один) зрозумів, що національна ідея переможе тільки тоді, коли її тісно зв’язати з ідеєю соціальною. Це розуміли до певної міри й ми – радикали-демократи. Тільки ми не здібні були піти на порожні (але й небезпечні) гасла, – ми розуміли, що треба не тільки використати соціальну підкладку революції, а треба її упорядкувати. Не можна погоджуватись з усім, чого хочуть маси, бо це шкодить державній, національній ідеї».
Максим Стріха: У липні Центральна Рада призначила Шульгина на посаду генерального секретаря охорони прав національних меншин у Генеральному Секретаріаті, тобто українському уряді, а у вересні він очолив Генеральне секретарство, власне, міністерство міжнародних справ. Воно розміщувалося на другому поверсі особняку Терещенків, де нині Музей російського мистецтва.
Ось як згадувала про Шульгина-дипломата його тодішня співробітниця, а згодом історик, письменниця та довголітній в’язень ҐУЛАҐу Надія Суровцева:
«Найвищим нашим начальством був Олександр Якович Шульгин, людина високої культури і душі. Походив він зі старовинної української родини, батько був громадським діячем, мав ще двох братів, студента – Володимира і Миколу, молодшого».
Сергій Грабовський: Згаданий Надією Суровцевою брат Олександра Шульгина Володимир теж був членом Центральної Ради. Він загинув наприкінці січня 1918 року під Крутами у бою з військом російських більшовиків.
Натомість син Василія Шульґіна Василід загинув у Києві у грудні у вуличному бою проти повстанців Директорії, захищаючи російську ідею.
Про цей розкол в українських родинах під час Української революції ми розповідали в одній з наших передач, акцентуючи на тому, що зовсім не кров визначала належність до української чи російської партії, як тоді говорили, а зовсім інші чинники.
Максим Стріха: На посаді керівника зовнішньополітичного відомства УНР Шульгин домагався насамперед визнання України західноєвропейськими державами, зокрема Францією та Великобританією. Відтак, у грудні до Києва прибули перші західні дипломати: представник Великої Британії та генеральний комісар Франції при уряді України.
Але орієнтації на країни Антанти тоді дотримувалася невелика група українських політиків на чолі із Симоном Петлюрою. Причиною цьому була політика Антанти, спрямована на відновлення «єдиної і недєлимої Росії».
До того ж безпосередньо УНР межувала саме з центральними державами, насамперед з Австро-Угорською монархією, де проживала велика частина українців. Відтак великий вплив на українські справи мав і союзник Австро-Угорщини – Німецька імперія.
Сергій Грабовський: Сам Шульгин упродовж 1917 року залишався прихильником автономії України у складі федеративної демократичної Росії.
У червні він протестував проти надання Генеральному Секретаріатові статусу українського уряду.
У вересні Шульгин став одним з організаторів З’їзду народів Росії у Києві, на якому обговорювалися шляхи перетворення Росії на демократичну федерацію.
У грудні він виступив проти проголошення незалежності України, оскільки це, на його думку, призвело би до німецької окупації (не забуваймо: тоді тривала світова війна, і перемир’я на Українському фронті ще не було укладене).
Максим Стріха: А вже у січні 1918 року Шульгин проголосував за ІV Універсал, яким була проголошена незалежність Української Народної Республіки.
Напевно, на самостійника він перетворився під впливом політичних подій, і не останнім чинником тут стала агресія більшовицької Росії проти України.
У квітні того ж 1918 року Олександр Шульгин опублікував свою статтю під назвою «Fatum історії», яка стала своєрідною декларацією його незалежницьких поглядів:
«Ми ніколи не відкинемо, як щось шкідливе, національне чуття. Воно – саме життя. І ми повинні кликати наш народ до того, щоб він відчув самого себе, щоб він став глибоко національним.
Цим не хочемо ми одрізати його від інших народів. Але ми розуміємо, що, ставши твердо на ґрунт національний, він тим самим стане на ґрунт творчий, і тільки тоді він увійде у сім’ю культурних народів, як рівний з рівними».
Сергій Грабовський: Наприкінці січня 1918 року Шульгин, який тоді у Бересті брав участь у мирних переговорах з делегаціями Німеччини та Австрії, подав у відставку. Очевидно, далося взнаки неприйняття ним політики Центральної Ради та орієнтації тодішнього українського уряду на Німеччину.
Пізніше Шульгин відмовився обійняти посаду міністра закордонних справ в уряді Скоропадського, але погодився на призначення послом Української держави у Болгарії.
Ось як писав про нього у своїх спогадах гетьман Павло Скоропадський:
«До Болгарії поїхав Шульгин, людина, яку я дуже поважаю, вищою мірою порядна, служив міністром іноземних справ при Раді, але цілковито не належить і за освітою, і за духом до людей того уряду».
Максим Стріха: Зауважмо, що Болгарія разом з Туреччиною тоді так само належали до центральних держав. Отже, до того табору, який воював з Антантою, що їй, в свою чергу, співчував Олександр Шульгин.
Згодом Шульгин у складі української делегації брав участь у Паризькій мирній конференції, очолював українську надзвичайну дипломатичну місію у Парижі та делегацію УНР на І Асамблеї Ліги націй.
Про тодішнє ставлення західноєвропейських політиків до України він згадував так:
«Україна була, як фортеця, з усіх боків оточена ворогами, годі було чогось добитися реального у Парижі, де нічого про Україну не знали, де проти нас велися скажені атаки як росіян, так (принаймні до 1920 року) і поляків. Треба було пробивати мур байдужості, ігнорації, ворожнечі».
Сергій Грабовський: Шульгин тричі був міністром закордонних справ уряду УНР в екзилі і упродовж двох років очолював цей уряд. З трибуни Ліги націй він говорив про комуністичний терор та Голодомор у совєтській Україні.
Про Олександра Шульгина згадує його невістка, професор славістики Університету Торонто Лідія Шульгина.
Лідія Шульгина: Олександра Яковича Шульгина я пізнала на моєму весіллі в Женеві, він якраз приїхав на наше весілля.
Надзвичайно цікава особа була. А перші його слова: «Ви говорите по-українському?» У нього взагалі українська мова була дуже важна.
Після того я мала нагоду його бачити в Мюнхені, це він поїхав побачити свою сестру. Його сестра – це Надія Шульгин-Іщук, яка тоді жила в Німеччині.
Третій раз – це був Нью-Йорк. У 1960 році йому було 70 років, а там справляли йому великий бенкет.
Після того ми були запрошені до професора Міяковського, де був Левко Чикаленко, і інші були. Дуже приємно провели час, а потім поїхали до нас до Канади, до Монреаля. Коло Монреаля він побачив у перший раз своїх онуків, було їх четверо, і страшенно був задоволений.
А ми жили не в самому місті, а таке село було, хоча тепер це велике місто. І він тоді як подивився, то каже: «Ну, це щось подібне як Полтава!» Бо він з Полтавщини. Він почав пригадувати свої дитячі роки.
Потім я його вже бачила перед тим, як ми їхали до Канади, в Парижі.
Максим Стріха: На еміграції Шульгин, крім дипломатичної та політичної діяльності, займався історичними дослідженнями. Він викладав західноєвропейську історію та історію філософії в Українському Вільному Університеті та Українському високому педагогічному інституті у Празі.
Студенти навчалися за його «Нарисом новітньої історії», а видані ним французькою мовою праці «Україна і червоний кошмар» та «Україна проти Москви» знайомили Захід з історією Української революції.
1927 року на доручення слідчої комісії на процесі над убивцею Симона Петлюри Шульгин написав і видав французькою мовою меморандум під назвою «Україна у визвольній боротьбі».
Знову згадує професор Лідія Шульгина.
Лідія Шульгина: Олександр Якович дуже багато працював, від самого ранку до вечора. Він мав прекрасну кімнату, де було багато книжок, картин наших митців українських і так далі. Атмосфера була дуже приємна.
Які теми були до розмови? Теми були: Україна, це все, що він переживав. Каже: «Чому це так стається, що я не можу бути на Україні? Може, я би щось зробив». А потім каже: «Ні, така система, що нічого не можна зробити». Він, будучи в Парижі, мав багато знайомих, таких, які мали вплив в країнах. Але це тоді було перед війною, і натурально ці дві держави, Німеччина і Совітська держава, ці всі люди, які працювали на таких постах високих, видно, боялися просто слово «Україна» говорити, бо це було небезпечно.
Він видавав журнал «Прометей» по-французькому, де мій чоловік йому помагав багато. Це були дуже цікаві статті, цікаві тим, що вони хотіли показати, який момент тяжкий, що не можемо нічого зробити. І навіть ті, які за границею є, хотіли би допомогти і не можемо зробити, тому що є тяжка ситуація якраз перед війною.
А він завжди мріяв, каже: «Я не знаю, чи я дійсно колись буду на Україні, але я вірю, що Україна буде, вона мусить бути, вона сильна, вона багата. І я думаю, що люди ті, які там так тяжко працюють, хотіли би теж мати свою країну, в своїй країні жити».
Сергій Грабовський: Після окупації нацистами Франції Шульгин з родиною залишився у Парижі. Він не приховував своїх симпатій до країн антигітлерівської коаліції. Відтак, нацисти заарештували Шульгина та його сина Ростислава, і вони провели півроку у в’язниці.
Після війни професор Шульгин став співзасновником і віце-президентом Міжнародної вільної академії наук у Парижі та заступником голови Наукового товариства імені Шевченка в Європі.
Максим Стріха: Олександр Шульгин помер 3 березня 1960 року в Парижі. А ще 1930 року він передбачив, що Україна відновить свою незалежність і повернеться до Європи.
«Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він буде існувати».
Сергій Грабовський: Отаким був Олександр Шульгин.
Сьогодні ми говоритимемо про одного із тих дипломатів – першого міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина.
«Те велике зусилля, яке треба було зробити людині із національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці».
Максим Стріха: Ці слова належать уродженцю Полтавщини, прямому нащадку гетьманів Апостола та Полуботка Олександрові Шульгину.
Він справді успадкував українство від своїх батьків: історика Якова Шульгина, висланого на 4 роки до Красноярська за участь в українському русі, і Любові Шульгиної з роду Устимовичів.
Мати була для свого сина і першою вчителькою, і це дало йому змогу поступити одразу до 3-го класу І Київської гімназії. Там в Олександра уперше публічно виявилася вихована батьками прихильність до українства: юний Шульгин звернувся до директора з проханням запровадити в гімназії вивчення української мови, як він висловився, «мови тієї країни, в якій ми народилися і живемо».
Сергій Грабовський: Варто нагадати, що Олександр Шульгин був двоюрідним племінником Василія Шульґіна, відомого своїми шовіністичними виступами в Державній Думі Російської імперії та українофобськими і антисемітськими статтями та книгами. А під час Української революції Василій Шульґін став головним ідеологом російського білого руху і пропагандистом ідеї відновлення монархії.
Але повернемося до початку минулого століття.
Максим Стріха: Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, Олександр Шульгин поступив до Петербурзького університету – спочатку на природничий факультет, а через 2 роки перевівся на історико-філологічний. По закінченні навчання він викладав в університеті, в училищах та гімназіях Петрограда.
Наприкінці березня 1917 року 28-річний Шульгин повернувся до Києва і тут був обраний до Центральної Ради.
Сергій Грабовський: У квітні Шульгин став одним із керівників Української демократично-радикальної партії, яка у червні на його пропозицію була перейменована на Українську партію соціалістів-федералістів.
Партія, вважав Шульгин, має бути соціалістичною, але не революційною, виходити не з ідеї класової боротьби, яка розколює суспільство, а з моральних засад та національної ідеї, на базі яких суспільство можна об’єднувати.
«Грушевський (і не він один) зрозумів, що національна ідея переможе тільки тоді, коли її тісно зв’язати з ідеєю соціальною. Це розуміли до певної міри й ми – радикали-демократи. Тільки ми не здібні були піти на порожні (але й небезпечні) гасла, – ми розуміли, що треба не тільки використати соціальну підкладку революції, а треба її упорядкувати. Не можна погоджуватись з усім, чого хочуть маси, бо це шкодить державній, національній ідеї».
Максим Стріха: У липні Центральна Рада призначила Шульгина на посаду генерального секретаря охорони прав національних меншин у Генеральному Секретаріаті, тобто українському уряді, а у вересні він очолив Генеральне секретарство, власне, міністерство міжнародних справ. Воно розміщувалося на другому поверсі особняку Терещенків, де нині Музей російського мистецтва.
Ось як згадувала про Шульгина-дипломата його тодішня співробітниця, а згодом історик, письменниця та довголітній в’язень ҐУЛАҐу Надія Суровцева:
«Найвищим нашим начальством був Олександр Якович Шульгин, людина високої культури і душі. Походив він зі старовинної української родини, батько був громадським діячем, мав ще двох братів, студента – Володимира і Миколу, молодшого».
Сергій Грабовський: Згаданий Надією Суровцевою брат Олександра Шульгина Володимир теж був членом Центральної Ради. Він загинув наприкінці січня 1918 року під Крутами у бою з військом російських більшовиків.
Натомість син Василія Шульґіна Василід загинув у Києві у грудні у вуличному бою проти повстанців Директорії, захищаючи російську ідею.
Про цей розкол в українських родинах під час Української революції ми розповідали в одній з наших передач, акцентуючи на тому, що зовсім не кров визначала належність до української чи російської партії, як тоді говорили, а зовсім інші чинники.
Максим Стріха: На посаді керівника зовнішньополітичного відомства УНР Шульгин домагався насамперед визнання України західноєвропейськими державами, зокрема Францією та Великобританією. Відтак, у грудні до Києва прибули перші західні дипломати: представник Великої Британії та генеральний комісар Франції при уряді України.
Але орієнтації на країни Антанти тоді дотримувалася невелика група українських політиків на чолі із Симоном Петлюрою. Причиною цьому була політика Антанти, спрямована на відновлення «єдиної і недєлимої Росії».
До того ж безпосередньо УНР межувала саме з центральними державами, насамперед з Австро-Угорською монархією, де проживала велика частина українців. Відтак великий вплив на українські справи мав і союзник Австро-Угорщини – Німецька імперія.
Сергій Грабовський: Сам Шульгин упродовж 1917 року залишався прихильником автономії України у складі федеративної демократичної Росії.
У червні він протестував проти надання Генеральному Секретаріатові статусу українського уряду.
У вересні Шульгин став одним з організаторів З’їзду народів Росії у Києві, на якому обговорювалися шляхи перетворення Росії на демократичну федерацію.
У грудні він виступив проти проголошення незалежності України, оскільки це, на його думку, призвело би до німецької окупації (не забуваймо: тоді тривала світова війна, і перемир’я на Українському фронті ще не було укладене).
Максим Стріха: А вже у січні 1918 року Шульгин проголосував за ІV Універсал, яким була проголошена незалежність Української Народної Республіки.
Напевно, на самостійника він перетворився під впливом політичних подій, і не останнім чинником тут стала агресія більшовицької Росії проти України.
У квітні того ж 1918 року Олександр Шульгин опублікував свою статтю під назвою «Fatum історії», яка стала своєрідною декларацією його незалежницьких поглядів:
«Ми ніколи не відкинемо, як щось шкідливе, національне чуття. Воно – саме життя. І ми повинні кликати наш народ до того, щоб він відчув самого себе, щоб він став глибоко національним.
Цим не хочемо ми одрізати його від інших народів. Але ми розуміємо, що, ставши твердо на ґрунт національний, він тим самим стане на ґрунт творчий, і тільки тоді він увійде у сім’ю культурних народів, як рівний з рівними».
Сергій Грабовський: Наприкінці січня 1918 року Шульгин, який тоді у Бересті брав участь у мирних переговорах з делегаціями Німеччини та Австрії, подав у відставку. Очевидно, далося взнаки неприйняття ним політики Центральної Ради та орієнтації тодішнього українського уряду на Німеччину.
Пізніше Шульгин відмовився обійняти посаду міністра закордонних справ в уряді Скоропадського, але погодився на призначення послом Української держави у Болгарії.
Ось як писав про нього у своїх спогадах гетьман Павло Скоропадський:
«До Болгарії поїхав Шульгин, людина, яку я дуже поважаю, вищою мірою порядна, служив міністром іноземних справ при Раді, але цілковито не належить і за освітою, і за духом до людей того уряду».
Максим Стріха: Зауважмо, що Болгарія разом з Туреччиною тоді так само належали до центральних держав. Отже, до того табору, який воював з Антантою, що їй, в свою чергу, співчував Олександр Шульгин.
Згодом Шульгин у складі української делегації брав участь у Паризькій мирній конференції, очолював українську надзвичайну дипломатичну місію у Парижі та делегацію УНР на І Асамблеї Ліги націй.
Про тодішнє ставлення західноєвропейських політиків до України він згадував так:
«Україна була, як фортеця, з усіх боків оточена ворогами, годі було чогось добитися реального у Парижі, де нічого про Україну не знали, де проти нас велися скажені атаки як росіян, так (принаймні до 1920 року) і поляків. Треба було пробивати мур байдужості, ігнорації, ворожнечі».
Сергій Грабовський: Шульгин тричі був міністром закордонних справ уряду УНР в екзилі і упродовж двох років очолював цей уряд. З трибуни Ліги націй він говорив про комуністичний терор та Голодомор у совєтській Україні.
Про Олександра Шульгина згадує його невістка, професор славістики Університету Торонто Лідія Шульгина.
Лідія Шульгина: Олександра Яковича Шульгина я пізнала на моєму весіллі в Женеві, він якраз приїхав на наше весілля.
Надзвичайно цікава особа була. А перші його слова: «Ви говорите по-українському?» У нього взагалі українська мова була дуже важна.
Після того я мала нагоду його бачити в Мюнхені, це він поїхав побачити свою сестру. Його сестра – це Надія Шульгин-Іщук, яка тоді жила в Німеччині.
Третій раз – це був Нью-Йорк. У 1960 році йому було 70 років, а там справляли йому великий бенкет.
Після того ми були запрошені до професора Міяковського, де був Левко Чикаленко, і інші були. Дуже приємно провели час, а потім поїхали до нас до Канади, до Монреаля. Коло Монреаля він побачив у перший раз своїх онуків, було їх четверо, і страшенно був задоволений.
А ми жили не в самому місті, а таке село було, хоча тепер це велике місто. І він тоді як подивився, то каже: «Ну, це щось подібне як Полтава!» Бо він з Полтавщини. Він почав пригадувати свої дитячі роки.
Потім я його вже бачила перед тим, як ми їхали до Канади, в Парижі.
Максим Стріха: На еміграції Шульгин, крім дипломатичної та політичної діяльності, займався історичними дослідженнями. Він викладав західноєвропейську історію та історію філософії в Українському Вільному Університеті та Українському високому педагогічному інституті у Празі.
Студенти навчалися за його «Нарисом новітньої історії», а видані ним французькою мовою праці «Україна і червоний кошмар» та «Україна проти Москви» знайомили Захід з історією Української революції.
1927 року на доручення слідчої комісії на процесі над убивцею Симона Петлюри Шульгин написав і видав французькою мовою меморандум під назвою «Україна у визвольній боротьбі».
Знову згадує професор Лідія Шульгина.
Лідія Шульгина: Олександр Якович дуже багато працював, від самого ранку до вечора. Він мав прекрасну кімнату, де було багато книжок, картин наших митців українських і так далі. Атмосфера була дуже приємна.
Які теми були до розмови? Теми були: Україна, це все, що він переживав. Каже: «Чому це так стається, що я не можу бути на Україні? Може, я би щось зробив». А потім каже: «Ні, така система, що нічого не можна зробити». Він, будучи в Парижі, мав багато знайомих, таких, які мали вплив в країнах. Але це тоді було перед війною, і натурально ці дві держави, Німеччина і Совітська держава, ці всі люди, які працювали на таких постах високих, видно, боялися просто слово «Україна» говорити, бо це було небезпечно.
Він видавав журнал «Прометей» по-французькому, де мій чоловік йому помагав багато. Це були дуже цікаві статті, цікаві тим, що вони хотіли показати, який момент тяжкий, що не можемо нічого зробити. І навіть ті, які за границею є, хотіли би допомогти і не можемо зробити, тому що є тяжка ситуація якраз перед війною.
А він завжди мріяв, каже: «Я не знаю, чи я дійсно колись буду на Україні, але я вірю, що Україна буде, вона мусить бути, вона сильна, вона багата. І я думаю, що люди ті, які там так тяжко працюють, хотіли би теж мати свою країну, в своїй країні жити».
Сергій Грабовський: Після окупації нацистами Франції Шульгин з родиною залишився у Парижі. Він не приховував своїх симпатій до країн антигітлерівської коаліції. Відтак, нацисти заарештували Шульгина та його сина Ростислава, і вони провели півроку у в’язниці.
Після війни професор Шульгин став співзасновником і віце-президентом Міжнародної вільної академії наук у Парижі та заступником голови Наукового товариства імені Шевченка в Європі.
Максим Стріха: Олександр Шульгин помер 3 березня 1960 року в Парижі. А ще 1930 року він передбачив, що Україна відновить свою незалежність і повернеться до Європи.
«Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він буде існувати».
Сергій Грабовський: Отаким був Олександр Шульгин.
