Великі бажання маленьких українців, або про що мріють вихованці дитячого містечка на Рівненщині

Таке довгождане свято – з Дідом Морозом, солодощами та іграшками –до декого із них прийшло уперше. Четверо малюків, з якими я познайомилась у першому класі Олександрійської школи-інтернату, віднедавна мешкають у прийомних сім’ях з батьками-вихователями.

– Мене звати Діма. – Валера… – Серьожа… – Саша.

Сергій: Ми вчимося тут у першому класі – дуже добре вчитися… Саша: Одну забрали додому.

Радіо Свобода: А в яких сім’ях ви живете – вас там багато?

Валера: Десять. Діма: Одинадцять… (загинає пальці): Оля, Міша, Саша... Валера: Альоша, Люба… Сергій: У нас теж є Люба. І Міша – вже великий…

Радіо Свобода: У цьому містечку вам подобається?

Усі разом: Тут добре! Саша: Бо читати вчуся. Дуже добре… Сергій: А мені подобається писати, букви вчити… Діма: Можна, я вас сфоткаю? Саша: Я теж умію!

Хлопчики хваляться, що заслужили новорічні подарунки, які дехто з них отримав уперше. Бо навчилися допомагати дорослим:

– Мамі допомагав працювати – їсти варити… – Я прибирав у коридорі, мив… – А я – прибирав у кімнатах! – Я – замітав… – А я – бабусі допомагав…

У когось мама у в’язниці, а в когось батько помер...

До речі, тут бувають і бабусі-няні, які допомагають прийомним батькам доглядати наймолодших. Іноді ж малюки розповідають про рідних бабусь, до яких їх відпускають на канікули. З першого погляду здається, що спілкуюся із дітьми зі звичайних родин. А от коли розмовляєш із дорослішими – вони зізнаються:

– У мене є брат, дядьки, хресні. Баба… А мама – в тюрмі… – Іван, я з Рівного, мені чотирнадцять. Але батько помер… – Мене ще з шести років розлучили з братами і сестрами. Спочатку тут було складно – приїхала, розлучилася зі своїм інтернатом, а я звикла там до вчителів. Мене сім’я брала звідти, з інтернату. Я називаю їх татом і мамою. Допомагаємо їм з дітьми. Вчора допомагали, бо в сестри старшої – день народження…

На Новий рік Люба Осташевська таки дочекалася своїх рівненських сестричок – їхній приїзд організувала мама-вихователь. А взагалі новорічні бажання у цих дітей досить схожі:

– Я б хотіла щасливу сім’ю, щоб були мама, тато…

– Я б хотіла, щоб до мене приїхали мої сестри…

– Хочу побачити свою сім’ю – всіх разом… Нас дев’ятеро, не знаю, чи це реально…

Тут, в Олександрії, дітям намагаються не тільки створити сімейне оточення, а й справді здійснити дитячі мрії – зібрати рідних під одним дахом. Як от сім’я вихователів – Тетяни і Андрія Педяшів, про що розповіла Валентина Забадюк, директор школи-інтернату.

Валентина Забадюк: «Із «Малютки» вони забирали, з дитячого будинку – визбирали з усіх закладів, де вони перебували, і з’єднали в одну сім’ю. Хороші дуже дітки. А оце в Тані і Саші народилася й своя дівчинка…

Президент України обіцяне виконав

Дитяче містечко в Олександрії рік тому відкривав Президент. Обіцяне виконав – до відремонтованих місцевими силами спальних корпусів і сімейних будинків та спортивних майданчиків додалося безперебійне фінансування і найсучасніше устаткування – від спортивного інвентаря та оргтехніки до одного з кращих в області медичних пунктів.

Вихователі зізнаються: все ж їхні діти прагнуть довірливого спілкування з найріднішими людьми. Саме про це написала одинадцятикласниця школи-інтернату Майя Гарлайчук, котра стала призером конкурсу учнівських творів «Велике серце малого життя», і завдяки цьому у новому році стане студенткою одного зі столичних вишів.

Єдине, чого бажають тут, в Олександрії, усі – щоб ставлення до проблем знедолених дітей не змінилося – ні в уряду, ні в Президента – і в 2008 році.

Матеріали до теми:

• Коли діти-інваліди в закарпатському селі отримають можливості для реабілітації та соціальної адаптації? • Безбар’єрний доступ інвалідів до різних установ та закладів: чи можливо це в Закарпатті?