Сергій Грабовський: Досі, до сьогодні, не лише штатні, так би мовити, адепти ідей марксизму-ленінізму, а й певне число позапартійної лівої інтелігенції переконане: Володимир Ленін та його однодумці були романтиками революції, щирими патріотами і високоморальними борцями за народну справу.
«Воєнні операції на Східному фронті, підготовлені у великому масштабі і виконані з великим успіхом, були підтримані значною підривною діяльністю всередині Росії, яку провадило Міністерство закордонних справ.
Нашою головною метою у цій діяльності було подальше посилення націоналістичних і сепаратистських настроїв і забезпечення підтримки революційних елементів.
Ми і зараз продовжуємо цю діяльність і завершуємо угоду з політичним відділом Генштабу у Берліні (капітан фон Хюльзен).
Наша спільна праця дала вагомі результати. Без нашої постійної підтримки більшовицький рух ніколи не зміг би досягнути такого розмаху і впливу, який він зараз має. Все говорить за те, що цей рух ростиме і надалі».
Берлін, 29 вересня 1917 року.
Максим Стріха: Це слова статс-секретаря закордонних справ Німеччини Ріхарда фон Кюльмана, написані ним за півтора місяці до більшовицького перевороту в Петрограді.
Фон Кюльман знав, про що писав. Адже він був активним учасником усіх тих подій: він вів мирні переговори з більшовицькою Росією та Українською Народною Республікою у Бересті на початку 1918 року; через його руки йшли великі гроші, десятки мільйонів марок; він мав контакти з рядом головних персонажів цієї історичної драми... І не раз він звертався з отакими проханнями, як оце:
«Маю честь просити Вашу Ексцеленцію надати суму в 15 мільйонів марок у розпорядження Міністерства закордонних справ на предмет політичної пропаганди в Росії, віднісши цю суму до параграфу 6, секція ІІ надзвичайного бюджету.
У залежності від того, як розвиватимуться події, хотів би зарання обумовити можливість знову звернутися до Вашої Ексцеленції у найближчому майбутньому на предмет надання додаткових коштів».
Берлін, 9 листопада 1917 року.
Максим Стріха: Як бачимо, щойно надійшло повідомлення про переворот у Петрограді, який потім зватимуть Великою Жовтневою революцією, як кайзерівська Німеччина виділяє нові кошти на пропаганду в Росії.
Ці кошти йдуть насамперед на підтримку більшовиків. Проте й досі за ними зберігається імідж безкорисливих революціонерів, романтиків-марксистів.
Сергій Грабовський: На загал цікава складається ситуація: є видані друком Оксфордським університетом у 1958 році таємні документи Міністерства закордонних справ кайзерівської Німеччини, звідкіля взяті телеграми Ріхарда фон Кюльмана, фрагменти з яких звучать у нашому радіожурналі, і де можна знайти десятки не менш красномовних текстів часів Першої світової війни, які засвідчують величезну фінансову та й організаційну допомогу, що її німецька влада надала більшовикам.
Мета Німеччини була очевидна. Радикальні революціонери підірвуть бойовий потенціал одного з головних противників центральних держав, до яких входила і Німеччина, у війні, себто Російської імперії.
Опубліковані десятки книг на цю тему, де зібрані інші переконливі свідчення. Але й досі не тільки історики-комуністи, а й чимало дослідників ліберального спрямування заперечує історичні самочевидності.
За підрахунками експертів, кайзерівська Німеччина загалом на так звану «мирну пропаганду» витратила під час війни не менше, ніж 382 мільйони марок. Колосальна сума, яка на тодішні гроші.
І знову свідчить статс-секретар МЗС Ріхард фон Кюльман.
«Лише тоді, коли більшовики стали отримувати від нас постійний приток фондів через різні канали і під різними вивісками, вони стали у змозі поставити на ноги свій головний орган «Правду», вести енергійну пропаганду і значно розширити вузький на початку базис своєї партії».
Берлін, 3 грудня 1917 року.
Сергій Грабовський: Що ж стосується позиції самого Леніна, то керівник військової розвідки Німеччини часів Першої світової війни, полковник Вальтер Николаї так відгукнувся про нього у своїх мемуарах: «…Я не знав на той час, як і будь-хто інший, нічого про більшовизм, а про Леніна мені було тільки відомо, що він живе у Швейцарії як політичний емігрант «Ульянов», який надавав моїй службі цінну інформацію про становище в царській Росії, проти якої він боровся».
Максим Стріха: Іншими словами, без постійної допомоги з боку німецької сторони більшовики навряд чи стали б однією з провідних російських партій у 1917 році. А це означало б зовсім інший перебіг подій, імовірно, значно більш анархічний, що навряд чи мало б наслідком встановлення якоїсь партійної диктатури, тим більше тоталітарного режиму.
Найшвидше реалізувався б інший варіант розпаду Російської імперії, адже Перша світова війна мала своїм наслідком саме руйнацію імперій. І незалежність Фінляндії й Польщі була справою вирішеною вже і в році 1916-му.
Сергій Грабовський: Навряд чи Російська імперія, ба, навіть Російська республіка стала б винятком із того самого процесу розпаду імперій, який почався по Першій світовій війні.
Варто згадати, що Британія змушена була надати незалежність Ірландії, що Індія рушила потужними кроками до своєї незалежності саме після Першої світової війни і так далі.
І не забуваймо, що розпад Російської імперії почався з початком революції 1917 року. Власне, сама ця революція певною мірою несла відбиток національно-визвольної боротьби, адже першим проти самодержавства на початку 1917 року у Петрограді повстав лейб-гвардії Волинський полк.
Більшовики ж тоді були маленькою і майже нікому не відомою партією і жодного впливу на скинення царату вони не мали.
Максим Стріха: Утім, Німеччина під час Першої світової війни фінансувала не лишень більшовиків. Певні кошти були вкладені у підтримку, як писали самі німецькі офіційні діячі, «сепаратистських рухів» на території Російської імперії.
У зв‘язку з цим деякі історики (і не тільки сучасні російські, а й українські) ведуть мову про те, що, мовляв, Українська державність у ХХ столітті – це результат діяльності німецьких спецслужб, і взагалі Україну як таку вигадали німці, це не більше, ніж німецька інтрига.
Сергій Грабовський: Справді, такі гроші виділялися і відомі прізвища тих українських політиків, котрі співпрацювали з німецьким і австро-угорським Генеральними штабами. Ось ці прізвища: Олександр Скоропис-Йолтуховський, Андрій Жук, Микола Залізняк, Мар‘ян Меленевський, Володимир Дорошенко.
Максим Стріха: Гадаю, ці політики відомі сьогодні переважно історикам. А максимум, на що вони здобувалися у часи Української революції, то це на членство у Центральній Раді чи на керування губерніями.
Революція в Україні була очолена зовсім іншими людьми. Тим часом, як Ленін, Троцький, Луначарський, Коллонтай, Воровський, Антонов-Овсієнко, Радек, Зинов‘єв – ті, кого пов‘язують з німецькими грошима у російській революції – це більшовицькі політики першого ряду.
Різницю можемо відчути відразу ж.
Сергій Грабовський: Якщо в Росії лідери більшовиків, яких було офіційно і публічно звинувачено в співпраці з іноземними спецслужбами, все одно здобули прихильність значної частини народу, то в Україні такого не було. І можна поставити запитання: а чи взагалі таке було можливим? А це означає, що Україну зовсім не вигадав німецький генерал Гофман, як він сам про це писав (причому, начебто, вигадав через кілька місяців по проголошенню Української Народної Республіки – що візьмеш із «освіченого» прусського солдафона!), Українська державність, власне, стала результатом народного волевиявлення.
В українському війську ніколи не було і бути не могло десятків і навіть сотень тисяч іноземних найманців і шукачів пригод, відомих як «інтернаціоналісти».
Українська революція творилася українцями, не лише етнічними, а всіма тими, хто вважав цю землю своєю Батьківщиною і готовий був пролити за неї кров.
Максим Стріха: Звичайно, був період, коли австро-німецькі війська у 1918 році увійшли на українську територію. Начебто, маємо парадокс: керівництво кайзерівської Німеччини зробило ставку на більшовиків, які мали вивести Росію з війни, і водночас воно ж пішло на контакт з лідерами України, ба більше, допомогло їм збройно у війні з більшовиками.
Насправді ж ніякого парадоксу не було. Україну у Берліні розглядали як тимчасове утворення, за допомогою якого можна було б найбільш ефективно визискувати багатства цього краю.
Звичайно, існували в Німеччині та Австро-Угорщині політики, а надто військовики, які були щирими українофілами. Згадаймо бодай романтичну і симпатичну постать архікнязя Вільгельма Габсбурга, якого в Україні називали Васильком Вишиваним, мало не претендента на українську корону, австрійського ерцгерцога, який вивчив українську мову і воював у лавах Січових Стрільців.
Але все ж таки то були одиниці. Для більшості ж Україна була «штучною державою», що мала би в майбутньому знову об‘єднатися з Росією.
Все це (і Українська держава, і більшовицький уряд) розглядалися як засіб нейтралізації Східного фронту. Тому цілком логічно після того, як німецьке військо витіснило більшовиків з України, відновилася фінансова підтримка Берліном ленінського уряду, який на той час запекло воював з російським народом.
«Будь ласка, використовуйте великі суми, оскільки ми вкрай зацікавлені у тому, щоб більшовики встояли. У Вашому розпорядженні фонди Різлера.
Якщо потрібно – телеграфуйте, скільки ще потрібно».
Берлін, 18 травня 1918 року.
Сергій Грабовський: Фон Кюльман, як завжди, називає речі своїми іменами, звертаючись до німецького посольства у Москві.
Більшовики справді встояли і восени 1918 року кинули величезні кошти з захопленої ними скарбниці Російської імперії на революційну пропаганду у Німеччині з метою збурити світову революцію.
Ситуація дзеркально повторилася. У Німеччині на початку листопада 1918 року революція вибухнула. Свою роль у її розпалюванні зіграли гроші, зброя і кваліфіковані кадри професійних революціонерів, доставлені з Москви. Але місцевим комуністам не вдалося очолити цю революцію. І суб‘єктивні, і, головне, об‘єктивні чинники спрацювали проти них. Тоталітарний режим у Німеччині ствердився тільки через 15 років. Але це вже інша тема.
Максим Стріха: Тим часом у демократичній Веймарській республіці знаний соціал-демократ Едуард Бернштейн опублікував 1921 року в центральному органі своєї партії, газеті «Форвертс», статтю «Темна історія», в якій повідомив, що ще в грудні 1917 року отримав ствердну відповідь від «однієї компетентної особи» на запитання, чи давала Німеччина гроші Леніну.
За його даними, лише більшовикам було виплачено понад 50 мільйонів золотих марок. Потім ця сума була офіційно названа під час засідання комітету Рейхстагу з зовнішньої політики.
У відповідь на закиди комуністичної преси у «наклепі» Бернштейн запропонував подати на нього до суду, після чого кампанія негайно припинилася.
Але Німеччині конче потрібні були дружні стосунки з Радянською Росією, відтак обговорення цієї темі у пресі припинилося.
Сергій Грабовський: З часу тих подій минуло 90 років. Але революційні романтики усього світу продовжують стверджувати, що більшовики були моральними і полум‘яними революціонерами, патріотами Росії і прихильниками свободи України.
Максим Стріха: І досі в центрі Києва стоїть пам’ятник Леніну, на якому написано, що у Спілці робітників російських і українських вільна Україна можлива, а без такої спілки про неї не може бути й мови.
І досі до цього пам’ятника людині, яка отримувала гроші від німецьких спецслужб, несуть квіти на «революційні» свята.
І досі, на жаль, значна частина українського суспільства неладна відчути тієї великої різниці між провідниками російської і Української революції 1917 року, яка полягала в тому, що Українська революція справді ніким ззовні не фінансувалася.
В тому незаперечна моральна перевага Української революції проти «російської» Великої Жовтневої, яка все ж таки постала не з волі робітників і селян Росії, як про це довго звикли нам розповідати, а з конкретних німецьких грошей, виділених на те, щоб вивести з ладу одного з найбільших супротивників військових Німеччини.
 |
| Статс-секретар МЗС кайзерівської Німеччини Ріхард фон Кюльман |
| (public domain) |
Нашою головною метою у цій діяльності було подальше посилення націоналістичних і сепаратистських настроїв і забезпечення підтримки революційних елементів.
Ми і зараз продовжуємо цю діяльність і завершуємо угоду з політичним відділом Генштабу у Берліні (капітан фон Хюльзен).
Наша спільна праця дала вагомі результати. Без нашої постійної підтримки більшовицький рух ніколи не зміг би досягнути такого розмаху і впливу, який він зараз має. Все говорить за те, що цей рух ростиме і надалі».
Берлін, 29 вересня 1917 року.
Максим Стріха: Це слова статс-секретаря закордонних справ Німеччини Ріхарда фон Кюльмана, написані ним за півтора місяці до більшовицького перевороту в Петрограді.
Фон Кюльман знав, про що писав. Адже він був активним учасником усіх тих подій: він вів мирні переговори з більшовицькою Росією та Українською Народною Республікою у Бересті на початку 1918 року; через його руки йшли великі гроші, десятки мільйонів марок; він мав контакти з рядом головних персонажів цієї історичної драми... І не раз він звертався з отакими проханнями, як оце:
«Маю честь просити Вашу Ексцеленцію надати суму в 15 мільйонів марок у розпорядження Міністерства закордонних справ на предмет політичної пропаганди в Росії, віднісши цю суму до параграфу 6, секція ІІ надзвичайного бюджету.
У залежності від того, як розвиватимуться події, хотів би зарання обумовити можливість знову звернутися до Вашої Ексцеленції у найближчому майбутньому на предмет надання додаткових коштів».
Берлін, 9 листопада 1917 року.
Максим Стріха: Як бачимо, щойно надійшло повідомлення про переворот у Петрограді, який потім зватимуть Великою Жовтневою революцією, як кайзерівська Німеччина виділяє нові кошти на пропаганду в Росії.
Ці кошти йдуть насамперед на підтримку більшовиків. Проте й досі за ними зберігається імідж безкорисливих революціонерів, романтиків-марксистів.
Сергій Грабовський: На загал цікава складається ситуація: є видані друком Оксфордським університетом у 1958 році таємні документи Міністерства закордонних справ кайзерівської Німеччини, звідкіля взяті телеграми Ріхарда фон Кюльмана, фрагменти з яких звучать у нашому радіожурналі, і де можна знайти десятки не менш красномовних текстів часів Першої світової війни, які засвідчують величезну фінансову та й організаційну допомогу, що її німецька влада надала більшовикам.
Мета Німеччини була очевидна. Радикальні революціонери підірвуть бойовий потенціал одного з головних противників центральних держав, до яких входила і Німеччина, у війні, себто Російської імперії.
 |
| Лідер більшовиків Володимир Ульянов, 1917р. |
| (public domain) |
За підрахунками експертів, кайзерівська Німеччина загалом на так звану «мирну пропаганду» витратила під час війни не менше, ніж 382 мільйони марок. Колосальна сума, яка на тодішні гроші.
І знову свідчить статс-секретар МЗС Ріхард фон Кюльман.
«Лише тоді, коли більшовики стали отримувати від нас постійний приток фондів через різні канали і під різними вивісками, вони стали у змозі поставити на ноги свій головний орган «Правду», вести енергійну пропаганду і значно розширити вузький на початку базис своєї партії».
Берлін, 3 грудня 1917 року.
 |
| Керівник військової розвідки Німеччини часів Першої світової війни, полковник Вальтер Николаї |
| (public domain) |
Максим Стріха: Іншими словами, без постійної допомоги з боку німецької сторони більшовики навряд чи стали б однією з провідних російських партій у 1917 році. А це означало б зовсім інший перебіг подій, імовірно, значно більш анархічний, що навряд чи мало б наслідком встановлення якоїсь партійної диктатури, тим більше тоталітарного режиму.
Найшвидше реалізувався б інший варіант розпаду Російської імперії, адже Перша світова війна мала своїм наслідком саме руйнацію імперій. І незалежність Фінляндії й Польщі була справою вирішеною вже і в році 1916-му.
Сергій Грабовський: Навряд чи Російська імперія, ба, навіть Російська республіка стала б винятком із того самого процесу розпаду імперій, який почався по Першій світовій війні.
Варто згадати, що Британія змушена була надати незалежність Ірландії, що Індія рушила потужними кроками до своєї незалежності саме після Першої світової війни і так далі.
І не забуваймо, що розпад Російської імперії почався з початком революції 1917 року. Власне, сама ця революція певною мірою несла відбиток національно-визвольної боротьби, адже першим проти самодержавства на початку 1917 року у Петрограді повстав лейб-гвардії Волинський полк.
Більшовики ж тоді були маленькою і майже нікому не відомою партією і жодного впливу на скинення царату вони не мали.
 |
| Яків Ганецький (Фюрнстерберг) один із тих, через кого йшли німецькі гроші |
| (public domain) |
У зв‘язку з цим деякі історики (і не тільки сучасні російські, а й українські) ведуть мову про те, що, мовляв, Українська державність у ХХ столітті – це результат діяльності німецьких спецслужб, і взагалі Україну як таку вигадали німці, це не більше, ніж німецька інтрига.
Сергій Грабовський: Справді, такі гроші виділялися і відомі прізвища тих українських політиків, котрі співпрацювали з німецьким і австро-угорським Генеральними штабами. Ось ці прізвища: Олександр Скоропис-Йолтуховський, Андрій Жук, Микола Залізняк, Мар‘ян Меленевський, Володимир Дорошенко.
Максим Стріха: Гадаю, ці політики відомі сьогодні переважно історикам. А максимум, на що вони здобувалися у часи Української революції, то це на членство у Центральній Раді чи на керування губерніями.
Революція в Україні була очолена зовсім іншими людьми. Тим часом, як Ленін, Троцький, Луначарський, Коллонтай, Воровський, Антонов-Овсієнко, Радек, Зинов‘єв – ті, кого пов‘язують з німецькими грошима у російській революції – це більшовицькі політики першого ряду.
Різницю можемо відчути відразу ж.
Сергій Грабовський: Якщо в Росії лідери більшовиків, яких було офіційно і публічно звинувачено в співпраці з іноземними спецслужбами, все одно здобули прихильність значної частини народу, то в Україні такого не було. І можна поставити запитання: а чи взагалі таке було можливим? А це означає, що Україну зовсім не вигадав німецький генерал Гофман, як він сам про це писав (причому, начебто, вигадав через кілька місяців по проголошенню Української Народної Республіки – що візьмеш із «освіченого» прусського солдафона!), Українська державність, власне, стала результатом народного волевиявлення.
В українському війську ніколи не було і бути не могло десятків і навіть сотень тисяч іноземних найманців і шукачів пригод, відомих як «інтернаціоналісти».
Українська революція творилася українцями, не лише етнічними, а всіма тими, хто вважав цю землю своєю Батьківщиною і готовий був пролити за неї кров.
Максим Стріха: Звичайно, був період, коли австро-німецькі війська у 1918 році увійшли на українську територію. Начебто, маємо парадокс: керівництво кайзерівської Німеччини зробило ставку на більшовиків, які мали вивести Росію з війни, і водночас воно ж пішло на контакт з лідерами України, ба більше, допомогло їм збройно у війні з більшовиками.
Насправді ж ніякого парадоксу не було. Україну у Берліні розглядали як тимчасове утворення, за допомогою якого можна було б найбільш ефективно визискувати багатства цього краю.
Звичайно, існували в Німеччині та Австро-Угорщині політики, а надто військовики, які були щирими українофілами. Згадаймо бодай романтичну і симпатичну постать архікнязя Вільгельма Габсбурга, якого в Україні називали Васильком Вишиваним, мало не претендента на українську корону, австрійського ерцгерцога, який вивчив українську мову і воював у лавах Січових Стрільців.
Але все ж таки то були одиниці. Для більшості ж Україна була «штучною державою», що мала би в майбутньому знову об‘єднатися з Росією.
Все це (і Українська держава, і більшовицький уряд) розглядалися як засіб нейтралізації Східного фронту. Тому цілком логічно після того, як німецьке військо витіснило більшовиків з України, відновилася фінансова підтримка Берліном ленінського уряду, який на той час запекло воював з російським народом.
 |
| Червоногвардійці, Петроград, 1917 р. |
| (public domain) |
Якщо потрібно – телеграфуйте, скільки ще потрібно».
Берлін, 18 травня 1918 року.
Сергій Грабовський: Фон Кюльман, як завжди, називає речі своїми іменами, звертаючись до німецького посольства у Москві.
Більшовики справді встояли і восени 1918 року кинули величезні кошти з захопленої ними скарбниці Російської імперії на революційну пропаганду у Німеччині з метою збурити світову революцію.
Ситуація дзеркально повторилася. У Німеччині на початку листопада 1918 року революція вибухнула. Свою роль у її розпалюванні зіграли гроші, зброя і кваліфіковані кадри професійних революціонерів, доставлені з Москви. Але місцевим комуністам не вдалося очолити цю революцію. І суб‘єктивні, і, головне, об‘єктивні чинники спрацювали проти них. Тоталітарний режим у Німеччині ствердився тільки через 15 років. Але це вже інша тема.
Максим Стріха: Тим часом у демократичній Веймарській республіці знаний соціал-демократ Едуард Бернштейн опублікував 1921 року в центральному органі своєї партії, газеті «Форвертс», статтю «Темна історія», в якій повідомив, що ще в грудні 1917 року отримав ствердну відповідь від «однієї компетентної особи» на запитання, чи давала Німеччина гроші Леніну.
За його даними, лише більшовикам було виплачено понад 50 мільйонів золотих марок. Потім ця сума була офіційно названа під час засідання комітету Рейхстагу з зовнішньої політики.
У відповідь на закиди комуністичної преси у «наклепі» Бернштейн запропонував подати на нього до суду, після чого кампанія негайно припинилася.
Але Німеччині конче потрібні були дружні стосунки з Радянською Росією, відтак обговорення цієї темі у пресі припинилося.
Сергій Грабовський: З часу тих подій минуло 90 років. Але революційні романтики усього світу продовжують стверджувати, що більшовики були моральними і полум‘яними революціонерами, патріотами Росії і прихильниками свободи України.
Максим Стріха: І досі в центрі Києва стоїть пам’ятник Леніну, на якому написано, що у Спілці робітників російських і українських вільна Україна можлива, а без такої спілки про неї не може бути й мови.
І досі до цього пам’ятника людині, яка отримувала гроші від німецьких спецслужб, несуть квіти на «революційні» свята.
І досі, на жаль, значна частина українського суспільства неладна відчути тієї великої різниці між провідниками російської і Української революції 1917 року, яка полягала в тому, що Українська революція справді ніким ззовні не фінансувалася.
В тому незаперечна моральна перевага Української революції проти «російської» Великої Жовтневої, яка все ж таки постала не з волі робітників і селян Росії, як про це довго звикли нам розповідати, а з конкретних німецьких грошей, виділених на те, щоб вивести з ладу одного з найбільших супротивників військових Німеччини.
