Анафема чи осанна?

Віктор Єленський: Історії важко стати академічною наукою, принаймні в Україні. Інтерпретації подій не лише 20-річної чи 60-річної давнини, але й того, що сталося три століття тому, викликають тут бурхливі дискусії і навіть сутички.

Осінь 2007 була особливо прикметною у цьому сенсі – 65-річчя УПА і встановлення пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ засвідчило, що в Україні триває війна символів і змагання кодів історичної пам’яті.

Ще до одного вибуху спричинилося рішення Київради перейменувати вулицю Січневого повстання у Печерському районі Києва на вулицю Івана Мазепи.

На цій вулиці знаходиться Києво-Печерська Лавра, і лаврські монахи обурилися, що їм доведеться вершити подвиг чернецтва на вулиці, яку названо ім’ям людини, вилученої з Церкви через анафему.

Отже, питання номер один. Чому вулиці Січневого повстання присвоєне ім’я саме Івана Мазепи? Розповідає науковець, політик, києвознавець і депутат Київради початку 1990-их Максим Стріха.

Максим Стріха: Історія надто давня: процес повернення історичних назв у місті Києві почався ще у роки пізньої перебудови і інтенсифікувався у перші роки Незалежності. Потім він загальмувався з відомих політичних причин.

Але протягом цього часу було вироблено кілька дуже важливих принципів. Насамперед, повертаються перші, історичні, народні назви, оскільки дуже часто ті назви, які були дореволюційні, вони теж були наслідками адміністративних перейменувань.

Через те було повернено назву вулиці Прорізної, як її звали кияни, а не Васильчиківської, як вона формально була до 1919 року, коли стала Свердлова. Були повернені назви Шовковична і Липська, а не Катерининська та Левашовська, бо це були саме первісні народні назви, дані цим вулицям самими киянами. Так було повернено десятків зо два київських питомих назв.

Окремі випадки пов‘язані з тим, що немає історичних народних назв цих вулиць, а є лише царські, які сьогодні не є прийнятними для нас. Скажімо, вулиця радянська Кірова мала єдину царську назву Олександрівська. Повертати саме її, виходячи зі значення цієї вулиці, бо не затрималась ця назва серед киян (старі кияни однаково називали Прорізну Прорізною, а не Свердлова, і Олександрівська не казав ніхто), саме через те ще наша комісія Київради першого демократичного скликання запропонувала назвати вулицю Грушевського. І у 1991 році, ще за радянського часу, парламент ще радянської України опинився на вулиці Грушевського, що мало важливе політичне значення.

Але символом справді шизофреничності свідомості сьогоднішньої України було те, що упродовж 15 років вулиця Грушевського мирно переходила у вулицю Січневого повстання, інспірованого з Москви і спрямованого проти незалежної України і проти того ж Грушевського.

Чому виникла пропозиція найменувати цю вулицю іменем Мазепи? Справа у тому, що тоді ж було вироблено ще третій принцип: назви не мусять переноситись і не мають створювати плутанини. Тому, скажімо, ми пропонували перейменувати вулицю Артема (ще одна одіозна постать) не на вулицю Львівську, як вона була, а на вулицю Січових Стрільців, виходячи лише з того, що вулиця Львівська у Києві з кінця 1950-их уже є і чимала, і перенесення цієї назви викликало би плутанину.

Те ж саме стосувалось історичної назви вулиця Січневого повстання – вулиця Микільська. Адже у нас є Микільсько-Притиська, Микільсько-Слобідська, Микільсько-Ботанічна, поява ж ще однієї Микільської просто заплутала б киян.

А Мазепа сюди підходив якнайкраще. Чому? Насамперед з цією вулицею пов’язана містобудівнича діяльність великого гетьмана. Тут стояв збудований його коштом собор “Великий Микола”. Стояв тут і “Малий Микола”. Ці обидва собори, на жаль, були зруйновані у 1930-ті.

Саме тут вціліли дві мазепинські церкви, збудовані за часів його гетьманування. Це Феодосія Печерського і Усіх Святих над економічною брамою Лаври. До речі, над церквою Усіх Святих можна бачити герб Івана Мазепи як фундатора цього храму.

І окрім цієї, дуже очевидної історичної прив’язки, існує ще одне міркування. Утворюється такий наскрізний шлях: вулиця Сагайдачного на Подолі, вулиця Грушевського і вулиця Мазепи, який утверджує все-таки пам’ять про визначних українських державотворців, визначні постаті української історії. Ну і, очевидно, топоніміка столиці мусить пробуджувати ці почуття патріотизму і мусить увічнювати таких людей.

Чому рішення було ухвалене саме зараз? Ну, очевидно, не лише з любові до пам’яті Мазепи. Очевидно, спрацювали певні політичні причини, пов’язані з тим, що міська влада воліла зробити приємне Президентові. Через те це питання було внесене на голосування, саме це, а не, скажімо, ліквідація нарешті не менш одіозної назви вулиці Артема чи перейменування вулиці Горького, ніяк не пов’язаного з Києвом, на вулицю Антоновича, де містилася садиба визначного історика, і неповернення історичної назви Велика Васильківська вулиці Червоноармійській.

Але добре, що зроблено бодай це, бо справді існування далі вулиці Січневого повстання на карті міста було б щонайменше страшним анахронізмом, а Мазепа так само потребував увічнення на нашій карті. І дуже добре, що це було зроблено там, де збереглись оригінальні пам’ятки, пов’язані з містобудівничою діяльністю великого гетьмана України.

Віктор Єленський: Відразу після перейменування вулиці Січневого повстання на вулицю Мазепи у православному середовищі цілої України розгорілися дискусії. У центрі цих дискусій опинилася анафема гетьманові.

Українська православна церква Київський патріархат виступила з заявою: анафему давним-давно знято.

Говорить речник цієї церкви архімандрит Євстратій (Зоря).

Архімандрит Євстратій (Зоря): Почати треба з того, що сама ця анафема була накладена на Мазепу незаконно, тому що анафема накладається Церквою тільки за єретичне лжевчення, яке свідомо поширюється особою, котра колись належала до Православної церкви. Мазепа ніколи не зраджував православ’ю і не проповідував ніякого єретичного вчення.

Єдине, що йому інкримінували, це порушення присяги царю Петру. Але насправді самого цього порушення не було, тому що причиною відходу Мазепи від Петра було те, що Петро відмовився від своїх обіцянок захищати Гетьманщину від зовнішніх ворогів. І коли військо Карла посунуло через територію Білорусії на Україну (а Мазепа просив у Петра військ, щоб захистити Україну), то Петро сказав, що у нього є своя війна і він не може жодного солдата дати, навіть, як зафіксовано істориками, по щоках рукою набив гетьмана, чим дуже сильно його образив.

Таким чином ніяких підстав для того, щоб накладати анафему, крім політичних, не було. І тому ця анафема, хоч вона і була проголошена, вона була незаконною від самого початку і тому недійсною. І українська Церква цієї анафеми ніколи не визнавала і не визнає.

Що стосується Російської церкви, яка визнавала цю анафему, то спочатку у другій половині ХІХ століття за царювання Олександра ІІ Святіший Синод скасував виголошення публічних анафем. Не тільки Мазепі, але й іншим супротивникам російської монархії, таким як Григорій Отреп‘єв, Степан Разін, Ємельян Пугачов.

А у 1918 році постановили, що накладання церковних покарань за політичні провини є незаконним, патріарх Тихон на прохання тогочасного Митрополита Київського Антонія Храповицького скасував анафему гетьману Мазепі. І з благословення митрополита Антонія відбувалося служіння панахиди на Софіївській площі 27 липня (у день Полтавської битви), яку звершував єпископ Московського патріархату, про що є свідчення у книзі спогадів “Про Митрополита Антонія” архієпископа Никона Нартицького, виданій у 1957 році у Нью-Йорку і перевиданій Московським патріархатом 2004 року у Нижньому Новгороді.

Слід зазначити, що ні Антоній Храповицький, ні патріарх Тихон не були прихильниками ні України, її незалежності, ні незалежності української Церкви.

Віктор Єленський: Що стосується Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом, то спочатку медіа поширили коментар керівника її прес-служби, де відтворювалися старі звинувачення на адресу Мазепи: порушив, мовляв, клятву, перейшов на бік інославних шведів тощо.

Але згодом представники цієї Церкви визнали: не все у випадку з анафемою гетьманові було так просто.

От що розповів Радіо Свобода викладач Київської духовної академії УПЦ в єдності з Московським патріархатом, кандидат богослов’я отець Сергій Говорун:

Отець Сергій Говорун: Від того часу, як була проголошена анафема на гетьмана Івана Мазепу, ставлення до цього акту з боку Православної церкви еволюціонувало.

У якому сенсі? У тому, що десь у середині ХІХ століття ця анафема перестала проголошуватись, причому, за тими історичними даними, які існують, це було зроблено з подачі російських імператорів.

Можна сказати, що з 1860-их років, принаймні так свідчать історичні джерела, у чині православ‘я, який проголошується у неділю, коли власне підтверджуються Церквою ті анафеми, які були проголошені, ім‘я Мазепи вже не проголошувалось. Це історичний факт.

Віктор Єленський: Як це сталося? Розповідає історик Андрій Стародуб, який вивчав справу з анафемою гетьману Мазепі за архівними документами.

Андрій Стародуб: Наводиться такий апокриф, що це стало наслідком того, що Олександр ІІ звернув увагу на абсурдність ситуації, коли в Михайлівському Золотоверхому соборі ім’я Мазепи згадувалося як титаря храму, а тут же паралельно, в неділю Торжества Православ’я виголошувалася йому анафема. Тому цю анафему якби приховали.

Віктор Єленський: Від 1869 року на майже півстоліття про анафему Мазепі забули, але в 1918 році настав час про неї згадати.

Отець Сергій Говорун далі.

Отець Сергій Говорун: Це питання постало ще на початку ХХ століття, коли з боку певних кіл київського духовенства було подане відповідне прохання на ім‘я Митрополита Київського і Галицького Антонія Храповицького, який на той час був першим ієрархом Руської церкви в Україні. Він сам особисто розцінював цей акт як акт саме анафеми на гетьмана Мазепу як такий, що мав більше політичну мотивацію.

Це були його особисті переконання і він не хотів їх робити церковним законом. У зв‘язку з цим він звернувся з відповідним проханням до патріарха Тихона, який у той час був першоієрархом Руської православної церкви у Москві, і тому духовенству, яке до нього зверталось, відповів, що без остаточної санкції з боку патріарха Московського і всієї Русі він цього питання як церковний ієрарх вирішити не може.

Незважаючи на це, він все-таки направив свого вікарного єпископа, свого помічника, на панахиду, яка служилась на Софіївській площі у Києві по Івану Мазепі.

Слід теж зауважити, що за тими відомостями, які у нас є, гетьман Скоропадський у цій панахиді участі не брав, щоб не вносити розділення серед людей, тобто проявив певну політичну мудрість.

Віктор Єленський: Цікаво, що відповів тодішній патріарх Тихон на запит митрополита Антонія?

Історик Андрій Стародуб розповідає про те, що можна встановити на основі архівних документів.

Андрій Стародуб: Ця проблема розглядалася на Всеукраїнському Соборі — тоді відбувався, в 1918 році, Всеукраїнський Православний Церковний Собор.

З цього приводу, власне, виступав митрополит Антоній Храповицький, він виголосив досить цікаву промову, з якої слідувало, що він не бачить жодних проблем у тому, щоб відслужити панахиду. Тобто, він ніколи не вважав, що ця анафема є законною, що для неї були підстави. Але він відмовлявся все-таки дати згоду на подібну панахиду, допоки це питання не вирішить патріарх.

І склалася дуже цікава ситуація, що станом на вечір 10 липня була призначена панахида, а станом на вечір 9 липня 1918 року Антоній відмовлявся благословити на проведення цієї панахиди духовенство, заявляючи, що без благословення патріарха це буде панахида “всєцело рєволюціонного характєра”.

Але ось протягом ночі щось змінилося, що не можна встановити з допомогою документів, тому що вже зранку панахида була відслужена, служив її з благословення митрополита Антонія єпископ Черкаський Назарій Блінов.

Віктор Єленський: Отже, те, про що можна судити достеменно, виглядає таким чином. Анафему на гетьмана Мазепу було накладено всупереч церковним правилам.

Далі анафему цю не застосовували з, принаймні, 1869 року.

Чи була вона знята офіційно? Невідомо. Нам кажуть, що одноосібно це не міг зробити навіть сам патріарх Московський – для цього, тобто для зняття анафеми, потрібне соборне рішення. Але соборного рішення не було і три століття тому.

Найвірогідніше, що рішення про це ухвалив місцеблюститель патріаршого престолу Стефан Яворський одноосібно.

А ще, згадаємо принагідно, історія знає чимало випадків, коли викляті Церквою згодом нею ж проголошувалися святими.