 |
| Aрхівні фотографії розстрілів з Бабиного Яру |
19 вересня 1941 року Київ захопила німецька армія, а через 9 днів окупаційна влада наказала євреям міста зібратися вранці 29 вересня в урочищі Бабин Яр на північно-західній околиці Києва. 29 та 30 вересня німецькі солдати розстріляли у Бабиному Яру понад 33 тисячі євреїв Києва. Десятки киян, ризикуючи своїм життям, переховували у власних домівках євреїв, що залишилися у місті.
Упродовж двох наступних років страти у Бабиному Яру відбувалися по вівторкам і п’ятницям. Загалом там загинуло, за різними оцінками, не менше ста тисяч осіб, і серед них євреї, цигани, полонені червоноармійці, радянські підпільники та українські націоналісти на чолі з Оленою Телігою. Говорить голова Асоціації єврейських організацій та громад України Йосип Зисельс:
«Бабин Яр – це споконвічне нагадування нам про той біль, який ніколи не пройде, і ми завжди пам’ятати повинні про сотні тисяч людей, які загинули в Бабиному Яру. Це також нагадування нам про байдужість навколишнього світу, який дозволив фашистській Німеччині винищити 6 мільйонів євреїв за роки ІІ світової війни. Це повинно нам нагадувати про те, що тільки народ сам, отримавши незалежність, може захистити себе від спроб будь-яких диктаторів винищити себе, змінити його національну і релігійну ідентичність».
У 60-х роках Бабин Яр був за рішенням радянського керівництва засипаний, пізніше там був розбитий парк, споруджені житловий масив і телецентр, а привселюдно згадувати про трагедію було небажано. Попри це, наприкінці вересня 1966 року кияни без дозволу влади зібралися у Бабиному Яру, щоб вшанувати пам’ять загиблих там євреїв. Тим вони започаткували традицію відзначення роковин трагедії Бабиного Яру. Згадує письменник та філософ Євген Сверстюк:
«Передусім, ми пішли туди через солідарність з євреями, які в той час були, по суті, дискримінованими в нашому соціумі. Але чи не більшою мірою ми пішли туди для того, щоби засвідчити свою позицію щодо історичної пам’яті і щодо необхідності правдиво усвідомити наше минуле. Бо ми відповідальні як за сучасне, так і за те. як ми розуміємо минуле наше, і якою мірою воно живе в нас».
