Валер’ян Поліщук

Максим Стріха: Українське культурне піднесення 20-х років минулого століття, відоме як «Розстріляне Відродження», дало ціле гроно блискучих митців. 1 жовтня виповнюється 110 років від народження одного з них – поета, письменника і критика Валер’яна Поліщука.

”Народився я 1 жовтня 1897 року в селі Більче Боремельської волості Дубенського повіту на Волині, в сім’ї селянина Лева Олександровича.

Прадід був панським чередником і передавали, що граф Султан виміняв його за собаку та привіз із Полісся на Дубенщину – з того ми й Поліщуки.

Дід Олександр був уже при панському дворі, був розвинутий більш-менш і брав участь у польському повстанні 1863 року.

Моя мати Софія – найстарша дочка садівника Миколи Ковалевського з міста Козина у графа Тарнавського...”

Дитинство Валер’яна Поліщука пройшло на Волині. Згодом він навчався у гімназії в Катеринославі, в Інституті цивільних інженерів у Петрограді та на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського державного українського університету.

В університеті Поліщук редагував студентський журнал «Нова думка» і тоді ж почав публікувати свої твори.

Після переїзду до Києва Поліщук заприятелював з Павлом Тичиною, який, власне, і заохотив його до пошуків нової поезії. Ці пошуки привели Поліщука до стилю, який він називав «неореалізмом пролетарського змісту».

Говорить мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Валер’ян Поліщук, як і значне число українських поетів його ґенерації, щиро вірив у те, що у революційну добу саме нове, пролетарське мистецтво є мистецтвом передовим, авангардним, і що лише воно здатне відобразити ті величезні соціальні зрушення.

Поняття "пролетарського" у цих митців ототожнювалося з поняттям індустріального, модерного, динамічного і прогресивного, тож і саме сприйняття комунізму в українських націонал-комуністів було синонімом поняття суспільної модернізації.

Відтак, ранні вірші та поеми Поліщука, такі як «Ленін», «Дума про Бормашиху», «Великий Хам», сприймалися ним самим та іншими молодими поетами насамперед не як більшовицькі агітки, а як твори авангардні, просякнуті духом романтики, соціальної модернізації.

Максим Стріха: Крім літературного дару, Поліщук мав також хист лідера. Зокрема, він ініціював створення письменницької групи «Гроно» і був одним із найбільш активних учасників групи «Гарт». Але повною мірою Поліщук і як теоретик нового стилю під назвою «конструктивний динамізм-спіралізм», і як лідер літературного авангарду виявив себе вже після переїзду до тодішньої столиці радянської України – Харкова.

Розповідає київський літературознавець Ярина Цимбал.

Ярина Цимбал: У Харкові Поліщук заснував ще 1926 року літературно-мистецьку організацію «Авангард». Найцікавіше, що це була перша авангардна літературна організація взагалі у Європі і, напевно, в світі, яка саме у своїй назві задекларувала слово «авангард». Бо до авангарду у світовій літературі відносять і футуристів, і дадаїстів, і сюрреалістів, і всіх їх називають авангардистами, але Поліщукова організація була єдиною, яка мала це слово в назві.

На жаль, його організація проіснувала недовго, але він зумів згуртувати довкола себе людей, яких об’єднували спільне прагнення, спільна ідея. І сьогодні, переглядаючи його збірки і періодичні видання, які він організовував... Я маю на увазі передусім журнал «Авангард», який існував у такій дивній формі, позаяк кожне його число мало різні назви, але це було одне таке продовжуване, як ми сьогодні кажемо, видання. Тобто, якщо перше число закінчувалося 80-ою сторінкою, то наступне число (перше називалося «Бюллетень “Авангарду”», а друге число називалося «Матеріали “Авангарду”) починалося вже з 81-ї сторінки.

Отака наскрізна нумерація вказує на те, що це був один такий журнал, хоча виходив під різними назвами.

Переглядаючи ті збірки і ті журнали, просто дивуєшся тому натхненню, яке допомагало переборювати різні бюрократичні перешкоди. Адже не секрет, що Поліщук мав багато літературних ворогів.

Не секрет, що загалом літературна ситуація у 1920-х роках складалася так, що організації нерідко просто боролися, навіть воювали між собою за увагу влади, за можливість видаватися в Державному Видавництві України, за можливість мати якесь приміщення.

Дивовижно, що у тій ситуації йому завжди вистачало молодечого запалу робити свою справу.

Максим Стріха: Як відомо, «Авангард» Поліщука боровся за право вважатися єдиною справді авангардною українською літературною групою в першу чергу з футуристами на чолі з Михайлом Семенком, об’єднаними в літературну групу «Аспанфут».

Про характер тієї боротьби промовляє вірш самого Поліщука, який за тих обставин, звісно, міг існувати лише у рукописі.

«Фу ти, ну ти, Ну й панфути, Як напишуть, Не встругнути. Як загрузнуть, Не зіпхнути – Ну куди вам, шалапути, До майбуття підстрибнути? От панфути, Ну й панфути – Підійти й колінком пхнути».

Сьогодні доводиться визнати, що обидві авангардні групи мали спільні риси: і конструктивісти, і футуристи намагалися оспівувати модерну цивілізацію і світ техніки, обидві групи прагнули освоїти формальні здобутки тодішньої західноєвропейської і американської поезії.

Але до літературної боротьби дедалі сильніше від половини 1920-их почали втручатися представники партійної критики. Вони то звинувачували Поліщука у націоналістичній контрабанді, то хвалили його нариси, сповнені, за їхніми словами, «почуттям інтернаціоналізму та класової ненависті», а то віднаходили в його творах потяг до порнографії.

Знову говорить Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Відчуваючи себе справжнім модерністом, Поліщук намагався розвінчати створений ще народниками і підтримуваний, так би мовити, "селянськими" літераторами тодішньої України міф про таку собі природну цнотливість української нації.

Згадаймо, що свого часу Іван Франко сприймався у суспільстві передусім не як соціальний, а сексуальний революціонер. Йому ставили на карб те, що він дозволяв собі знайомитися з дівчатами на вулиці, на самоті, без присутності сторонніх, обговорювати з ними прочитані книжки, ба більше, мати інтимні стосунки та відображати свої переживання у віршах.

Панаса Мирного видавці змусили вилучити з роману "Повія" непристойні, на їхню думку, сцени. А там же не було чогось більшого за поцілунки.

Отож, Валер‘ян Поліщук сміливо, сказати б, виклично вдирається у царину Еросу, у світ інтимних переживань і почувань, часом він просто дражнить обивателя описаннями сексу. І це справило помітне враження на тогочасну літературу, зробило її вільнішою.

Але саме на тогочасну, оскільки більшість її представників була розстріляна, і у радянській українській літературі знову запанувала неприродна, але ідейна цнотливість.

Максим Стріха: Поліщук видав загалом 50 книг, писав прозу, критичні розвідки і статті з теорії літератури, але став відомий насамперед як поет.

Він надавав перевагу верлібру, оскільки вважав, що тільки вільний вірш здатен передати ритм нової епохи.

Знову говорить літературознавець Ярина Цимбал.

Ярина Цимбал: Його вірші нерідко дивували і вражали пересічного читача своєю надзвичайністю, адже ідеалом, кумиром Валер’яна Поліщука яко поета був американський поет Волт Вітмен. І те нове, що Поліщук запозичував у Вітмена, що він намагався закріпити на українському поетичному ґрунті, воно було свіжим і водночас дуже незвичайним, ламало стереотипні уявлення про поезію, про її ритм, рими, про якісь її конструктивні елементи.

Поліщук мав і послідовників, і мав людей, які розуміли його новаторство. Критики, літературознавці і історики літератури майже кожну його збірку не пропускали поза своєю увагою і завжди відгукувалися рецензіями, статтями на його спроби модернізувати (ще більше модернізувати!) українську літературу.

Його перші поетичні спроби більше вказують на зв’язок із символізмом, і з часом молодий поет Поліщук все більше вибивається на власну стежку.

Для Поліщука передусім важив експеримент. І він експериментував, досягаючи якихось успіхів, маючи якісь втрати, але попри те його творчість ніколи не була чимось застиглим і стабільним. Від першої збірки, ліро-епічної поеми «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», і до останніх збірок початку 1930-их років розгортається ціла поетична еволюція від раннього модернізму до вже зрілого авангардного письма.

Його поезія вражає поєднанням філософічності і якогось такого наївного, дитячого, дуже природного сприйняття світу довколишнього.

«Косе вітрило в далі моря З рішучо загнутим кінцем – Пером білястої якоїсь риби, Все йде, одкинувшись назад, Понад завзятим ритмом хвилі. А то немов розкинуте крило Якогось демона чудного, Що з льоту в море занурив І тоне там у судорогах смертних, Тільки воно отерплим рухом Ще сіпається над прибоєм. Так у баюрі втоплений метелик Ще намагається крихке підвести тільце, Ще тріпається й воду розгортає Та б’є поверхню змученим крилом».

Максим Стріха: Сьогодні здається, що у цих рядках Поліщук передбачив своє близьке майбутнє, так само, як Євген Плужник з його пророцтвом: «Почнеш у Києві, скінчиш на Соловках». Бо вже наприкінці грудня 1934 року Валер’ян Поліщук був заарештований разом з дев’ятьма іншими письменниками за звинуваченням у приналежності до так званого «Центру антирадянської боротьбистської організації». А вже 27–28 березня 1935 року виїзна сесія військової колегії Верховного Суду СРСР засудила Поліщука до розстрілу, згодом заміненого десятьма роками позбавлення волі з конфіскацією майна.

Поет відбував покарання у Соловецькому таборі особливого призначення.

Знову говорить Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Як і тисячі українських митців, Валер’ян Поліщук був засуджений не за свої поетичні експерименти і навіть не за власні політичні погляди. Просто після процесу Спілки Визволення України, спрямованого проти старої української інтелігенції, після Голодомору, метою якого було винищення насамперед українського селянства, а разом із тим і низової радянської номенклатури, яка хоч на крок відхилялася від партійної лінії, – після цього московське комуністичне керівництво вирішило ліквідувати нову генерацію українських інтелектуалів. Кого фізично, кого морально.

Совєтський терор був спрямований в першу чергу проти тих, хто не підлягав перетворенню на совєтську людину, хто був здатний підняти зброю проти комуністичної влади і хто знав, в який бік ту зброю спрямувати. І не лише проти них, а й проти всіх, хто жив у певному "просторі свободи" і творив його, бодай тільки у культурницькому плані.

Максим Стріха: Поліщук відбував покарання на Соловках разом з десятками інших українських і не лишень українських письменників, поетів, політиків та науковців.

У жовтні 1937 року так звана «Особлива трійка» Управління НКВД по Ленінградській області вдалася до перегляду справ 1116 в’язнів Соловецького концтабору, чиє покарання здалося комусь не надто суворим.

”Справа №103010-37 Оперативної частини Соловецької в’язниці Головного управління НКВД СРСР на 134 особи українських буржуазних націоналістів, засуджених до різних термінів за контрреволюційну, націоналістичну, шпигунську і терористичну діяльність на Україні, які, залишаючись на колишніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну, шпигунську, терористичну діяльність, створили контрреволюційну організацію “Всеукраїнський центральний блок”.

Максим Стріха: До цієї групи українських буржуазних націоналістів потрапив і Валер’ян Поліщук, якому за тиждень перед тим виповнилося 40 років.

До групи також увійшли Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік та багато інших першорядних українських митців.

Усіх їх «трійка» засудила до одного покарання – розстрілу. Вирок був виконаний 3 листопада 1937 року до 20-ої річниці Великої жовтневої соціалістичної революції у місці, за чекістською термінологією, «спеціально обладнаному для розстрілів», – в урочищі Сандормох неподалік Медвеж’єгорська у Карелії.

«Хочу жити в прийдешніх поколіннях, як мій Ньютон. Коли у Верхарна чи у Бєлого зустріну думку чи образ сильніші за мою, я готов себе розірвати, але від того їх ще дужче люблю, – вони показують мені дорогу, як їх обминути, та дають змогу приміряти свою силу до них.

Тарас Шевченко мене піднімає. А до сучасних я не маю заздрості ні на грош. Чому я буду заздрити? Хай вони мені заздрять, багато так і робить.

Я залишився незадоволений собою, – хоч би прожити, хоч би створити те, що в мені зарито природою. Ця думка, як зубний біль, не дає мені спокою, хоч перед товаришами я часто задаюсь тим, що зробив».