Надія Степула: Солодкий запах стиглої пшениці, гарячі дні й теплі ночі, сповнені гуркотом комбайнів, високі скирти і гори золотого збіжжя – усе це означає, що прийшли жнива. Як вони відзначалися колись, а як – тепер? Чи й сьогодні з’являються твори про жнива, - картини, книги, пісні? Як теперішня культура села відбиває у собі споконвічне українське святкування жнив?
Почуємо про це у новому випуску «Вимірів життя». Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”! З вами автор і ведуча – Надія Степула
Минаючи биті шляхи і новітні траси, які протинають Україну з півночі на південь чи із заходу на схід, не перестаєш дивуватися: кольори вражають багатством тонів і півтонів. Але найбільше впадають в око білі поля на півдні і сході - пшеничні лани тут вибілені сонцем до молочних барв. Пейзаж виглядає неземним. На західних теренах поля жовтіють, іноді ще відсвічують зеленим пізні сорти ячменю, вівса, мішанки.
Цього року по країні загалом збирають в середньому по 15 центнерів пшениці з гектара. Гарний виняток – по 25 центнерів - обіцяла дати Полтавська земля. А в окремих господарствах на Полтавщині ще кращі показники – 30-40 і навіть 50-60 центнерів з гектара - як у селі Степне та деяких інших.
Добрі сподівання і плани задовго до жнив, щоправда, по-своєму відкоригувала непередбачувана стихія. Тривала засуха забрала до 25% урожаю в місяцях, які здавен вважаються «житницею» країни. Постраждали від спеки, а згодом від шквалів, буревіїв та злив чи не всі українські терени. Град і дощі побили поля на Рівненщині, де втрачено до 40% урожаю – знищено 1800 гектарів пшениці та півтори тисячі гектарів жита. Посіви у цій області виявилися незастрахованими, тому селяни не отримають жодної компенсації за втрачене.
В іншому краї – на Кіровоградщині – згоріло майже п’ять гектарів пшениці – повалене вітром дерево замкнуло лінію електропередачі та спричинилося до пожежі. А на Одещині, в селі Новосвєтівка згоріло 46 гектарів пшениці. Внаслідок негоди до 90% посівів ячменю, вівса, озимого рапсу та інших культур знищено на Тернопільщині.
Жнивний час короткий – необхідно встигнути швидко і якісно зібрати та зберегти врожай. Гостро постає потреба в робочих руках, ще гостріше бракує техніки – комбайнів, наприклад. Хоч із краю в край українськими дорогами то в один бік, то в інший пересуваються масивні, схожі до казкових динозаврів, комбайни всіляких модифікацій, але їх не так багато, як потрібно – майже кожній «хлібній» області не завадило би припасти ще кілька сотень – від ста до 500 – таких металевих «динозаврів». Старенькі «Ниви» давно не витримують конкуренції із комбайнами нового покоління – «Кейс» , «Джон-Дір» та іншими.
Окремі селяни і сьогодні обходяться серпами. – В маленьких своїх господарствах, коли на присадибній ділянці треба вижати свої кілька соток пшениці чи жита, ячменю чи вівса. Як у давній пісні про женців.
(Звучить фрагмент народної пісні «Ой на горі там женці жнуть…»)
А чи співають сьогодні під час жнив? Чи линуть пісні опісля – коли врожай уже зібрано? Чи свято жнив – обжинки - одне з найдавніших в Україні, з усталеними традиціями, відзначають тепер? Чи відбиваються в сучасній літературі ті чи інші картини жнивної пори? А чи відбивалися вони у творах класиків – і як саме?
На останні кілька питань відповідь нам допоможе відшукати письменник Григорій Штонь - лауреат Шевченківської премії, прозаїк, сценарист і поет, літературознавець і критик, справжній професор від літератури. Слухаємо Григорія Штоня.
Григорій Штонь: Жнива в свідомості нашого народу, як на мене, еволюціонували. Тобто вони одними були тоді, коли людина з серпом виходила сама на ту грядку чи там на якусь частину поля – на своє поле. І іншими були жнива тоді, коли на наші землі прийшла панщина. У мене таке враження, наскільки я це розумію, я сам це чув від старших людей: в жниварському обряді або у всьому тому, що жило в пісенній творчості нашого народу і що стосувалося жнив, був присутній завжди “Пан”, “Панонько”, до нього йшли, він, напевно, був присутній при обжинках великого лану. Він потім пригощав тих, хто брав участь у жнивах, його дякували. Коротше кажучи, саме оця масштабність цього дійства, вона перейшла у пісенну творчість, тому що я особисто не чув пісень, які, скажімо, стосувались окремо взятої людської душі, яка з серпом в руках працювала цілей день на полі.
Я на цьому наполягаю для чого? Для того, щоб сказати, що вже і в радянські часи чи пізніші, після панські, коли панщина практично продовжувалася у нашому щоденному побуті у вигляді робіт на колгоспних ланах, там теж пробували оновити ці свята обжинків, там теж була якась атмосфера радісності саме від того, що люди збиралися разом, люди разом працювали. Я пригадую, коли ще зі свого дитинства цей звук молотарки, який доносився то з одної частини села, то з іншої. І багато людей робили різне, але все це різне об’єднувалося у одну трудову пісню, яка приносила радість. Вечір, ніч, ранок на току - це теж була якась частина життя, сповнена поезії.
І саме оці великі колективні дійства перейшли у літературу. Я не пригадую текстів художніх, де б, скажімо, автор вглиблювався в душу жниці, яка сама. Народ святкував жнива колективно, разом. І от я ще раз хочу нагадати, про тих панів і паноньків, які залишилися в жниварських піснях і яких не дуже-то полюбляла, очевидно, радянська наука, тому що в хрестоматіях я не зустрічав багато текстів з панами тоді, коли в народі по сей день, це я вам гарантую, тому що в моєму селі Вербівці на Тернопільщині – ми колись туди їздили з одним із професійних записувачів фольклору – я тут вперше почув, що ці жінки, яких я знаю – Явдошка, як ми називали, Ревуцька, що вона пам’ятає десятки і десятки пісень жниварських, які стосуються отого колективного дійства.
Отже, коли на зміну косарям прийшли комбайни, коли комбайни забрали весь цей жниварський цикл, себто збирання, обмолот, ця частина нашої якоїсь поезійності сільської, вона “благополучно” померла. І література, якщо вона і поетизувала, скажімо, ці всі комбайнерські подвиги, я думаю, що вона прибріхувала так само, як прибріхував живопис, який залишав на полотні оці величезні труби, які захмарювали небо – це були ознаки індустріалізації, на яку ми молилися, вважаючи її великим благом, а все це обернулося не на зло, ну принаймні благом абсолютним не є.
Отже, я хочу найголовніше підсумувати: народ святкував жнива як народ, як якась велика спільнота, яка перейнята єдиним трудовим ритмом, єдиним настроєм, єдиною піснею власної душі. І ця пісня так чи так переходила, перехлюпувала в літературні тексти, я маю на увазі, в класичні, хоча там завжди був оцей ще момент отого “На панщині пшеницю жала”, тобто момент якоїсь праці примусової, безрадісної ніби, тоді коли саме життя, яке відбилося в піснях, про які я вів мову говорило, що радісність була і в тій панщині саме в момент жнив. За радянських часів були великі, може, найбільші в українській літературі, майстри поезії селянського життя, селянського буття селянської праці.
Михайло Опанасович Стельмах мені згадується у цьому сенсі найперше. Він душу селянина, яка виходила у поле і ставала сама полем, яка виходила у жита і ставала житами, яка виходила між пшениці і дивилася на неї очима всього народу, він усе це передав щонайдостеменніше. Це великий поет селянського світу, я його називаю найперше, тому що все інше, де переважала тенденція, де переважала якась ідея, особливо ідея соціалістична і таке інше, воно все принаймні переносило наголоси на найменш суттєве у нашому селянському побуті.
Таким чином можна говорити, що жнива як велике трудове колективне дійство мали свою історію і в пісенній творчості народу, і в літературі. І ця історія, на жаль, вже завершилась. Зараз ми можемо про ці згадувати, можемо придумувати ці обжинки, мені здається, можемо бавитися в обжинки, але обжинки ті, в яких брала участь душа жниці, душа кожного, хто був присутній на них, ці обжинки вже відійшли в минуле. Добре це чи погано – не можу сказати. Можу тільки твердити, що поля зараз залишилися без людської душі. В полях працює техніка, в полях працює гривня, якщо вона працює, в полях працює розум, а от людський дух і людська душа є меншою мірою. Шкодувати за цим можна, але ностальгія ні до чого не приве6де.
Я просто хочу сказати, що великих аналітичних, соціопсихологічних праць на цю тему у нас, як на мене, не має. Я думаю, що вони ще прийдуть, ми тільки тоді усвідомлюємо щось глибоко, коли воно відійде в минуле або, грубо кажучи, помре. От над мерцем ми вміємо бути добрими і величальним. Можливо, так буде і з нашим мистецтвом. Поки що наша література і наше мистецтво до так званої теми жнив, до нашої землі, я так думаю, глухі.
Надія Степула: Одним із найвідоміших майстрів пензля, які змальовували українські жнива, був Микола Пимоненко - уславлений художник, академік, автор понад семи сотень картин і малюнків, чиї твори сьогодні є і в музеях, але переважно - у приватних колекціях. А одна з картин – «Гопак» - ще з 1909 року стала окрасою експозицій Лувру. Видатний майстер побутового жанру Микола Пимоненко написав полотно «Жнива».
Інші відомі художники України теж долучилися до відтворення образу жнив за допомогою фарб і пензлів. Із цих робіт уже давно можна б скласти і видати розкішний альбом. Але поки що такого альбому немає…
Тимчасом традиції святкування українських жнив невпізнанно змінилися. Сьогодні свято «першого снопа» або завершення жнив присутнє в Україні де-не-де. Іноді це святкування відбувається в одному окремо взятому селі. З короткою промовою директора того чи іншого сільськогосподарського товариства, виступом місцевого хору-ланки або шкільного ансамблю пісні й танцю, з неодмінною, упізнаваною в усіх краях піснею «Тихо над річкою, як зайде сонечко, стелеться низько туман, ніжно шепочеться житнє колоссячко, спить зачарований лан» та зі щедрим, звісно, застіллям. Співають і давніх жартівливих пісень – адже одвічний український гумор ніде не подівся, він живе й допомагає людям працювати і святкувати нині так само, як у часи прадавні.
Звучить фрагмент пісні «Пішла Дуня жито жати» у виконанні “Божичів”.
Надія Степула: Минулого року за тонну добірного збіжжя український селянин міг отримати 500-600 гривень. Фахівці від економіки стверджують, що ціна – більш, ніж удвічі занижена. Цього року підсумки ще тільки будуть підбиватися. Аграрний фонд, створений Кабінетом міністрів України з метою цінового врегулювання сільськогосподарської продукції, передбачав закуповувати пшеницю в середньому по 800-950 гривень за тонну добірного зерна. Є надії на добрі прибутки. Та й загалом час жнив – це час надій, сподівань на те, що буде хліб, буде й до хліба.
Виміри життя відзвучали, дорогі слухачі.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антонечко. Дякуємо!
Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”!
Почуємо про це у новому випуску «Вимірів життя». Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”! З вами автор і ведуча – Надія Степула
Минаючи биті шляхи і новітні траси, які протинають Україну з півночі на південь чи із заходу на схід, не перестаєш дивуватися: кольори вражають багатством тонів і півтонів. Але найбільше впадають в око білі поля на півдні і сході - пшеничні лани тут вибілені сонцем до молочних барв. Пейзаж виглядає неземним. На західних теренах поля жовтіють, іноді ще відсвічують зеленим пізні сорти ячменю, вівса, мішанки.
Цього року по країні загалом збирають в середньому по 15 центнерів пшениці з гектара. Гарний виняток – по 25 центнерів - обіцяла дати Полтавська земля. А в окремих господарствах на Полтавщині ще кращі показники – 30-40 і навіть 50-60 центнерів з гектара - як у селі Степне та деяких інших.
Добрі сподівання і плани задовго до жнив, щоправда, по-своєму відкоригувала непередбачувана стихія. Тривала засуха забрала до 25% урожаю в місяцях, які здавен вважаються «житницею» країни. Постраждали від спеки, а згодом від шквалів, буревіїв та злив чи не всі українські терени. Град і дощі побили поля на Рівненщині, де втрачено до 40% урожаю – знищено 1800 гектарів пшениці та півтори тисячі гектарів жита. Посіви у цій області виявилися незастрахованими, тому селяни не отримають жодної компенсації за втрачене.
В іншому краї – на Кіровоградщині – згоріло майже п’ять гектарів пшениці – повалене вітром дерево замкнуло лінію електропередачі та спричинилося до пожежі. А на Одещині, в селі Новосвєтівка згоріло 46 гектарів пшениці. Внаслідок негоди до 90% посівів ячменю, вівса, озимого рапсу та інших культур знищено на Тернопільщині.
Жнивний час короткий – необхідно встигнути швидко і якісно зібрати та зберегти врожай. Гостро постає потреба в робочих руках, ще гостріше бракує техніки – комбайнів, наприклад. Хоч із краю в край українськими дорогами то в один бік, то в інший пересуваються масивні, схожі до казкових динозаврів, комбайни всіляких модифікацій, але їх не так багато, як потрібно – майже кожній «хлібній» області не завадило би припасти ще кілька сотень – від ста до 500 – таких металевих «динозаврів». Старенькі «Ниви» давно не витримують конкуренції із комбайнами нового покоління – «Кейс» , «Джон-Дір» та іншими.
Окремі селяни і сьогодні обходяться серпами. – В маленьких своїх господарствах, коли на присадибній ділянці треба вижати свої кілька соток пшениці чи жита, ячменю чи вівса. Як у давній пісні про женців.
(Звучить фрагмент народної пісні «Ой на горі там женці жнуть…»)
А чи співають сьогодні під час жнив? Чи линуть пісні опісля – коли врожай уже зібрано? Чи свято жнив – обжинки - одне з найдавніших в Україні, з усталеними традиціями, відзначають тепер? Чи відбиваються в сучасній літературі ті чи інші картини жнивної пори? А чи відбивалися вони у творах класиків – і як саме?
На останні кілька питань відповідь нам допоможе відшукати письменник Григорій Штонь - лауреат Шевченківської премії, прозаїк, сценарист і поет, літературознавець і критик, справжній професор від літератури. Слухаємо Григорія Штоня.
Григорій Штонь: Жнива в свідомості нашого народу, як на мене, еволюціонували. Тобто вони одними були тоді, коли людина з серпом виходила сама на ту грядку чи там на якусь частину поля – на своє поле. І іншими були жнива тоді, коли на наші землі прийшла панщина. У мене таке враження, наскільки я це розумію, я сам це чув від старших людей: в жниварському обряді або у всьому тому, що жило в пісенній творчості нашого народу і що стосувалося жнив, був присутній завжди “Пан”, “Панонько”, до нього йшли, він, напевно, був присутній при обжинках великого лану. Він потім пригощав тих, хто брав участь у жнивах, його дякували. Коротше кажучи, саме оця масштабність цього дійства, вона перейшла у пісенну творчість, тому що я особисто не чув пісень, які, скажімо, стосувались окремо взятої людської душі, яка з серпом в руках працювала цілей день на полі.
Я на цьому наполягаю для чого? Для того, щоб сказати, що вже і в радянські часи чи пізніші, після панські, коли панщина практично продовжувалася у нашому щоденному побуті у вигляді робіт на колгоспних ланах, там теж пробували оновити ці свята обжинків, там теж була якась атмосфера радісності саме від того, що люди збиралися разом, люди разом працювали. Я пригадую, коли ще зі свого дитинства цей звук молотарки, який доносився то з одної частини села, то з іншої. І багато людей робили різне, але все це різне об’єднувалося у одну трудову пісню, яка приносила радість. Вечір, ніч, ранок на току - це теж була якась частина життя, сповнена поезії.
І саме оці великі колективні дійства перейшли у літературу. Я не пригадую текстів художніх, де б, скажімо, автор вглиблювався в душу жниці, яка сама. Народ святкував жнива колективно, разом. І от я ще раз хочу нагадати, про тих панів і паноньків, які залишилися в жниварських піснях і яких не дуже-то полюбляла, очевидно, радянська наука, тому що в хрестоматіях я не зустрічав багато текстів з панами тоді, коли в народі по сей день, це я вам гарантую, тому що в моєму селі Вербівці на Тернопільщині – ми колись туди їздили з одним із професійних записувачів фольклору – я тут вперше почув, що ці жінки, яких я знаю – Явдошка, як ми називали, Ревуцька, що вона пам’ятає десятки і десятки пісень жниварських, які стосуються отого колективного дійства.
Отже, коли на зміну косарям прийшли комбайни, коли комбайни забрали весь цей жниварський цикл, себто збирання, обмолот, ця частина нашої якоїсь поезійності сільської, вона “благополучно” померла. І література, якщо вона і поетизувала, скажімо, ці всі комбайнерські подвиги, я думаю, що вона прибріхувала так само, як прибріхував живопис, який залишав на полотні оці величезні труби, які захмарювали небо – це були ознаки індустріалізації, на яку ми молилися, вважаючи її великим благом, а все це обернулося не на зло, ну принаймні благом абсолютним не є.
Отже, я хочу найголовніше підсумувати: народ святкував жнива як народ, як якась велика спільнота, яка перейнята єдиним трудовим ритмом, єдиним настроєм, єдиною піснею власної душі. І ця пісня так чи так переходила, перехлюпувала в літературні тексти, я маю на увазі, в класичні, хоча там завжди був оцей ще момент отого “На панщині пшеницю жала”, тобто момент якоїсь праці примусової, безрадісної ніби, тоді коли саме життя, яке відбилося в піснях, про які я вів мову говорило, що радісність була і в тій панщині саме в момент жнив. За радянських часів були великі, може, найбільші в українській літературі, майстри поезії селянського життя, селянського буття селянської праці.
Михайло Опанасович Стельмах мені згадується у цьому сенсі найперше. Він душу селянина, яка виходила у поле і ставала сама полем, яка виходила у жита і ставала житами, яка виходила між пшениці і дивилася на неї очима всього народу, він усе це передав щонайдостеменніше. Це великий поет селянського світу, я його називаю найперше, тому що все інше, де переважала тенденція, де переважала якась ідея, особливо ідея соціалістична і таке інше, воно все принаймні переносило наголоси на найменш суттєве у нашому селянському побуті.
Таким чином можна говорити, що жнива як велике трудове колективне дійство мали свою історію і в пісенній творчості народу, і в літературі. І ця історія, на жаль, вже завершилась. Зараз ми можемо про ці згадувати, можемо придумувати ці обжинки, мені здається, можемо бавитися в обжинки, але обжинки ті, в яких брала участь душа жниці, душа кожного, хто був присутній на них, ці обжинки вже відійшли в минуле. Добре це чи погано – не можу сказати. Можу тільки твердити, що поля зараз залишилися без людської душі. В полях працює техніка, в полях працює гривня, якщо вона працює, в полях працює розум, а от людський дух і людська душа є меншою мірою. Шкодувати за цим можна, але ностальгія ні до чого не приве6де.
Я просто хочу сказати, що великих аналітичних, соціопсихологічних праць на цю тему у нас, як на мене, не має. Я думаю, що вони ще прийдуть, ми тільки тоді усвідомлюємо щось глибоко, коли воно відійде в минуле або, грубо кажучи, помре. От над мерцем ми вміємо бути добрими і величальним. Можливо, так буде і з нашим мистецтвом. Поки що наша література і наше мистецтво до так званої теми жнив, до нашої землі, я так думаю, глухі.
Надія Степула: Одним із найвідоміших майстрів пензля, які змальовували українські жнива, був Микола Пимоненко - уславлений художник, академік, автор понад семи сотень картин і малюнків, чиї твори сьогодні є і в музеях, але переважно - у приватних колекціях. А одна з картин – «Гопак» - ще з 1909 року стала окрасою експозицій Лувру. Видатний майстер побутового жанру Микола Пимоненко написав полотно «Жнива».
Інші відомі художники України теж долучилися до відтворення образу жнив за допомогою фарб і пензлів. Із цих робіт уже давно можна б скласти і видати розкішний альбом. Але поки що такого альбому немає…
Тимчасом традиції святкування українських жнив невпізнанно змінилися. Сьогодні свято «першого снопа» або завершення жнив присутнє в Україні де-не-де. Іноді це святкування відбувається в одному окремо взятому селі. З короткою промовою директора того чи іншого сільськогосподарського товариства, виступом місцевого хору-ланки або шкільного ансамблю пісні й танцю, з неодмінною, упізнаваною в усіх краях піснею «Тихо над річкою, як зайде сонечко, стелеться низько туман, ніжно шепочеться житнє колоссячко, спить зачарований лан» та зі щедрим, звісно, застіллям. Співають і давніх жартівливих пісень – адже одвічний український гумор ніде не подівся, він живе й допомагає людям працювати і святкувати нині так само, як у часи прадавні.
Звучить фрагмент пісні «Пішла Дуня жито жати» у виконанні “Божичів”.
Надія Степула: Минулого року за тонну добірного збіжжя український селянин міг отримати 500-600 гривень. Фахівці від економіки стверджують, що ціна – більш, ніж удвічі занижена. Цього року підсумки ще тільки будуть підбиватися. Аграрний фонд, створений Кабінетом міністрів України з метою цінового врегулювання сільськогосподарської продукції, передбачав закуповувати пшеницю в середньому по 800-950 гривень за тонну добірного зерна. Є надії на добрі прибутки. Та й загалом час жнив – це час надій, сподівань на те, що буде хліб, буде й до хліба.
Виміри життя відзвучали, дорогі слухачі.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антонечко. Дякуємо!
Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”!
