Надія Степула: 70 літ минає з часу «кривавої містерії українського Відродження». Осмисленню тих трагічних сторінок про репресованих, замордованих поетів, митців, учених присвячену першу з циклу “Відлуння “Розстріляного Відродження” передачу у “Вимірах життя”.
(Звучить фрагмент пісні “За Україну, за її долю….” з “Віночка українських пісень”, у виконанні “Соколів”. Музика і слова народні.)
Надія Степула: Вперше термін «Розстріляне Відродження» прозвучав з уст Юрія Лавриненка ще в середині минулого століття. У тому ж часі з’явилася неповторна антологія, упорядкована автором, «Розстріляне Відродження. Антологія 1917-1933: поезія – проза - драма – есей», випущена бібліотекою «Культури», польським «Інститутом літерацкім» та видрукувана у Мюнхені в 1959 році.
З приводу виходу в світ цієї книги Юрій Лавриненко писав у вступному слові: «Воно трохи дивно, що перша спроба такої підсумкової антології літератури “Розстріляного Відродження”… видана українською мовою не українцями, а поляками і коштом польського видавництва…
Але…є тут своя логіка. Коли кривава містерія українського Відродження розгортала від 1917 року одну трагічну дію за другою, її не помічав наш вік, що так любить говорити про «одність світу» і водночас так брутально нехтує окремі, навіть загального значення складники того світу.
А пізніший хід подій показав, що «одність світу» є справді таки болючою реальністю, щоб фальшувати і збувати її красивою фразою чи гіпокритичним гаслом. Тут доля пореволюційної України стала перед світом у новому світлі…
Природно, що серед поляків почули нас значно раніш, ніж деінде».
До створення антології Ю.Лавриненка, за його словами, долучилися своєю допомогою і Юрій Шевельов (Шерех), і Леонід Лиман та Іван Кошелівець, надали матеріали зі своїх приватних збірок Аркадій Любченко, Святослав Гординський, Григорій Костюк, Йосип Гірняк та інші видатні ентузіасти української культури.
Допомогли й цілі колективи бібліотек та архівів. Як архів-музей Української вільної академії наук у США, славістичний відділ публічної бібліотеки в Нью-Йорку та багато інших.
До упорядкованої Ю.Лавриненком книги не увійшло все, що було забороненим, а частина вміщених творів подана у значному скороченні, що зрозуміло, бо обсяги однієї книжки не могли вмістити всього.
Жодного твору, написаного українцями на еміграції, до антології не внесено, що упорядник пояснює просто, адже це «антологія того, що було в УРСР до 1933 року».
Але тут є і окремі фрагменти з творів навіки загублених і твори, які довгий час в Україні були забороненими. Серед авторів: Павло Тичина, Максим Рильський, Яків Савченко, Дмитро Загул, Михайль Семенко, Олекса Слісаренко, Микола Зеров, Василь Еллан, Олександр Довженко і цілий ряд інших - півсотні знакових імен.
Сьогодні було б перебільшенням сказати, що увага до вивчення феноменальних сторінок «Розстріляного Відродження» з боку фахівців-літературохнавців, культурологів, науковців згасла. Але й перебільшенням було б твердити, що ця увага непроминальна.
Про вилучені свого часу з життєвого обігу цілі пласти української культури пересічний українець знає мало. Шкільні програми залишаються далекими від всеосяжного вивчення цих пластів. Книг із перевиданими творами Євгена Плужника, Миколи Вороного, Костя Буревія чи Валерія Підмогильного, як і десятків інших, надто мало.
Послухаймо одного із фахівців-літературознавців з Інституту літератури імені Шевченка Національної академії наук України Олександра Хоменка, який говорить про добу «Розстріляного Відродження».
Олександр Хоменко: Цю добу в українській історії, літературі, буттєвості, яку ми називаємо “Розстріляним Відродженням”, почали виокремлювати уже власне у час функціонування цих текстів і у час, коли ця доба була добою теперішньою.
Жодна інша доба в історії української літератури, в історії української культури не мала такого відчуття власної самототожності і самодостатності. Правда, напевно, нікому у добу кирило-мефодіївців не впадало у голову сказати, що вони живуть у добу Шевченківську.
Але, власне, оця доба, вона володіла якоюсь такою дивовижною силою самототожності і самоорганізації. З одного боку, це було спричинено величезною кількістю літературно-політичних об‘єднань. Бо у Радянському Союзі, звичайно, усі літературні об‘єднання відразу ставали і політичними об‘єднаннями.
І, скажімо, було зрозуміло, що платформа “ВАПЛІТЕ”, яка об‘єднувала Хвильового, Куліша, Тичину, Бажана, Яновського, – це платформа така... волюнтаристично-націоналістична, місцями близька до “вісниківства”. У той час як платформа “Плугу” – це було щось близьке до традиційного українського етнографізму, штибу Нечуя-Левицького чи Панаса Мирного.
У чому специфіка цієї епохи? Напевно, у тому, що це була єдина доба в історії України, яка у повноті стала добою збулості. Ті люди, котрі творили у ту добу, розуміли, що Тичина – це геній. Вони розуміли, що малярство Нарбута, Вадима Меллера, Петрицького – це вершина не лише українського, а світового мистецтва.
Тоді найбільш авангардним мистецьким меседжем було кіно. Не випадково ж В. І. Ленін сказав, що “важнейшим из всех искусств для нас является кино”. Потім його зрозуміли у третьому Рейху, а перед тим зрозуміли у Голівуді. На цьому відтинку, сказати, культурного фронту українці ішли попереду Європи усієї.
“Арсенал”, “Звенигора”, “Земля” – це були три кіно-шедеври, три кіно-артефакти, якими захоплювався увесь світ, і українці-сучасники того це чудово розуміли. Яскраве підтвердження цього – це комедія Куліша “Мина Мазаєва”, там, де захоплюються фільмом “Звенигора”.
Власне, це є надзвичайно важливо і надзвичайно прикметно, бо бідою українців завжди була запізнена рецепція. Тобто, щось з‘являється, а потім, лише за деякий час, ми починаємо усвідомлювати, наскільки це було, ну там велично і чудово. Напевно, лише раннього Шевченка отак зустріли як генія. Усіх інших сприймали з якимсь часовим проміжком. Ну, ніби, потрібна була інерція розгону, щоб зрозуміти, що ця людина є великою.
Ця доба була добою збулості і усвідомлювала, що вона нею була. І це є для нас дороговказ, не дороговказ, тут важко сказати зараз, у ситуації, коли усе гниє, як гнила деревина, після катастрофи Помаранчевої революції, духовної у першу чергу.
Нам важко зрозуміти інтенсивність переживання часу і художнього простору тієї доби. Але ми можемо якось так ностальгійно зітхати, напевно.
Надія Степула: Аналізуючи явище «Розстріляного Відродження» в рамках часових, виокремлюючи прикметні риси подій, які розпросторюються в широтах духовних і на сьогодення, літературознавець Олександр Хоменко говорить про своєрідних очільників або ж «героїв того часу», як іноді прийнято їх називати, так:
Олександр Хоменко: Виокремити когось одного з них важко. Звичайно, у них було кілька визнаних “духовних гуру”. Ну, безсумнівно це був Хвильовий. Правда, не лише Хвильовий як креатор політичних ідей, а і Хвильовий як неперевершений стиліст української прози.
Маланюк колись чудово сказав, що він дав геніальну нашкитовку усієї української прози. Тобто, проза має стати не оповідною, як вона була до того, а внутрішньо ритмічною: у неї мають бути перепади ритму, у неї мають бути якісь обертони, якісь там джазові синкопи, і вони мають переходити одне в одне.
І коли Хвильовий писав: «Ішла мятежна епоха, шла духмяна романтика», і нечутно бродили у борах тіні середньовічних лицарів або інші якісь речі, які просто з точки зору шкільного літературознавства називаються «поезією у прозі».
Так само ми можемо говорити про гомерівський епос Яновського «Чотири шаблі». У нас такого гомерівського епічного епосу не було ще з часів з часів козацьких дум про Хмельниччину.
«Чотири шаблі». Сюжет цього твору Юрію Яновському підказав Юрко Тютюнник, а він був начальником штабу в армії Григорьєва - це була повстанська армія, що спочатку була під Директорією, але потім, не сприйнявши її переговорів з Антантою, пішла на південь і скинула у море десанти Антанти.
Оцей гомерівський епос Яновського або якась, наприклад, ускладнена інтелектуальність Миколи Бажана, так само Тодось Осмачка, так само геніальний Плужник.
Власне, до того, як постала ця доба, цілі фрагменти українського буття були неосмислені, невербалізовані і літературно неомовлені. І публіка їх не сприймала. Вважалося, що українство – це невеличкий набір атрибутів, які треба шанувати.
До речі, паралель така: у відомому романі Гашека про пригоди бравого вояка Швейка, там оповідається про такого надпоручика Лукаша, який дивився на чеську національність, як на таємну організацію, яку краще обходити збоку.
До «Розстріляного Відродження» українська національність – це була така група, напівтаємна організація, що її усі доброчинні і «легальні» люди обходили збоку. У добу «Розстріляного Відродження» вона вибухнула як культурний феномен світового рівня.
До цього спричинили чинники не лише літературні, у першу чергу не літературні. Бо література завжди іде навздогін історії. В українській ситуації так само. І коли Україна у 1917 – 1921 роках, у добу визвольних змагань, дала такий величезний комплекс сюжетів, мотивів, тобто усі ці зміни влади калейдоскопічні. Тобто, це все сюжети для величезної кількості літературних творів і сюжети для інтенсивного переживання, де “Розстріляне Відродження” і постало як надбудова на цьому такому пасіонарному сплеску.
Надія Степула: Серед творів поетів, драматургів, есеїстів, твори яких зібрав у своїй антології «Розстріляне Відродження» Юрій Лавриненко, вміщено всього кілька поезій Марка Вороного, сина відомого українського поета Миколи Вороного.
Юрій Лавриненко зазначає в короткому вступі до публікації цих поезій: «Марко Вороний …уже своїми першими поезіями виявив талант, що здався вищим за талант його славетного батька-поета. Народився 1904 року в Чернігові. Мати його була дочка поета М.Вербицького.
Друкуватися почав під псевдонімом Марко Антіох 1925 року в львівських журналах, надсилаючи вірші своєму батькові, що жив тоді на еміграції.
З поворотом Миколи Вороного в Радянську Україну Марко з 1926 року друкується виключно під своїм ім’ям і тільки в радянських журналах: «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях».
Всупереч своїм обіцянкам повної свободи Москва незабаром вислала Миколу Вороного з України. Син Марко пробував рятуватися еміграцією з України в Москву. Але 1935 року Москва запроторює на Соловецьку каторгу і батька й сина, де по них пропав слід».
Поезії Марка Вороного ніколи не були видані окремою книгою. Юрій Лавриненко називає втрату Марка Вороного, його набутку і творчого потенціалу однією з найболючіших «ранніх молодих втрат поезії двадцятих років» минулого століття.
Кожному із тих, хто, як Марко Вороний та його батько Микола Вороний, безслідно згубилися у крутіжах Соловецької каторги, звучить народна пісня «Рости, рости, черемшино», яка пригадує нам про те, що за Україну лицарі стилосу і пера стояли на смерть, сидячи у в»язничних мурах.
Послухаймо цю пісню у виконанні гурту «Соколи».
Звучить пісня «Рости, рости, черемшино»
Надія Степула: Сторінки «Розстріляного Відродження» хвилюють сьогодні. Хоч десятиліття змінили світ до невпізнаності, змінили й Україну в світі. Але незмінною залишається самобутність постатей «Розстріляного Відродження» і неоцінне значення їхньої творчості для України теперішньої та майбутньої.
(Звучить фрагмент пісні “За Україну, за її долю….” з “Віночка українських пісень”, у виконанні “Соколів”. Музика і слова народні.)
Надія Степула: Вперше термін «Розстріляне Відродження» прозвучав з уст Юрія Лавриненка ще в середині минулого століття. У тому ж часі з’явилася неповторна антологія, упорядкована автором, «Розстріляне Відродження. Антологія 1917-1933: поезія – проза - драма – есей», випущена бібліотекою «Культури», польським «Інститутом літерацкім» та видрукувана у Мюнхені в 1959 році.
З приводу виходу в світ цієї книги Юрій Лавриненко писав у вступному слові: «Воно трохи дивно, що перша спроба такої підсумкової антології літератури “Розстріляного Відродження”… видана українською мовою не українцями, а поляками і коштом польського видавництва…
Але…є тут своя логіка. Коли кривава містерія українського Відродження розгортала від 1917 року одну трагічну дію за другою, її не помічав наш вік, що так любить говорити про «одність світу» і водночас так брутально нехтує окремі, навіть загального значення складники того світу.
А пізніший хід подій показав, що «одність світу» є справді таки болючою реальністю, щоб фальшувати і збувати її красивою фразою чи гіпокритичним гаслом. Тут доля пореволюційної України стала перед світом у новому світлі…
Природно, що серед поляків почули нас значно раніш, ніж деінде».
До створення антології Ю.Лавриненка, за його словами, долучилися своєю допомогою і Юрій Шевельов (Шерех), і Леонід Лиман та Іван Кошелівець, надали матеріали зі своїх приватних збірок Аркадій Любченко, Святослав Гординський, Григорій Костюк, Йосип Гірняк та інші видатні ентузіасти української культури.
Допомогли й цілі колективи бібліотек та архівів. Як архів-музей Української вільної академії наук у США, славістичний відділ публічної бібліотеки в Нью-Йорку та багато інших.
До упорядкованої Ю.Лавриненком книги не увійшло все, що було забороненим, а частина вміщених творів подана у значному скороченні, що зрозуміло, бо обсяги однієї книжки не могли вмістити всього.
Жодного твору, написаного українцями на еміграції, до антології не внесено, що упорядник пояснює просто, адже це «антологія того, що було в УРСР до 1933 року».
Але тут є і окремі фрагменти з творів навіки загублених і твори, які довгий час в Україні були забороненими. Серед авторів: Павло Тичина, Максим Рильський, Яків Савченко, Дмитро Загул, Михайль Семенко, Олекса Слісаренко, Микола Зеров, Василь Еллан, Олександр Довженко і цілий ряд інших - півсотні знакових імен.
Сьогодні було б перебільшенням сказати, що увага до вивчення феноменальних сторінок «Розстріляного Відродження» з боку фахівців-літературохнавців, культурологів, науковців згасла. Але й перебільшенням було б твердити, що ця увага непроминальна.
Про вилучені свого часу з життєвого обігу цілі пласти української культури пересічний українець знає мало. Шкільні програми залишаються далекими від всеосяжного вивчення цих пластів. Книг із перевиданими творами Євгена Плужника, Миколи Вороного, Костя Буревія чи Валерія Підмогильного, як і десятків інших, надто мало.
Послухаймо одного із фахівців-літературознавців з Інституту літератури імені Шевченка Національної академії наук України Олександра Хоменка, який говорить про добу «Розстріляного Відродження».
Олександр Хоменко: Цю добу в українській історії, літературі, буттєвості, яку ми називаємо “Розстріляним Відродженням”, почали виокремлювати уже власне у час функціонування цих текстів і у час, коли ця доба була добою теперішньою.
Жодна інша доба в історії української літератури, в історії української культури не мала такого відчуття власної самототожності і самодостатності. Правда, напевно, нікому у добу кирило-мефодіївців не впадало у голову сказати, що вони живуть у добу Шевченківську.
Але, власне, оця доба, вона володіла якоюсь такою дивовижною силою самототожності і самоорганізації. З одного боку, це було спричинено величезною кількістю літературно-політичних об‘єднань. Бо у Радянському Союзі, звичайно, усі літературні об‘єднання відразу ставали і політичними об‘єднаннями.
І, скажімо, було зрозуміло, що платформа “ВАПЛІТЕ”, яка об‘єднувала Хвильового, Куліша, Тичину, Бажана, Яновського, – це платформа така... волюнтаристично-націоналістична, місцями близька до “вісниківства”. У той час як платформа “Плугу” – це було щось близьке до традиційного українського етнографізму, штибу Нечуя-Левицького чи Панаса Мирного.
У чому специфіка цієї епохи? Напевно, у тому, що це була єдина доба в історії України, яка у повноті стала добою збулості. Ті люди, котрі творили у ту добу, розуміли, що Тичина – це геній. Вони розуміли, що малярство Нарбута, Вадима Меллера, Петрицького – це вершина не лише українського, а світового мистецтва.
Тоді найбільш авангардним мистецьким меседжем було кіно. Не випадково ж В. І. Ленін сказав, що “важнейшим из всех искусств для нас является кино”. Потім його зрозуміли у третьому Рейху, а перед тим зрозуміли у Голівуді. На цьому відтинку, сказати, культурного фронту українці ішли попереду Європи усієї.
“Арсенал”, “Звенигора”, “Земля” – це були три кіно-шедеври, три кіно-артефакти, якими захоплювався увесь світ, і українці-сучасники того це чудово розуміли. Яскраве підтвердження цього – це комедія Куліша “Мина Мазаєва”, там, де захоплюються фільмом “Звенигора”.
Власне, це є надзвичайно важливо і надзвичайно прикметно, бо бідою українців завжди була запізнена рецепція. Тобто, щось з‘являється, а потім, лише за деякий час, ми починаємо усвідомлювати, наскільки це було, ну там велично і чудово. Напевно, лише раннього Шевченка отак зустріли як генія. Усіх інших сприймали з якимсь часовим проміжком. Ну, ніби, потрібна була інерція розгону, щоб зрозуміти, що ця людина є великою.
Ця доба була добою збулості і усвідомлювала, що вона нею була. І це є для нас дороговказ, не дороговказ, тут важко сказати зараз, у ситуації, коли усе гниє, як гнила деревина, після катастрофи Помаранчевої революції, духовної у першу чергу.
Нам важко зрозуміти інтенсивність переживання часу і художнього простору тієї доби. Але ми можемо якось так ностальгійно зітхати, напевно.
Надія Степула: Аналізуючи явище «Розстріляного Відродження» в рамках часових, виокремлюючи прикметні риси подій, які розпросторюються в широтах духовних і на сьогодення, літературознавець Олександр Хоменко говорить про своєрідних очільників або ж «героїв того часу», як іноді прийнято їх називати, так:
Олександр Хоменко: Виокремити когось одного з них важко. Звичайно, у них було кілька визнаних “духовних гуру”. Ну, безсумнівно це був Хвильовий. Правда, не лише Хвильовий як креатор політичних ідей, а і Хвильовий як неперевершений стиліст української прози.
Маланюк колись чудово сказав, що він дав геніальну нашкитовку усієї української прози. Тобто, проза має стати не оповідною, як вона була до того, а внутрішньо ритмічною: у неї мають бути перепади ритму, у неї мають бути якісь обертони, якісь там джазові синкопи, і вони мають переходити одне в одне.
І коли Хвильовий писав: «Ішла мятежна епоха, шла духмяна романтика», і нечутно бродили у борах тіні середньовічних лицарів або інші якісь речі, які просто з точки зору шкільного літературознавства називаються «поезією у прозі».
Так само ми можемо говорити про гомерівський епос Яновського «Чотири шаблі». У нас такого гомерівського епічного епосу не було ще з часів з часів козацьких дум про Хмельниччину.
«Чотири шаблі». Сюжет цього твору Юрію Яновському підказав Юрко Тютюнник, а він був начальником штабу в армії Григорьєва - це була повстанська армія, що спочатку була під Директорією, але потім, не сприйнявши її переговорів з Антантою, пішла на південь і скинула у море десанти Антанти.
Оцей гомерівський епос Яновського або якась, наприклад, ускладнена інтелектуальність Миколи Бажана, так само Тодось Осмачка, так само геніальний Плужник.
Власне, до того, як постала ця доба, цілі фрагменти українського буття були неосмислені, невербалізовані і літературно неомовлені. І публіка їх не сприймала. Вважалося, що українство – це невеличкий набір атрибутів, які треба шанувати.
До речі, паралель така: у відомому романі Гашека про пригоди бравого вояка Швейка, там оповідається про такого надпоручика Лукаша, який дивився на чеську національність, як на таємну організацію, яку краще обходити збоку.
До «Розстріляного Відродження» українська національність – це була така група, напівтаємна організація, що її усі доброчинні і «легальні» люди обходили збоку. У добу «Розстріляного Відродження» вона вибухнула як культурний феномен світового рівня.
До цього спричинили чинники не лише літературні, у першу чергу не літературні. Бо література завжди іде навздогін історії. В українській ситуації так само. І коли Україна у 1917 – 1921 роках, у добу визвольних змагань, дала такий величезний комплекс сюжетів, мотивів, тобто усі ці зміни влади калейдоскопічні. Тобто, це все сюжети для величезної кількості літературних творів і сюжети для інтенсивного переживання, де “Розстріляне Відродження” і постало як надбудова на цьому такому пасіонарному сплеску.
Надія Степула: Серед творів поетів, драматургів, есеїстів, твори яких зібрав у своїй антології «Розстріляне Відродження» Юрій Лавриненко, вміщено всього кілька поезій Марка Вороного, сина відомого українського поета Миколи Вороного.
Юрій Лавриненко зазначає в короткому вступі до публікації цих поезій: «Марко Вороний …уже своїми першими поезіями виявив талант, що здався вищим за талант його славетного батька-поета. Народився 1904 року в Чернігові. Мати його була дочка поета М.Вербицького.
Друкуватися почав під псевдонімом Марко Антіох 1925 року в львівських журналах, надсилаючи вірші своєму батькові, що жив тоді на еміграції.
З поворотом Миколи Вороного в Радянську Україну Марко з 1926 року друкується виключно під своїм ім’ям і тільки в радянських журналах: «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях».
Всупереч своїм обіцянкам повної свободи Москва незабаром вислала Миколу Вороного з України. Син Марко пробував рятуватися еміграцією з України в Москву. Але 1935 року Москва запроторює на Соловецьку каторгу і батька й сина, де по них пропав слід».
Поезії Марка Вороного ніколи не були видані окремою книгою. Юрій Лавриненко називає втрату Марка Вороного, його набутку і творчого потенціалу однією з найболючіших «ранніх молодих втрат поезії двадцятих років» минулого століття.
Кожному із тих, хто, як Марко Вороний та його батько Микола Вороний, безслідно згубилися у крутіжах Соловецької каторги, звучить народна пісня «Рости, рости, черемшино», яка пригадує нам про те, що за Україну лицарі стилосу і пера стояли на смерть, сидячи у в»язничних мурах.
Послухаймо цю пісню у виконанні гурту «Соколи».
Звучить пісня «Рости, рости, черемшино»
Надія Степула: Сторінки «Розстріляного Відродження» хвилюють сьогодні. Хоч десятиліття змінили світ до невпізнаності, змінили й Україну в світі. Але незмінною залишається самобутність постатей «Розстріляного Відродження» і неоцінне значення їхньої творчості для України теперішньої та майбутньої.
