Ярослав Галан: трагедія “зачарованого на Схід”

Сергій Грабовський: В українській історії та культурі трапляються непрості, а водночас і чимось морально ущербні постаті, про які не надто хочеться говорити. Але доводиться.

“В гуртожитку медінституту нам не повезло. Величезний, три-чотириповерховий будинок стояв порожнісінький: студенти виїхали в колгоспи визбирувати примерзлі буряки і ще не повернулись. Про це повідав нам швейцар — єдина жива істота в величезному будинку гуртожитку. Це була дуже колоритна й характерна постать: борода лопатою, кашкет з галунами, на босих ногах — капці. —

А ви, власне, ким же інтересуєтесь? —

Нам треба довідатись про одну студентку, галичанку... Вона мешкала тут років зо два тому... Швейцар глянув уважніше: —

Ге — два! Невкоснительно вже третій пішов... Галан вхопив його за руку: —

Так ви пам''ятаєте? Ви знали її? Що з нею? Де вона? Швейцар одвів руку Галана, відсторонився і дивився, не ховаючи підозри: —

А ви ж хто такі будете? Коли з органів, то попрошу документ. Галан не зрозумів: —

Я чоловік її, чоловік! Розумієте? Швейцар глипнув спантеличено: —

В яких, кажете, смислах — чоловік? —

Ну, чоловік: Ганя Геник — моя дружина! Галан знову вхопив швейцара за руку.

Якусь хвилину старий швейцар поглядав ще недовірливо — якісь сумніви точили його. Та потроху його обличчя почало якось вияснюватися — воно неначе світлішало: —

Точно? — запитав він чомусь пошепки, дарма, що близько, крім нас, нікого не було. —

Я — чоловік її, повірте! — голос Ярослава бринів.

Старий швейцар глибоко зітхнув, потер долоню до долоні, неначе йому було холодно, потім раптом повернувся і пішов геть — до дверей під сходами: там, очевидно, була його комірчина. Він прочинив двері, глянув туди і сюди, тоді звів руку і... поманив нас пальцем.

Ми ввійшли в комірчину і стали на порозі... Швейцар нахилився й шпортав під ліжком, заступивши всю просторінь тісної комірчини... Вийняв він з-під ліжка чемодан — невеличкий фібровий чемоданчик... Старий не поспішав його розкривати, а сунув по підлозі як є, замкнений, підсував просто Галанові до ніг. І тут я почув звук — характерний звук: так хлипає в горлянці, коли людина стримує ридання.

Я глянув на Ярослава. Сльози текли йому по щоках, очі невідривно, як зачаровані, дивилися на валізу. Він хилився нижче і нижче до валізи, але руки одводив, неначе ховав назад — неначе боячись чемодана торкнутися. Потім він вхопив мою руку і міцно стиснув її.

Я зрозумів. То був чемоданчик Гані Геник — і Ярослав його впізнав...

Ярослав підійшов до діда, взяв за руку, міцно потис, потім обійняв і поцілував, ронячи на дідову бороду сльозу. — Спасибі вам, хороша ви людино...— тільки й мовив Ярослав. Більше він нічого не міг сказати: горлянку йому стискали ридання...”

Максим Стріха: Ось так описує у своїй книзі "Розповіді про неспокій" Юрій Смолич сцену пошуків у Харкові дружини Ярослава Галана Ганни Геник, яка приїхала у середині 1930-их років з Галичини до Радянської України, і, як усі члени Компартії Західної України, була заарештована і розстріляна.

Звернімо увагу на сльози Ярослава Галана, на його непідробну людську муку, на горе, викликане тим, що НКВД знищило його кохану.

Принагідно відзначу, що “Розповіді про неспокій” були тією книгою, з якої моє покоління черпало інформацію про 1920-1930 роки, бо все інше було просто-на-просто заборонене. Юрій Смолич зумів пробалансувати на дуже хиткій межі дозволеного і все ж таки дати хоч якесь уявлення про те, що відбувалося насправді.

Сергій Грабовський: А вслід за тим, що описав Смолич, Ярослав Галан витер сльози і пішов писати новий памфлет, що викривав підступи українських буржуазних націоналістів у боротьбі проти рідної та коханої Совєтської влади.

Перед мікрофоном мій колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: Ярослав Галан народився 27 липня 1902 року у місті Динуві (нині Польща). Він навчався у гімназії в Перемишлі, у Вищій торговій школі у Трієсті та у Віденському і Краківському університетах.

Після завершення навчання Галан викладав польську мову та літературу в українській приватній гімназії у Луцьку.

Двадцяти п’яти років він написав першу з семи своїх п’єс під назвою «Дон-Кіхот із Еттенгайму».

Ще студентом Галан вступив до Комуністичної партії Західної України. Згодом він входив до Львівської прокомуністичної письменницької організації «Горно» і співробітничав із часописами «Вікна» та «Нові шляхи».

1936 року Галан був серед організаторів антифашистського конгресу діячів культури у Львові. За свою участь у комуністичному підпіллі він перебував під наглядом польської поліції і двічі був ув’язнений.

Під час Другої Світової війни Галан був кореспондентом газет «Правда України» та «Радянська Україна». Він також працював на радіостанціях імені Тараса Шевченка у Саратові та «Радянська Україна» у Москві і на пересувній прифронтовій радіостанції «Дніпро».

Після закінчення війни Галан був спеціальним кореспондентом газети «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі. Написані ним памфлети були спрямовані проти католицької та греко-католицької церков і так званих «українських буржуазних націоналістів».

13 липня 1949 року папа Римський Пій ХІІ відлучив Галана від церкви, на що той відповів памфлетом «Плюю на папу!».

Ярослав Галан був убитий у своєму помешканні на вулиці Гвардійській у Львові 24 жовтня 1949 року.

Максим Стріха: Вбивство, як писала радянська преса, було здійснене “знавіснілими українськими буржуазними націоналістами” за вказівкою закордонних центрів і, звісно ж, Ватикану.

Сергій Грабовський: До того, ким і за що був убитий Ярослав Галан, ми ще повернемося. А тепер слово письменниці Надії Степулі.

Надія Степула: Праведне з грішним переплелося в житті і творчості Ярослава Галана так міцно, що розрубати цей гордіїв вузол навряд чи вдасться без спеціального і скрупульозного дослідження, якого, можливо, ніколи й не буде. Небагато охочих розгрібати пісок історії, политий кров’ю і тих, кого ганьбив Галан, і тих, кого хвалив, і його власною з розрубаної голови, розгрібати заради пошуку відповіді на питання: “А був Галан високохудожнім майстром слова чи ні? Залишаються його твори в скарбниці української літератури чи ні?”

Драматург, публіцист і громадсько-культурний діяч, антифашист Галан вже в силу своєї високої освіченості не був заурядним.

Шанси стати майстром слова у нього з’явилися у 20-ті роки минулого століття, коли й почав писати.

У 1927 році завершив працю над першою значною п‘єсою «Дон Кіхот з Еттенгайму».

У 1930-ім було поставлено комедію «99%» на сцені напівлегального львівського «Робітничого театру».

Поспішливий осуд письменником національної сегрегації у п‘єсах «Вантаж» та «Осередок» (1930 роки) не міг бути актуальним завжди чи, принаймні, довго.

Галан, мабуть, не був достатньо прозірливим, щоб передбачити просту річ: актуальні заклики політичного плану не приживаються в художній літературі і дуже швидко «виходять із моди».

Мине кілька десятиліть, і нові літературознавці напишуть, що п‘єси «пролетарських драматургів» «нічим не збагатили української літератури, крім хіба творів талановитого Галана, який, перебуваючи під впливом символізму та експресіонізму, спромігся написати неординарні драми (наприклад, «Дон-Кіхот з Еттенгайму»).

Максим Стріха: Справді, Галан був аж ніяк небезталанним автором. У нього є тексти різної вартості. І там, де він не виконує прямих політичних замовлень, він вміє бути і свіжим, і яскравим, і справді, очевидно, неординарним на тлі того, що пропонувала західноукраїнська література 1920-1930 років.

Сергій Грабовський: Надія Степула продовжує свої розмисли вголос.

Надія Степула: Перекладена з польської мови Степаном Трофимуком і його дружиною Оксаною повість Галана «Гори димлять» екранізована, у ній зіграв Іван Гаврилюк, згодом Народний артист України.

Решта творів рідко згадуються в контексті лише літературному. І «Недоспівана пісня», і «Любов на світанні» позначені тим, іншим, контекстом, за який посмертно Галана удостоєно найвищої державної Сталінської премії в 1952 році за книгу «Вибране».

Меморіальний музей його імені у Львові закрили. І цей знаковий, бо чи не єдиний такий в Україні, факт свідчить про сумну для Галана і його творів річ – забуття, яке неминуче стає небуттям.

І, хоч неоднозначність особистості Галана-письменника ще дає шанси для реанімування цієї особистості тими чи іншими прихильниками його «полум‘яної» творчості, проте визначальним для його особистості залишається небуття, яке він сам творив. Не так письменницькою майстерністю, як письменницькою позицією.

У кожного свій шлях до небуття. Комусь його торують невдячні нащадки, комусь вороги або друзі. Ярослав Галан цей свій шлях проклав собі сам.

Сергій Грабовський: Отож про фінал цього шляху.

Хто ж насправді убив Ярослава Галана? За висновками слідства сталінських часів, націоналісти Ілярій Лукашевич, вісімнадцятирічний студент Львівського сільськогосподарського інституту, та сімнадцятирічний Михайло Стахур.

Їм, у свою чергу, наказ дав керівник Новояричівського районного проводу ОУН Роман Щепанський (псевдо “Буй-Тур”).

Той же, після арешту його чекістами, заявив, що діяв не зі своєї ініціативи, а одержав наказ із найвищих націоналістичних кіл, проте від людей, котрих особисто не знає.

Від кого саме? Говорить останній головний командир УПА Василь Кук.

Василь Кук: Коли він захотів реабілітувати свою жінку, то тоді КГБ задумало його зліквідувати. І зліквідувало його в той спосіб, що зробило провокативно ОУН. Цих хлопців вона підібрала. Та не ОУН зробила їх членами ОУН, а провокатори. Вони були ще й до цього студентами. Він підготовляв їх там до якихось лекцій чи до роботи.

І тепер так: Галан був депутатом, він мав охорону, він мав особисту зброю. Від нього взяли зняли охорону, відібрали від нього зброю і сказали, що то вже йому непотрібно – вже є мирний час. А тих двох провокаторів, які в нього навчалися, вони прийшло до нього, нібито, на лекцію, і він там щось показує, а студент отією сокиркою, гуцульською сокиркою, залізним тим вдарив його кілька раз по голові і забив.

А потом оте все віднаходять і роблять з цього, що, так би сказати, що ОУН вбила Галана. Я тоді якраз був з Шухевичем, і був тоді там ще Тершаковець, голова ОУН Львівського краю, і вони сказали, що ми нічого нікому не казали, не давали доручення вбивати Галана.

Сергій Грабовський: Справді ця справа дуже і дуже темна. Адже, за матеріалами слідства, випливає, що найголовнішим звинуваченням на адресу тих молодих людей, котрі вбили, начебто, чи справді вбили Галана, була закупівля націоналістичної літератури, а це була та українська література, яка видавалася друком у міжвоєнній Польщі, так от, звинувачували їх у закупівлі і поширенні цієї літератури. Це було головне звинувачення.

Друга загадкова річ. Чому після атентату не були ці двоє “бойовиків” десь міцно сховані, а лишилися фактично на поталу тодішньому МГБ?

Третє. Те, що Ярослав Галан саме у цей час став незручним для совєтську влади. Він критикував не тільки окремі недоліки політики, а й більш загальні речі, тому, очевидно, і був призначений “жертвою буржуазних націоналістів”, яка була б вигідна тодішній владі.

Але це все ще потребує детального розслідування...

Максим Стріха: Для розуміння трагічної постаті Галана важливо усвідомлювати ще одну характеристичну обставину. Походив він з родини пізніх галицьких москвофілів, які ще на початку ХХ століття всупереч усьому далі вірили, що галичани є частиною “єдінава рускава народа”.

Таких вже було небагато, але вони були. І батько письменника Олександр Галан 1915 року був серед тих, хто хлібом-сіллю зустрічав у Львові, захопленому російськими військами, імператора Ніколая ІІ.

Сергій Грабовський: Ярослав Галан, на відміну від батька, обрав українську ідентичність. Але специфічну, як він сам казав, “зачаровану на Схід”, себто на Москву. Зачаровану поза всі раціональні аргументи, попри честь та сумління. Що ж, буває й так.