Повстання «полуботківців»

Слухати:

Сергій Грабовський: Історичні обставини не раз давали українським політикам шанс, який вони, однак, не завжди вміли використати.

Сьогодні ми говоритимемо саме про такий шанс – повстання 90 років тому у Києві, повстання ІІ Українського полку імені гетьмана Павла Полуботка.

«Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенню І Універсалу (ІІ Універсалу ми не визнаємо!) – ми приступаємо до заведення порядку на Україні.

Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаємо Центральну Раду за свій найвищий уряд.

Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємося Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме в Києві і по всій Україні, як у власній хаті.

Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо шестеро своїх людей, котрі мусять усім керувати».

Максим Стріха: Щойно прозвучали слова з маніфесту вояків ІІ Українського полку імені Павла Полуботка, які 18 липня 1917 року спробували підштовхнути Центральну Раду до проголошення незалежності України.

Нагадаю, за місяць перед тим Рада своїм І Універсалом проголосила національно-територіальну автономію України у складі федеративної Росії.

Проте гасло автономії, яке ще на початку 1917 року здавалося неймовірно сміливим, у перебігу подій дуже швидко перетворювалося на вкрай консервативне.

Отож, у середині липня у Києві відбулися переговори між керівництвом Центральної Ради та делегацією Тимчасового уряду. Але Тимчасовий уряд, попри настрої реальні в Україні, однак, стояв твердо: питання устрою Росії має вирішуватися лишень Установчими зборами. І Рада відступила.

За результатами переговорів Рада, отримавши номінальний статус органу влади Тимчасового уряду на території п’яти українських губерній, видала натомість 16 липня свій ІІ Універсал, яким фактично відмовлялася від автономії, і то в межах всієї етнографічної України, і відклала ці дражливі питання до розгляду Всеросійських Установчих зборів.

Сергій Грабовський: Але навіть таке куце визнання з боку Тимчасового уряду Росії, визнання легітимності Центральної Ради та Генерального Секретаріату, призвело до урядової кризи в Петрограді, коли на знак протесту проти компромісу з Центральною Радою з Тимчасового уряду вийшли троє міністрів-кадетів.

Центральна Рада, у свою чергу, подавала досягнутий російсько-український компроміс як свою велику перемогу.

Максим Стріха: Нагадаємо, в перші півтора десятиліття ХХ століття українська суспільна політична думка переходила етап дуже прискореного розвитку. На місці культурницьких починають дедалі гучніше лунати ідеї автономії, а прихильників політичної самостійності багато хто вважав людьми мало не реакційними.

Приміром, виступаючи на початку червня 1917 року на Всеукраїнському селянському з’їзді соціал-демократ і майбутній голова українського уряду Борис Мартос говорив:

«Самостійники – це люди, які хочуть самодержавства, хочуть, щоб було так, як за старого ладу, лише, щоб вони самі панували над бідним народом.

Самостійники – як не поміщики, так поміщицькі сини».

Сергій Грабовський: Так само дивилася тоді на самостійників і депутатська більшість у Центральній Раді, яка належала партії соціалістів-революціонерів.

Наприклад, 5 липня, напередодні переговорів із російською делегацією газета партії соціалістів-революціонерів «Народна воля» писала:

«Хто такі самостійники? Це поміщики, капіталісти чи люди, близькі до них, а взагалі, люди, далекі від справжнього демократизму».

Максим Стріха: Проте не всі українські політики поділяли цю оцінку.

Зокрема, Військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка на чолі з Миколою Міхновським ще у квітні ініціював формування І Українського полку імені Богдана Хмельницького, який мав стати основою війська незалежної України.

У червні члени клубу спричинилися до формування у Чернігові із числа призовників-українців ІІ Українського полку.

3 липня полк у складі 5 тисяч вояків прибув до Києва і оголосив себе полком імені Павла Полуботка.

Центральна ж Рада не підтримала «полуботківців».

Сергій Грабовський: Розвиток подій у середині липня призвів до політичної кризи і в Петрограді, і у Києві.

На німецькому фронті російська армії розпочала наступ, який, однак, швидко захлинувся і змінився контрнаступом німецького війська.

У Петрограді ж більшовики, намагаючись скористатися урядовою кризою, спробували захопити владу.

У Києві виявилося чимало незадоволених ІІ Універсалом Центральної Ради, який був ухвалений, до речі, з незначною перевагою голосів.

І в цих обставинах самостійники на чолі з Миколою Міхновським вирішили підштовхнути Центральну Раду до проголошення незалежності України.

Максим Стріха: За задумом Миколи Міхновського, «богданівці» мали пароплавами спуститися по Дніпру до Канева і там на могилі Тараса Шевченка (місце символічне!) проголосити державну самостійність України.

Натомість «полуботківці» мали захопити державні установи у Києві, одночасно самостійники у Житомирі, Чернігові, Коростені, Умані, Полтаві, Олександрівську, Юзівці та Одесі (прошу звернути увагу і на ці три останніх міста – сьогоднішні Запоріжжя, Донецьк та Одесу) мали встановити контроль і над усіма цими значними міськими центрами.

Планувалося також роззброєння російських військових ешелонів між станціями залізниці Звенигородка–Христинівка–Знам’янка.

Сергій Грабовський: У ніч на 18 липня «полуботківці» захопили арсенал та інтендантський склад І Українського запасного полку, озброїлися і заволоділи автомобілями Залізничного батальйону та ІІІ авіапарку.

На них повстанці в’їхали до центру Києва, захопили там військову комендатуру, штаб міліції та державний банк і виставили варту біля головних державних установ.

Російське командування вислало проти «полуботківців» підрозділи юнкерів та понтонерів, і перестрілка між ними стала першим вуличним боєм у Києві від початку Української революції.

Максим Стріха: Вранці повстанці зажадали від Центральної Ради відкликання ІІ Універсалу, проголошення незалежності України і укладення сепаратного миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Але «богданівці» не підтримали виступ «полуботківців».

Натомість Центральна Рада, відкинувши вимоги повстанців, доручила придушити повстання саме І Українському полку імені Богдана Хмельницького під командуванням полковника Юрка Капкана. Того Капкана, який незадовго до повстання присягнув на вірність самостійній Україні.

Ось як пояснював цю конверсію значковий Богданівського полку, згодом посол Української Народної Республіки у Румунії та Угорщині Микола Галаґан:

«Полковник Капкан грав подвійну роль, так що і полуботківці, які мали повставати, і Центральна Рада та Генеральний Військовий Комітет, які були проти виступу, – обидві сторони вважали, що він на їх боці.

Метою виступу мало нібито бути захоплення військовими кругами влади в свої руки з метою повести рішучу “суто національну” політику, а не політику паліативів, як Центральна Рада.

Відомо, що полковник Капкан, який на розпорядження Генерального Військового Комітету мав не допустити виступу полуботківців, видав наказ, котрим перебирав владу у Києві до своїх рук.

В останній момент Капкан, видно, не відважився йти далі видання наказу, і на тім справа виступу скінчилась».

Сергій Грабовський: Упродовж дня 18 липня «богданівці» за підтримки російських військових частин під командуванням генерала Кондратевича змусили «полуботківців» відступити до їхніх казарм у західному передмісті Києва, до хуторі Грушки на Брест-Литовському шосе (це район нинішньої станції метро «Нивки»).

20 липня «богданівці» та російські солдати вдалися до штурму казарм, під час якого троє повстанців загинули.

«Полуботківці» були роззброєні, а організатори та найактивніші учасники повстання заарештовані і ув’язнені у Косому капонірі.

Максим Стріха: І вже ввечері голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко доповів російському Тимчасовому уряду про придушення повстання.

Саме у ті години загін Звенигородського коша Вільного козацтва на чолі з отаманом Гризлом, який їхав залізницею на допомогу «полуботківцям», прибув на станцію Мотовилівка (за 30 кілометрів від Києва). Дізнавшись про придушення повстання у столиці, козаки повернули назад.

Сергій Грабовський: Оскільки підготовка виступу «полуботківців» відбувалася в режимі суворої конспірації, документів про цю подію збереглося небагато, тож історики досі сперечаються в її оцінці.

Говорить професор Владислав Верстюк.

Владислав Верстюк: Повстання «полуботківців» – це таке явище, яке залишилося погано задокументованим, через те історику дуже важко сьогодні робити якісь однозначні висновки з цього приводу.

Тому одні історики вважають, що це була самостійницька акція така, інші ж ставляться до цього виступу скептично, як до напівстихійного-напівспровокованого виступу.

Я теж належу до цих других істориків і думаю, що виступ «полуботківців» був скоріше соціальним таким явищем, коли маса мобілізованих в запасні частини вояків, яким треба було йти на фронт, вона, з одного боку, була погано забезпечена, погано одягнена і не озброєна, і не нагодована.

З другого боку, дійсно, у цьому виступі лунали і політичні гасла. Вони були дуже погано артикульовані. З одного боку, начебто, «полуботківці» і визнавали Центральну Раду вищою національною інституцією України на той час, а з другого боку, вони виступали проти ІІ Універсалу.

За одними джерелами, був продуманий план, і вони захопили цілий ряд ключових установ у місті. А з другого боку, буквально за день силами вже Богданівського полку всі «полуботківці» були фактично обеззброєні. Тут явно не вистачає документів, щоб зрозуміти, що це було.

Максим Стріха: Натомість київський історик Ігор Гирич має інших погляд на повстання «полуботківців».

Ігор Гирич: На мій погляд, повстання «полуботківців» можна до певної міри порівняти з Листопадовим зривом у Львові у листопаді 1918 року. Але суспільство Львова було готове до такої акції, і вона мала успіх. Суспільство Києва представляв зовсім інший контингент людей, які орієнтувалися на цінності «єдіной нєдєлімой Росії».

Звичайно, це повстання було приречене на поразку, але оцінювати його різко негативно, я думаю, теж немає підстав, бо воно показувало, що в суспільстві була така сила, яка хотіла ту проблему вирішити збройним шляхом і не чекати референдумів, не чекати погоджень з боку російських кіл, з боку угодовців різних, з боку демократів. І в цьому питанні воно, безумовно, має цінність, і ми про нього забувати не повинні.

Сергій Грабовський: Наприкінці липня полк імені Павла Полуботка був розформований, і 2,5 тисячі з його вояків, у тому числі і поручник Микола Міхновський, відправлені на фронт. 8 серпня на фронт був відправлений і полк імені Богдана Хмельницького.

І що впадає в око? На станції Пост-Волинський у передмісті Києва ешелон з «богданівцями» обстріляли з кулеметів російські кірасири, внаслідок чого 20 «богданівців» загинуло і було багато поранених.

Так російські війська віддячили «богданівцям» за придушення повстання українських самостійників.

Максим Стріха: Російська військова прокуратура висунула заарештованим повстанцям звинувачення за статтею 100 Кримінального кодексу – «спроба відділення України від Росії».

«Полуботківці» перебували в ув’язненні до 30 жовтня, а кримінальна справа проти них була закрита аж 30 грудня. А ще через 3 тижня Центральна Рада під вогнем гармат російських більшовиків нарешті наважилася на те, чого від неї вимагали «полуботківці» ще півроку перед тим – проголосила незалежність України.

Проте час було втрачено. І, якщо влітку 1917 року на російсько-німецькому фронті налічували до півтора мільйона українізованих вояків, готових стати в обороні української незалежності, то взимку 1918-го Київ від навали «муравйовців» мусили захищати легендарні 300 гімназистів і студентів Києва, які, звичайно ж, могли тільки героїчно загинути, але нікого вже не спинили.